Мене звати Катерина Мізіна і я щойно вирушила в довгу подорож. Куди? Спробую відповісти до кінця цього в міру емоційного і менше — змістовного тексту.

Рік тому моє життя круто змінилося. Я втратила найближчого друга, коханого і партнера в усіх crimes and successes. Він пішов сам, дуже боляче і раптово. Я залишилася наодинці з купою запитань, докорів і його прощальними настановами.

На щастя, мені було зрозуміло одразу, що все не буде, як раніше, і варто шукати новий, свій шлях. Завершивши все почате, виконавши обіцянки та покопавшись у своїх мріях «на полиці», я дістала звідти Африку. Вона давно приваблювала мене, як десятки століть тому індійських, арабських та європейських відкривачів нових земель та морів. Що вам варто про мене знати — я дуже люблю складні завдання.

Що далі? Що для цього треба? Які візи, ліки, попутники, намети і рюкзаки, сандалі чи кросівки? Мрія розсипалася на десятки питань.

Ідея не наближається до реалізації чи мрія до втілення, поки ми не вирішуємо її втілити. Я пам’ятаю цей момент. Він настав задовго навіть після того, як я багатьом сказала: «Я їду в Африку». Я місяцями розглядала мапу і читала африканські казки, але впевненості в своїх силах, у щирості свого наміру, вчасності й достатній мірі свободи, щоб це утнути (перетнути Африку) — не було. Якщо відверто, то воно як із туману з’явилося після чергового фільму про африканські мандри якоїсь відчайдушної гарної жінки. Але як з’явилося — так і розвіялось. Десь за списками задач, покупок, запитань-відповідей. Я було взялася вирішувати все почергово. Але хоч як би мені не хотілося відповісти на всі запитання, я змирилася, що цього блаженства мені не досягти. Тут, на березі. Тож щоб не відкладати і зовсім не згубити ту примарну впевненість у своєму рішенні, обмежила себе в часі. Разом із часом, який щемив тепер і стискав з усіх боків мій внутрішній діалог, тисли й запитання від оточення.

З усіх сторін було чути: «Ого, прям туди? Надовго? Як? На чому? І навіщо?»

Складно, мабуть, припустити, що для такої грандіозної ідеї немає не менш масштабної публічної причини. Я не їду з волонтерською місією, не доглядатиму за левенятами в притулках і не прокладатиму водокомунікації у важкодоступні африканські села. Але я їду знайти щось нове, інше, невідоме.

Для мене ця подорож, перш за все, про себе.

Ще до того, як перейти поріг, я збагнула — куди я рухаюся географічно, звісно, має значення, але це лише тло, контекст, в якому я мандрую вглиб і вшир власного світогляду. Це такий собі фрідайвінг, занурення в свій підводний світ. Хочеться дослідити власне море, а тоді пірнати в інші. Знайомитися і вже разом утворювати океани. 

Тож я беру всі свої важливі запитання з собою, пакую рюкзак і вирушаю.

Всі візи та квитки, без яких мені не дістатися до більшості країн на маршруті, склалися в чималу суму — близько 1000 доларів. А ще треба підготуватися, оновити спорядження, купити камеру. Про витрати, які принесе сама мандрівка, страшно було думати.

Дістаю всі заощадження. Подумки дякую і хвалю себе за розвинену незамінну звичку відкладати потрохи з кожного навіть найменшого прибутку «в баночку — скарбничку — сейф» на майбутні мрії.

Знаєте, як багато таких мрій та романтичних очікувань розбивається о фінансові підрахунки, логістику та реальність, в якій всі ці навколосвітні подорожі чи життя фрілансерів та digital nomads — це насправді дисципліна, пріоритети і планування. Я вже кілька років не працюю в офісі, а мама досі не звикла, що перед якоюсь поїздкою мені не треба відпрошуватися на роботі. Ну, хіба що в самої себе. Та й то зазвичай робота мандрує зі мною. Тож свободі, яка дозволяє пересуватися світом, обирати проєкт до душі, є своя ціна. 

Пакетом до переваг іде нестабільність фінансових надходжень, постійний пошук вай-фаю, часом абсолютно ненормований графік і обов’язки адміністратора та менеджера в додаток. І в моєму випадку — це завжди про пріоритетність. Тож коли є щось, що потребує більше моєї уваги, часу та інвестицій, я легко відмовляюся від багатьох інших речей і зручностей, переходжу в режим економії та збереження.

