Суданський вирій. Надії, батоги та гостинність у найгарячішій країні Африки

Найпівденніше місто Єгипту Асуан — це чергові ворота до Африки. Як я вперше тут була, то в небі над Нілом бачила лелек, що летіли ключем із півночі. Тоді я відчула дивне: я зрозуміла, що якийсь примарний «вирій», у який летять перелітні птахи з наших країв, не такий уже й далекий і невідомий. Він ось тут: де взимку не випадає сніг, а лише пересипаються пустельні бархани; де сонце вигріває тих, хто змерз, і солодкі фрукти в нубійських садибах.

Цього разу тут я знову побачила зграю птахів. Вони летіли стрімко й упевнено. Разом і окремо. В одному напрямку ­— на південь. І цього разу я зустріла їх, як рідних.

А ми тим часом зграєю з п’яти людей покинули Єгипет і через водосховище Насер дісталися Судану.

Що ви знаєте про безпеку й гостинність у найгарячішій країні Африки? Всі казали: «Ооо, Судан? Та ви здуріли. Там же небезпечно й війна!» Але я відповідально заявляю: це нісенітниці!

Одна з найпомітніших звичок суданців — вітатися. Це називається «Greetings-blessings» — вітання-благословіння. Одразу до «салам» (“привіт”) вони додають «Кейф?», що означає «Як ся маєте?» І не без щоденної формальності одразу й відповідають: «Тамаам?»:

— Добридень! Як ся маєте? Добре?

Відповідь завжди одна — тамаам, добре. Але це так багато говорить про людей Судану. Тут переслідує відчуття, що тебе завжди раді бачити. Не через твою кишеню чи голі плечі. А просто бо ти з інших земель. Чужак, але, тим не менш — шанований гість. Тут кожен стрічний — ніби твоя бабуся, яка хоче тебе нагодувати, обігріти і не приймає відмови. Нічого не брати від гостя, лише давати — таке безумовне правило суданців.

За два тижні в цій країні ми не зустріли, здається, жодної недружньо налаштованої людини. Окрім хіба тих, що нас арештували в перший вечір.

У прикордонному місті Ваді Халфа ми застопили машину з молодими нубійцями-бізнесменами, що розвозили цибулю по ринках. Ми радо всі вп’ятьох всілися на власне ту саму цибулю в кузові разом із ними. І, проїхавши більше половини шляху, зупинилися біля придорожніх кафе, а наші водії зникли в темних провулках вечірнього маркету.

Випивши молочного чаю з пончиками, ми пішли слідом за ними на ринок — купити води та триматися ближче до нашого цибуляного транспорту. Ходимо, не надто дивуємось хаосу після єгипетських базарів. Як тут нас з усіх сторін почали виштовхувати в бік дороги й обурливо кричати щось по-арабськи. Наша машина швидко під’їхала до дороги, і ми заховалися поміж мішками цибулі — такий знак подав водій, а сам приєднався до крикливого натовпу.

Хтось приходив, хтось покидав місце невідомого нам «злочину», як тут кузов відкрили і водій, понуривши голову, сказав виходити. З речами. Куди? От у цю будку з металевої вагонки. Всередині лише тьмяний ліхтарик на довгій мотузці і кілька розкладушок під стінами. Слідом заходить бос. Це великий араб у білій далабії (мусульманське чоловіче вбрання) і гучно каже: «Сіт даун! Йо баспорт!» Коли я встала подати йому свій паспорт, він ще раз наголосив «сіт даун», щоб я остаточно зрозуміла, хто тут головний.

Нас п’ятеро: троє українців, німка та росіянка. Всі в цей день прибули до Судану паромом з Єгипта, всім прикордонники на кораблі зробили однакову помилку: поставили на штампі в’їзду не 9 грудня, а 9 листопада. На щастя, помітили до того, як пасажири роз’їхалися по Судану, перекреслили ручкою і поставили поруч іще один штамп. Ці каляки прикордонників, звісно, зацікавили боса на придорожньому ринку, і він разом зі «свитою», яка підтягнулась у вагончик, довго розглядав ці штампи.

Весь цей час ніхто не вважав необхідним щось пояснити. Хоча водій і попутники по цибуляному автостопу давали знаки, що ми не мали знаходитися в цей час на ринку. Забагато самотніх дівчат? Вночі? Іноземці? Камера? У чому саме порушення? Та яка вже різниця. Ми сидимо в ледь освітленому металевому вагончику посеред пустелі, наші паспорти забрав якийсь самопроголошений начальник, дівчата кіпішують, я сиджу й спостерігаю, а Вова (йому єдиному дозволялося встати — за гендерною ознакою) намагається щось випитати чи пояснити.

