«Тикали дулами у малих дітей і дівчинку-підлітка з інвалідністю» Моторошний рік: окупація, втеча, полон, звільнення

Наталя Кучерявенко рік не бачила мого повідомлення. У березні 2022-го я просила, щоб вона розповіла про 20 днів виживання її родини в Маріуполі й страшний виїзд звідти. Тоді в пості на Facebook вона поділилася свіжим і болючим досвідом. А ще тими днями жінці здавалося: вирвалися з пекла — більше нічого й не треба.

«Та історія моя на цьому не закінчилася, пережила багато розпачу і боротьби за моїх рідненьких. Чоловік і брат залишилися захищати Маріуполь, з “Азовсталі” потрапили в полон, я місяцями не знала, що з ними…» — так починався її зворотний лист, відправлений кілька днів тому. Ми зідзвонилися і нарешті поговорили.

Маріуполь. Кожен день жахливіший за попередній 

50-річна Наталя говорить українською, інколи затинається — старанно і трепетно добирає слово. Їй, колись російськомовній, і раніше це було важливо, а зараз і поготів.

Як і більшість маріупольців, до війни жила щасливо: вдалий шлюб (30 років разом), двійко діток, робота в дитячому садку вихователькою, сімейні велосипедні мандри на вихідні, ночівля в наметах біля моря.

Родина Кучерявенків пережила 2014-й з обстрілами й місячною окупацією міста бойовиками. Думали, що й у 2022-му пересидять у будинку родичів на околиці — та й усе затихне. Але коли бахнули авіабомби, стало ясно, що це велика війна.

«Наш Східний мікрорайон обстрілювали дуже рясно, і я з сином вирішила перебратися в приватний дім брата. Але підвал там лише для двох. Як сказав сусід: “Такі маєтки понабудовували вгору, а треба було вниз”. Нас назбиралося 11 душ своїх, яких прийняла родичка. Ми називали її тьотя Неля. У неї був будинок із великим підвалом. Почалися нескінченні жахливі дні й ночі. Намалювали календарик і закреслювали прожиту добу. Спочатку без світла і зв'язку, а потім без води та газу. Але це можна перетерпіти, жахливіше було сидіти в підвалі й чути свист ракет, гул літаків і вибухи, вибухи, вибухи... Таке відчуття, що рашисти працювали в три зміни, як на заводі», — голос Наталі безбарвний. Емоції вона віддала тоді.

8 березня до сховища постукали. російський спецзагін. Накачані хлопці наказали вийти, подивилися документи й побігли. Потім з'явилася група зачистки. Ватажком там був «німець». Душу рвав, розповідаючи, що вони прийшли звільняти маріупольців від нациків. І читав мораль про «8 років бомбили Донбас».

«Так і хотілося перегризти “німцю” горлянку, але мене тримали, навіть рот затуляли, щоб не дай Боже не заговорила українською», — згадує жінка.

Наступний день став для Наталі одним із найжахливіших. Треті вояки — «безхатьки зі зброєю», як називає їх жінка, явилися у двір, стріляючи навмання довкола. Господиня кинулася навперейми: «Тут жінки, діти!» А їм що? Пустили чергу понад головою — «ДНРівці», п'яні відморозки. Вони тинялися групами, шукаючи, чим поживитися, де випити, кого зґвалтувати.

«Дякуйте, що ми жінок не чіпаємо», — зареготали. Штрикали дулами в малих дітей і дівчинку-підлітка з інвалідністю. Чоловіків вивели у двір, роздягли: 16-річного сина Наталі, 19-річного племінника, 50-річного сусіда і його батька за 70. Шукали патріотичні татуювання і сліди зброї на тілі. Перед тим їм трапився бінокль у сусідній хаті, тому вирішили, що серед них є коригувальник. Ще й берці родича-військового знайшли в сауні.

«Ніколи з вами розбиратися, зараз відведемо за ріг та й розстріляємо», — вирішив один.

Жінки заголосили. А ті понасолоджувалися владою, забрали спиртне і подалися геть.

Наталя та її рідні зрозуміли, що треба тікати. Про коридори евакуації вони не чули. Через зруйнований паркан побачили машини, які рухалися в бік Мелекіного (село за 20 км на південь від Маріуполя — ред.).

14 березня дві автівки, забиті п'ятнадцятьма людьми та речами по саму зав'язку, вирушили у невідомість. Мало не на головах везли трьох котів та трьох хом'яків. На дні тривожної валізки виїжджав й український прапор, що пройшов всі маріупольські майдани.

