Катерина в Дахабі, Єгипет
Фото:

Володимир Демченко

Перед тим, як вирушити з Каїра на південь, я вирішила місяць присвятити налаштуванню на «мандрівний режим». Після шалених місяців зборів і емоційного виснаження не уявляла можливим увірватися одразу в подорож. Отже кілька тижнів у Єгипті.

Цю країну я полюбила з першого візиту в 2012 році. Тоді ще не вщухли сутички і де-не-де горіли вогні революції. «Арабська весна» 2011 року прокотилася країнами Близького Сходу та не оминула Північну Африку, де центром став майдан Тахрір у столиці однієї з найбільших країн континенту. Її наслідки Єгипет переживає й досі. Тож я познайомилася з Єгиптом саме тоді, коли димові завіси закрили його від світу так, що туристична економіка, на якій жили мільйони людей, просто зазнала краху.

Це країна, земля, сонце, води і людей якої мені чомусь захотілося пізнати краще. Мені здалося, що там є точно щось давно і глибоко зарите, як мумії в гробницях. І це породило бажання порозумітися з тими, хто населяє країну сьогодні — не бути в ролі туриста, якому показують і пропонують щось прикрашене, асимільоване під тебе замість правдивої реальності. Так я одразу почала вчити арабську, і це дивовижно спрацювало.

Перше моє «Салам уалейкум, йабеша» (Добридень, друже!) перемикає лицемірний тон спілкування з «ю а б’ютіфул, купи ось цей килим за 100500 грошей» на щире здивування й повагу: «Велкам ту Іджіпт, май френд» — і подальший діалог, нормальні місцеві ціни та часом запрошення на чай. 

В Єгипті працюють правила відчуттів, тут тебе тестують на довіру, на стійкість і реакцію. Це часто запропоновані правила гри, як, наприклад, ці вічні торги на базарах. Можна за європейською звичкою взяти і одразу сплатити оголошену вартість товару, але якщо прийняти її як заклик до гри, то можна не лише знизити ціну в кілька разів, але й пройти тест, перейти на інший рівень взаємин. Щоб побачити не те, що на поверхні, а глибше.

І там одразу видно, що люди тут всупереч надмірній комунікабельності та усміхненості при першому контакті — глибоко нещасливі та закриті. Справжнє життя єгиптян протікає в їхніх домівках, сім’ях і в їхніх серцях, повних туги — від бедуїнів Синая, вкритого марсіанськими колючими горами та оточеного найкрасивішим рифом, до пустельної містичної оази Сива. Мені пощастило потрапити в місця, де можна знайти унікальні етнічні розбіжності людей, запитати про їхні секрети та спостерігати вражаючу різність природи на тлі.

Синайський півострів, де роками ходив колись Мойсей і де дотепер живуть бедуїни, має дивовижну столицю альтернативного Єгипту — Дахаб. Слава Богу (Аллаху, звісно), на Синаї є Шарм-Ель-Шейх, який фільтрує натовпи туристів, що їдуть погрітися під єгипетським сонечком, і в Дахаб доїжджають ті, що готові запірнути поглибше. Від дайверів, віндсерферів та йогів до європейських діджитал-номадів, що приїздять сюди зі своїми сім’ями та ноутбуками, орендують житло в місцевих номадів та перечікують наші зимові холоди.

Всі принади цього бедуїнського села викривати не буду, в моїй подорожі це місце вже не вперше дало мені вірний напрямок думок, прохолодна вода забрала на мить подих, щоб чистіше бачити та відчувати, куди рухатися, а вітер злегка піддув у спину.

Дахаб, Єгипет
Фото:

Володимир Демченко

Дахаб, Єгипет
Фото:

Володимир Демченко

Коли я від’їхала з синайської хіпі-оази, Єгипет всюди переслідував мене відчуттям гендерної несвободи та постійного контролю своїх рухів, слів, одягу. Будь-що звичне для мене вдома може викликати якщо не обурені погляди жінок, то липку увагу чоловіків. Але я звикла поважати традиції і завжди прикриваю коліна та плечі в місцях, де лише локальне оточення.

Те, що вразило мене найбільше, сталося на іншому кінці країни — в оазі Сива, що в західній Сахарі на кордоні з Лівією. Тут живуть особливі мешканці Єгипта – сиванці. Це представники майже десяти різних племен, які тисячоліттями населяли оазу, проходячи повз і зупиняючись напувати верблюдів, а згодом і вирощувати сади та городи. 

Колись вони збудували з пальмових каркасів і глини фортецю, де жили й оборонялися. Та століття тому в пустелі несподівано пішов дощ, який не припинявся кілька днів і повільно розчинив у собі стіни міста, мов цукрові. Чи знав про це оракул Амона-Ра, що колись пророкував саме в Сиві, чи історію змінили вперто налаштовані чужинці, що завжди намагалися підкорити райський острів у пустелі?