Лист підтримки! В останню хвилину згадуємо про маленьку книжечку, яку підготували з дому. В ній описано, хто ми, куди їдемо та які цілі переслідуємо. Українська перекладена різними мовами, якими спілкуються на нашому шляху: англійська, арабська, амхарська, суахілі, португальська та французька. Встигаємо відкрити на арабській сторінці й услід нашим паспортам віддати начальникам цього безладу.

«Ми, що нижче підписалися, підтримуємо мистецьку експедицію українців “Від Каїра до Кейптауна”. Цей проект має на меті налагодити культурний діалог, а в подальшому і співпрацю, між спадкоємцями стародавніх культур.

Просимо всіх, кого це може стосуватися, надавати пред’явникам цього листа всілякого роду підтримку в організації подорожі, публічних творчих зустрічей, пересуванні вказаними країнами, ночівлі та зніманні документального фільму.»

Поки бос дзвонить комусь і розглядає підвох у наших паспортах, його помічники вчитуються в цей текст, бачать штампи посольств та організацій, що вже підписали нам цей «квиток усюди», і починають уже веселіше обговорювати нас і країни, які чекають нас попереду. Фууух, здається, подіяло.

Повертається начальник, з ним іде наш водій (ура, він нас не покинув!). Нам віддають паспорти та книжечку і запрошують поміститися з усіма шмотками назад на мішки цибулі. І всі хором, на чолі з бігбосом, починають усміхнено махати нам услід.

Що сталося? Нам було неясно, аж поки ми не доїхали до нубійського села Абрі на Нілі. Там нас прямісінько привезли в гестхауз, де, нарешті, нубієць Мегзуб зрозумілою англійською пояснив: ви просто пішли гуляти на території нелегальних золотих копалень, от вони й затримали вас — думали, що ви щось хочете рознюхати чи сфотографувати. Але ви, напевно, втомилися, заходьте, велкам!

У тому селі нас чекали нубійці. Зі своєю мовою, їжею та музикою, але з тією ж суданською гостинністю. Вже на другий день усе село знало нас і почало закликати на різні свята й оказії. Ми вирішили залишитися й піти на весілля.

Чиєсь одруження — це, здається, мало не єдиний привід гуляти всім селом, тому одружуються тут часто й гучно. Нас вирішили провести через всі етапи підготовки й святкування: повели спершу в місцевий салон краси, де дівчатам молоді нубійки розмалювали долоні та ступні неповторними візерунками з чорної хни. Наступного ранку во дворі нареченої знайшлася робота всім: нарізати, смажити, розкладати десятки тарілочок на таці, щоб усім разом мати весільний обід. Ну як разом, швидше — одночасно, бо чоловіки та жінки їли в різних місцях.

Молодята з’явилися опісля й ненадовго. Зібрали привітання, роздали селфі й зникли до вечора. А ввечері була жива музика в клубі. Центральними постатями свята були не молодята, а ми — білі гості, які танцювали за кращими українськими звичаями — у колі та порохах по коліно. На відміну від суданців, які здебільшого тулилися й притупцьовували в кучках: ліворуч — чоловіки, праворуч — жінки, а посередині, не відлипаючи від нас — усі нубійські діти.

Та ці шалені танці закінчилися раптово в самий розпал свята. У натовпі виявили кількох п’яних гостей, яким, за правилами, годиться отримати 40 публічних батогів. Зізнаюся, знаходитися на весіллі, де всі тверезі, досить дивно, але не менш весело. А в підсумку алкоголь свято всім тільки наламав. Жених розібрався з порушниками, лабухи змотали синтезатор та колонки, гості смиренно розійшлися по домівках.

Наступного дня надзвичайно вдалий автостоп на 700 км довіз нас від нубійців до Хартума, де ми розселилися в різні райони, сім’ї та компанії.

Одразу ж нам пощастило глибоко зануритися та інтегруватися в те, що турбує серця молодих суданців — потрапили на річницю революції, що була в Хартумі минулої зими. «Мир, свобода, справедливість.» Єдність духу та цінностей. Гідність і завзяття в боротьбі цих молодих людей проти несправедливості і за свої права викликає ще більше поваги до суданської спільноти.