Взяти з собою роботу в Африку означало зруйнувати всю подорож і розсіяти увагу, якої потребуватиме моє дослідження. Тож розбиваю банку, беру останнє замовлення на зйомку, затягую ремінь і маю бюджет подорожі в 2000$. Не так і багато, але як добре, що мандрівники давно вигадали Couchsurfing, автостоп і повселюдну взаємодопомогу.

На ідею помандрувати Африкою охочих збіглося чимало. Розмов було на багато місяців, повідомлень, чатів, зустрічей. Допоки ми не зрозуміли, що ці обговорення тягнуть нас, якщо не назад, то в різні боки і Африку не наближають. З’являлися думки, що ідеї «поїхати в Африку» недостатньо, щоб усіх об’єднати, що потрібно знайти фінансування на такий масштабний проєкт, що мусить бути, врешті, якийсь лідер!

В цих перипетіях я зрозуміла, що не хочу давати відповіді на чиїсь запитання і узурпувати шляхи й методи досягнення мети. Тож лідером мені не бути. Мені здавалося, що кожен має знайти свою власну мотивацію дійти до кінця, до власного фінішу.

Я знаю, як можна інакше, бо відчувала моменти, коли одного лиш «а давай» достатньо, щоб без зайвих сумнівів чи розмов пуститися в спільний шлях.

Але це рідкість. Такий рівень довіри виникає або з людьми, з якими і Крим, і Рим (як би правдиво не звучало про Крим), або з майже випадковими стрічними, що трапляються на шляху без турбот і доріг у спільне минуле.

Я також зрозуміла, що відповідальність взяти готова лише за себе. Я навіть прагну це опанувати після постійної командної роботи — приймати одноосібно рішення і відповідати за них, не боятися своїх помилок і знаходити свої шляхи вирішення задач.

Тим не менше, попутники таки знайшлися. З Вовою (про нього ви ще почуєте) ми зійшлися не лише в африканському напрямку, а й в способі це прожити й залишити в пам’яті — зафільмувати. Звісно, моя діяльність та пристрасть до кіно не могла зовсім залишитися вдома. Тож у списку речей, які наповнювали мій рюкзак, додалося пару камер, мікрофон та штатив із купою супровідних дротиків та батарей. Як воно все застосується в подорожі — буде видно нам усім згодом.

Усім іншим охочим ми призначили зустріч на майдані Тахрір у Каїрі, звідки починається наша подорож.

Надто вимогливою я не була також і до маршруту. Розглянувши кілька варіантів захід-центр-схід, почитавши пару блогів, порадившись із напарником, зрозуміла, що східне узбережжя Африки мені підходить найкраще: там більше говорять англійською, на відміну від франкомовної Західної Африки; там менше складнодоступних місць, конфліктів та небезпечних територій, ніж у Центральній Африці; і майже кожна країна східного узбережжя роздувала мій інтерес і внутрішній запал іще більше.

Тож приблизний маршрут мій виглядає тепер так: Єгипет — Судан — Ефіопія — Кенія — Уганда — Танзанія — Мадагаскар — Мозамбік — Зімбабве — Ботсвана — Намібія — Південна Африка.

Я дуже ціную час. Працюючи незалежно в кіно та в культурному менеджменті, організовуючи постійно свій власний графік, а ще — логістику, комунікації та інші процеси часом для багатьох інших, я збагнула себе на своєму місці — я тащуся від цього тайм-менеджменту. Я люблю випереджати події, вгадуючи всі фактори і похибки, передбачати обставини та складати плани, яких потім сумлінно дотримуюсь.

В цій подорожі я вирішила цього не робити.

Старт — 1 грудня. Фініш — 1 серпня. 

Я обмежилася всього двома датами в календарі, в які хочу вкластися, прожити цю пригоду і розповісти про неї вам.

1 грудня о 16:00 ми зустрілися на майдані Тахрір у Каїрі з тими, хто теж наважився на свій трансафриканський шлях, і вирушили.

Поділитись:
spilnokosht desktopspilnokosht mobile