До Сиви всього 30 років тому провели асфальтовану дорогу. Тож потрапивши сюди, починаєш відчувати, що тебе оточують не лише сотні кілометрів пустелі, а й дуже тісна ізольована спільнота людей, що переслідують тебе нишком обережними й зацікавленими поглядами. Але на вулицях Сиви одразу помітна неочікувано прохолодна поведінка чоловіків і таємнича відсутність жінок. Вони з’являються тут зрідка у вигляді темних тіней, що шугають від провулка до двора, лише зрідка виходячи до сусідки та по хліб.

Чоловіки на вулиці в оазі Сива, Єгипет
Фото:

Катерина Мізіна

Чоловіки в місцевій торговій лавці в оазі Сива, Єгипет
Фото:

Катерина Мізіна

Жінки в Сиві не користуються терміном «щастя». Коли запитуєш, чи вони щасливі, Сальма каже, що тут не можна бути щасливою — лише задоволеною. Це означає не те задоволення, яке ми вкладаємо в це слово. Це задовільнені потреби: дім, їжа, ліки (самим жінкам в аптеку ходити зась, а лікарня в 300 кілометрах), одяг дітям та чорне вбрання жінці на вихід та кілька домашніх нарядів... важко ще уявити якісь речі, що мають бути «забезпечені». Але очевидно , що слово “щастя” у тамтешньому словнику відсутнє. 

Іслам прийшов сюди трохи пізніше, ніж у інші єгипетські та північноафриканські краї. Але прийняли його тут суворіше, ніж усюди. Аж надто суворо. Тепер усім тут заправляють чоловіки. Лише вони працюють, вирішують, на кому одружитися та скількох дружин мати. Також здавна чоловіки тут мають одностатеві взаємини, працюючи на фінікових фермах місяцями, залишаючи дружин на господарстві. Це все не очевидні, але відчутні речі, що роблять середовище в оазі справді іншим і по-особливому закритим. 

Допитатися, чому так сталося, що і хто за цим стоїть, дуже складно. Я приїхала сюди вдруге і за два тижні перезнайомилася з усякими місцевими лідерами думок чи просто типовими сиванцями, які могли розмовляти зі мною англійською. Кожна розмова — чи то з керівником турінфоцентру, чи з офіціантом у ресторані, чи з пустельним гідом — перетворювалася на ухиляння на тему історико-культурної спадщини, чи й зовсім впиралася в стіну, коли слово заходило про жінок, чоловіків, їхні взаємини та іслам. Навіть гугл та вікіпедія мають дуже стислі статті з повторенням загальних фактів лише на кількох мовах.

Серед знайомств була лише одна жінка — Сальма. Вона прийшла на розмову в нікабі, тож я бачила лише її очі та чула голос. Молода, освічена, мудра, добра і відверта, наскільки це можливо. 

Вона розповіла, що жінки в Сиві не мають можливості отримати освіту:

«Не всім дівчатам навіть дозволяють ходити до школи після того, як вони стають жінками. Бо тоді для них починається новий етап — в 13-14 років вони виходять заміж. Дружину обирає зазвичай сестра брату. Той приходить на зустріч, ставить кілька запитань і вирішує, чи одружиться. Мені пощастило, бо мій тато дав мені волю обирати та можливість навчатися в Александрії. Але він помер, і тепер уся моя родина не підтримує мене, тому що я працюю і хочу, щоб інші жінки теж мали більше можливостей».

Сальма, оаза Сива, Єгипет
Фото:

Катерина Мізіна

Після розмови їду в центр «жіночих ремесел» за містом, де в темному довгому коридорі знаходжу відчинені двері, за якими кілька жінок сидять і вишивають, а ще дві карбують картини на металі. До того, як з’являється камери, всі з відкритими обличчями. Трохи знічених поглядів, і «головна» каже: «Досить, пішли покажу музей».

Зала, закрита на ключ, відкриває історію жіночого вбрання та прикрас. На манекенах яскраві, розшиті бісером та кольоровими орнаментами відкриті сукні й мідні прикраси у волосся та на лоба. Поруч стоїть жінка, вбрана в темний нікаб, та єдине, що залишилося від сиванки – це цілеспрямований вимогливий погляд і велика традиційна синя шаль, яка накриває її голову третім шаром, приховуючи її історію та істинні прагнення.

Чи знають сивійські жінки свою історію? Що колись усе було інакше і вони були вільні обирати собі дозвілля, заняття, чоловіка та одяг. Запитую в Сальми, яка запросила мене додому на обід і впустила одним оком глянути на їхнє сучасне жіноче життя. Жінки, діти, кухня, яскраві вбрання та надзвичайно гарні риси облич — все це заховано за дверима дому. Вона від цього запитання знервовано мружиться і каже слова, що прогриміли в моєму серці: «Вони не хочуть знати. Навіщо їм це? Якщо ми будемо знати, що ми можемо з цим зробити?» І справді серйозно зводить на мене запитливий погляд.