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.

Тим не менше, серед молоді ще зустрічається розчарування та комплекс меншовартості. Всі говорять про втечу на заробітки, еміграцію та нелюбов до країни та всього традиційного. Усе суданське — мистецтво, вулиці, їжу — не люблять. Просимо ввімкнути музику місцевих артистів — нє-нє, ми таке не слухаємо.

В арабські країни їхати не хочуть. Це закономірно. Рівень життя тут звели до злиденності й абсолютного безперспективняку для молоді. Відповідно, це отруює все, що пов’язане з місцевим контекстом і продуктом. Також залізна завіса, яка за 30 років диктатури Аль-Башира стала такою високою, що люди марять поїздкою хоча б у Туреччину, а тим паче в Європу, а натомість можуть дістатися хіба що на заробітки до Саудівської Аравії та максимум до Китаю.

Але великі надії покладають на вітер змін, що принесе революція й нова генерація небайдужих суданців. Вони обрали лідера, який, на їхню думку, приведе країну до покращення. Сліпо вірити й створювати кумира — не найкращий підсумок революції, тож я не раз мала розмову зі студентами чи молодиками про силу- силенну роботи, яку треба зробити, аби не пустити всі результати революції нанівець, про те, як влада змінює людей, і хвилю розчарування, яка може накрити романтичні втомлені душі. Про те, що країна — це вони, що революцію й боротьбу вели вони, що зміни можуть зробити теж саме вони. Дивно відчувати братерство саме в такому досвіді, але, пройшовши цей шлях удома, можу лише зичити довгих років терпіння й сили нести тягар відповідальності.

Є в суспільстві й слід суворих релігійних традицій. Про 40 батогів за алкоголь та самостійні гуляння дівчатам вечорами я вже згадувала. В один вечір мій друг Наджі прийшов надто засмучений у дворик до друзів, де щовечора можна застати хартумських пацанів із косяком чи навіть фініковою самогонкою, замішаною з фантою. Прийшов мій друг засмучений — його дівчина виходить заміж. То нащо тобі така дівчина? Хай собі виходить і не вертається, якщо не любить. Але ж ні — любить, та батьки вирішили інакше й запросили сватів із кузеном.

Така доля може чекати на будь-яку дівчину в традиційній суданській родині. І почасти сказати «ні» ти майже не маєш можливості, як і тоді, коли тобі пропонують їжу чи допомогу. Від любові, та не задля. Один такий випадок навіть закінчився вбивством немилого нареченого, який згвалтував свою молоду дружину на очах у своєї рідні. За примусове заміжжя ніхто не покарав батька дівчини. А от її за криваву помсту та захист власної гідності засудили до в’язниці, не виправдавши фактом насилля.

У Судані чимало внутрішніх негараздів та недоліків у соціальних і політичних взаєминах, але з причинами та наслідками вони точно зможуть розібратися самі.

Бо для цього треба бути разом. А турбота про інших тут повсюди: вздовж вулиць — ліжка, де будь-хто може лягти й поспати, якщо нема де (ну буває); тут і глеки з водою біля воріт домів, щоб освіжитися та напитися. Так комфортно й спокійно серед чужих, як серед своїх, я не почувалася ніде.

Я давно не переймаюся питанням, де мій дім, і не вимагаю від себе офіційних заяв та координат. Це не значить, що я не знаю відповіді. Це швидше тому, що в багатьох місцях можу почуватися вдома. У плацкарті чи в наметі, у лісі, в своїй чи не своїй хаті та в гостях — я всюди можу створити собі відчуття дому.

І ось у Судані, пересуваючись між хатами незнайомих мені людей, я почувалася вдома. І лише досі дивуюся, яким відкритим для мене є дім усіх цих людей. Це легковажність чи довіра — отак впускати в свій дім інших людей, знайомих і не. Усі ці випадкові стрічні раптом стають тобі друзями й сім’єю, і тут у мене народжується впевненість у тому, що після цих мандрів і в моєму домі будуть завжди відчинені двері для тих, хто відчинив мені свої, і тих, хто постукає в них, мандруючи повз. І я обов’язково згадаю Судан, як взірець гостинності до мандрівника, яку варто наслідувати, приймаючи гостей.

Бо ми ж точно як ті лелеки, що щороку летять у вирій, аби повернутися. Додому.