«Театр закривається. Нас всіх нудить». В Україні сьогодні прямо на наших очах зароджується новий політичний стиль

За майже 30 років незалежності політики так і не запропонували українцям хоч якусь чітку систему цінностей і міцного ідеологічного каркасу. Обмежуються політичними гаслами і штампами, б'ють у слабке місце суспільства, викликаючи лише роздратування. Як результат — лозунги не працюють, а електорат голосує назло кандидатам, які засиділися у владі.

Тиждень тому, пізнього вечора п'ятниці мені несподівано зателефонував мій старий приятель, з яким ми зазвичай спілкуємося раз на п'ять років. Судячи з голосу і дзвінку в досить ненормовану годину, був він добряче напідпитку. «Вибач, що я тобі дзвоню серед ночі, але я більше не можу!» — майже викрикнув мені в слухавку приятель. З'ясувалося, що він йде до себе додому за місто пішки від метро, ​​а йти далеченько — хвилин 40. На моє здивоване запитання, навіщо йому ці пригоди і чому б не викликати таксі, він понуро повідомив: «Я більше не можу слухати, що таксисти думають про Зеленського!». Можна тільки уявити, як людину накрило, якщо він вважав за краще виконати чималий шлях до будинку пішки посеред ночі, ніж допустити навіть думку про те, що йому доведеться вислухати чергову порцію політичної експертизи, яка у більшості українців, здається, вже йде носом.

Нинішня передвиборна гонка, схоже, претендує стати найбільш дикою і напруженою за всю і без того непросту сучасну історію незалежної України (скласти їй конкуренцію можуть хіба що бурхливі події 2004-2005 років). Події останнього місяця жваво нагадують класиків абсурдизму, а реакція населення на них — відома розповідь Данила Хармса «Невдалий спектакль». Пам'ятаєте? «Тато просив передати вам всім, що театр закривається. Нас всіх нудить». Змінюючи одна одну, як в поганому калейдоскопі, безглузді новини, які ніби вийшли зі злої політичної кіносатири Пола Верховена «Зоряний десант», судячи з усього, зірвали всі гайки в головах виборців, що поставлені перед складним вибором. Відчуваєте — тхне горілим? Це горять запобіжники. Дебати, стадіони, аналізи, нові й нові безглузді вимоги кандидатів один до одного, рішення українського суду, які лякають, апокаліптичні прогнози від лідерів громадської думки, нескінченна гризня між фанатами двох лідерів передвиборної гонки, викиди в соцмережах, фейки і думки експертів, які суперечать один одному — все це дезорієнтує навіть психічно найстійкіших і тих, хто думає досить тверезо. Неймовірно складно в такому торнадо подій та інформації зберігати критичність мислення. З яким, треба сказати, у більшості жителів країни і так, на жаль, не дуже склалося.

Так звідки ж цей колективний психоз? Чому величезна кількість людей разом зірвали із себе шапочки з фольги (у кого вони були), плюнули на логіку і дали волю емоціям? Вся країна з піною у рота сперечається, з кого вийде кращий президент — з коміка середньої руки або з політика і бізнесмена, який десятиліттями перебуває у владі. Якщо заспокоїтися і трохи посидіти в тиші, можна дійти висновку, що це насправді битва двох симулякрів, протистояння укорінених і традиційних у нас популістських маніпуляцій (владна риторика Петра Порошенка) у незвичній для України стратегії завоювання масового глядача за допомогою досить нехитрого накладання кіношного образу на реальну фігуру (тактичний хід Володимира Зеленського). Перший спосіб так набив оскому, що вже не працює, другий — несподівано спрацював, всупереч усім законам логіки.

За майже 30 років незалежності державні лідери так і не змогли запропонувати українцям хоч якусь чітку систему цінностей і міцного ідеологічного каркасу. Після голки совкової ідеології ми пересіли на обличчя розрізнених і випадкових політичних гасел і штампів — по суті, передвиборного набору слів на кшталт «Армія, мова, віра». Це перераховані не цінності, а больові точки українського суспільства (якщо не відкриті рани). І такий підхід вже став традиційним. Політики давно вже в своїх гаслах вказують на проблеми, які дійсно хвилюють нас. Але не вирішують їх. «Бандитам — тюрми», «Закон — один для всіх», «Поліпшення вже сьогодні», «Жити по-новому», «Я поверну Україні Крим». Але замість рішень ми отримуємо нескінченний замкнутий цикл «Люди бідкаються, влада розводить руками», як дотепно помітив у своїй програмі Майкл Щур.

На всі ці кнопки політики старої формації тиснуть так давно і з такою люттю, що зламали клавіатуру.

І тут на сцену виходить кандидат із новою риторикою, поведінкою і механізмами впливу на аудиторію. Він навіть не намагається вдавати професіонала і міцного управлінця. Він каже «пацани», звертаючись до виборців, висловлюється загальними, вкрай абстрактними фразами, говорить журналістам «Я нікому нічого не винен!». Однак, незважаючи на все це, його рейтинг росте дивним чином. Тут діє парадоксальна логіка: чим гірше, тим краще. Чим більше помиляється і демонструє некомпетентність кандидат, чим більше у нього недоліків, тим більше йому симпатизує електорат. Так працює механізм політичної ідентифікації.

Крім того, нас усіх нудить. Нудить від представників влади, які в публічних виступах красиво і переконливо розповідають про економіку, добробут населення та надої корів, що зростають. Про те, що потрібно згуртуватися, об'єднати зусилля в спільному пориві і ще трохи потерпіти. Загалом, без докорів сумління використовують ту саму до болю знайому і давно остогидлу совкову риторику, плодами якої стають лише зростаюча поляризація, розгубленість і озлобленість суспільства.

Людям зрозумілий і цікавий політичний стиль, а не політична ідеологія, писав голландський філософ Франклін Анкерсміт. Схоже, в Україні сьогодні прямо на наших очах зароджується новий політичний стиль, попит на який три десятиліття готували на вогнищі невирішених проблем і популістських обіцянок політики старого покоління. Але їх час вийшов. І крім самих себе, звинувачувати їх в цьому нікого.

Думка редакції може не збігатися з точкою зору автора.