Напевно, нічого, думаю я, все одно не розуміючи, як можна не прагнути знати. Не запитувати, чому все так, як є. Як можна не ставити запитання? І чи не забагато запитань ставлю я? 

Відповідь не забарилася. Ми полишили Сиву та поїхали в столицю.

Ми працюємо кожного дня, аби ви першими дізнавалися про новини в Україні та світі. Фондуйте в нашу діяльність на Спільнокошті, hromadske дійсно потребує вашої підтримки.
Оаза Сива розташована в західній Сахарі на кордоні з Лівією, Єгипет
Фото:

Катерина Мізіна

Каїр інший. Бентежний і буремно різний. У великих містах я часто почуваюся некомфортно, але тут мені так перебило всі сенсори, що я майже несвідомо рухалася в потоці натовпу або своїх друзів. І не могла розчути ані їх, ані себе за галасом мільйонів людей, транспортних вузлів і швидкоплинних розмов. 

Тут я зустріла двох дівчат — біженок із Сомалі. Кожна з них розповіла, як тікала від бідності, несвободи та браку вибору. Худа, що покинула родину, чоловіка і з однорічною дитиною подалася в Каїр повчитися, зміцніти і повернутися, аби змінити Сомалі. Інша, Каф’я, тікаючи через 3 країни в багажниках та без повітря й води, залишилася позитивною й неймовірно гарною в своїх намірах. 

В Каїрі вони отримали статус біженок, тому досі не можуть виїхати за межі Єгипту, але мають можливості захищати права інших жінок в офісі Юнайтед Нейшнс та поволі рухатися до втілення власних мрій. А «якщо твоя мрія тебе не лякає, вона недостатньо велика і варта втілення», сказала мені Худа на прощання.

1 грудня нас із різних місць та з різним досвідом з’їхалося п’ятеро: Вова Демченко — емоційний і запальний документаліст-авантюрист із України; Настя Парафенюк, культурна менеджерка, відважно прибула прямісінько з Борисполя; Іра Намеснікова прилетіла з Тайланду — російська мандрівниця з багаторічним досвідом вештання світом наодинці, та Табеа Брумер — молода німецька фоторепортерка, що вирішила пошукати ідей для своїх подальших життєвих цілей в короткому екстрім-турне по Єгипту та Судану.

Всі разом ми виїхали з Каїра, і останньою зупинкою в Єгипті було місто Асуан на Нілі. Тут живуть нубійці. На зелених берегах вирощують банани-картоплю, а на воді працюють капітанами моторних та вітрильних човнів. Жінки тут теж переважно тусуються вдома, а чоловіки раз-по-раз пропонують заміж. 

«Другою дружиною, — каже один, — будеш?» Жартую, що матиму тоді теж кілька чоловіків, у відповідь обурене нерозуміння. Про це тут і не йдеться. Тоді вирішую просто з’їхати на жарт про придане, про верблюдів, яких треба моїй мамі вислати за мене. А вони: «Ти що!? Це ж не за гроші! А по любві!»

Чоловіки в місті Асуан, Єгипет
Фото:

Катерина Мізіна

Чоловіки в кав'ярні в місті Асуан, Єгипет
Фото:

Катерина Мізіна

Звісно, вони знають, що ми одружуємось по якійсь отій «любові», і кепкують та наслідують, щоб мені сподобатися. Але все ж. Одружуючись на родичках, як заведено здавна, не особливо вибираючи, а часом не знайомлячись навіть із нареченою до весілля, що вони називають словом кохання? Чи є в цих взаєминах хоч трохи романтики та вздохів, пристрасті та калатання серця? Чи вони бачать у цьому один із соціальних кроків і обов’язків, а в мені — лише екзотику, яку престижно посадити в клітку своїх традицій, що давно втратили будь-який сенс? 

І думаю, чи не надто переймаюся коханням і «серцевими питаннями» я. Часом відчуваю, що йти серцем — це те, що виходить у мене найкраще. Але шляхи, якими воно веде, занадто безкомпромісні та круті. І на них легко опинитися сам-на-сам із своїми бажаннями й почуттями, в яких складно зустріти попутників. Розум прагне знати відповіді, серце — відчувати свободу вибору й пристрасть від обраного шляху. Отже, лишається лише примирити розум і серце, і вести чесний діалог.

Капітан Міго, Асуан, Єгипет
Фото:

Катерина Мізіна

Катерина з капітаном Міго на на вітрильнику Шукранія, Асуан, Єгипет
Фото:

Ірина Намєснікова

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись:
spilnokosht desktopspilnokosht mobile