Дорога смерті, дорога життя

Попри страхітливу дорогу під обстрілами, всіяну тілами загиблих, Наталя вважає, що їм пощастило. Через день-два на російських блокпостах посилили фільтрацію, і чоловіків з їхнього екіпажу не пропустили б. А враховуючи, що в окупантів з'явилися списки військових і членів їхніх родин (у Кучерявенко брат і чоловік воювали на той момент — ред.), у неї та сина Ярослава могли б бути проблеми.

Дорогою ночували в машинах. росіяни, які перевіряли транспорт, ядуче допитувалися: «Куди ви? Завтра там буде те саме, що в Маріуполі. Київ ми вже захопили, все наше».

Наталя лютилася від безсилля. Аж ось і Василівка. Місто, від якого до Запоріжжя 60 км. За нею підконтрольна Україні територія. Міст вороги розбомбили, й автівки звернули на ґрунтівку. А там уся дорога замінована. Зібралася колона з дев'яти машин. Чоловіки вирішили: можна акуратно проїхати по мінах, не зачепивши їх дном. Але як це зробити? Спершу зробили насип, тоді розвантажили транспорт: з нього всі вийшли, винесли речі. Авто з мужніми водіями повзли поволі дорогою смерті, інші чоловіки їх направляли. Фух, видихнули: нарешті вже на тому боці. Жінки з дітьми й торбами рушили пішки до них.

«Аж тут хтозна й звідкіля взявся рашистський гвинтокрил і як почав нас обстрілювати! Поруч запалали хати. Ми попадали на землю. А як він відлетів, глядь — лежимо на мінах! Слава Богу, що орки косі й криворукі. Проїхали ще декілька кілометрів під обстрілами й нарешті — наш український, рідненький блокпост! Навіть дихати стало легше. Хлопці нас дозаправили й організували поліцейський супровід до Запоріжжя. Нехай бог їх береже! А ці рашистські тварюки, які прийшли на нашу землю зі зброєю, хай всі повиздихають», — кляне ворогів жінка.

Після Запоріжжя було Дніпро й нарешті — Гребінка Полтавської області. Пункт їхнього призначення. Тут живе з родиною донька Наталі Анастасія. Вперше за три тижні маріупольці сходили в душ. Води з бойлера на всіх не вистачило, але милися і раділи холодній. Невдовзі рідня роз'їхалася світом (16-річного Ярослава забрали з собою в Німеччину — ред.), а Наталя залишилася в Гребінці. Глядіти онучку й чекати на звістки від брата і чоловіка.

Чоловік і брат: «Азовсталь», полон, обмін

Чоловік Наталії, 53-річний Володимир — звичайний роботяга із комбінату Ілліча, всі 8 років війни повторював: «Щойно повномасштабне вторгнення, відразу піду добровольцем». Так і зробив. Записався в ТрО, його взвод направили в розпорядження 1 батальйону полку «Азов».

Брат Сергій до 2014-го в Червоному морі охороняв від сомалійських піратів кораблі. Після вторгнення російських військ звільнився і повернувся захищати свою землю, своє море від інших піратів. Став прикордонником. Початок великої війни застав його на службі.

Наталя виїхала, а вони лишилися в Маріуполі воювати. Коли вдавалося, Володимир телефонував: «Ще живий».

Потім зв'язок зник на місяць, а 27 квітня дзенькнуло повідомлення: «Живий, здоровий. Твій коханий Володимир».

Насправді чоловіку уламками від мін прошило ноги, пальці на одній довелося ампутувати. Про це Наталя дізналася у травні. Тоді ж стало відомо, що і Володимир, і Сергій на «Азовсталі». Останній разом із морпіхами опинився там у квітні (коли підрозділи 36 окремої бригади морської піхоти прорвалися на з'єднання з військовослужбовцями полку «Азов» — ред.). Коли їхали, брату Наталії не вистачило місця всередині БТР, він сидів зверху. І дорогою на «Азовсталь» бойова машина перекинулася й шубовснула в річку.

«Сергій вижив, а решта потонули…» — Наталя переходить на шепіт.

Брат не зміг розшукати її чоловіка — бомбосховища на «Азовсталі» виявилися величезним містом у місті на тисячу людей. Обидва лише періодично виходили на зв'язок.

«Коли один із госпіталів пошкодили бомбою, то операції довелося робити на звичайних столах. Усі бачили, що там відрізають, пришивають. Військова медикиня, мама 4-річної Аліси, за яких ми так переживали, ходила всіх знеболювала. Чоловік згадував момент: ця маленька, тендітна жінка несе відрізану ногу на половину її зросту», — розповідає маріупольчанка.

Володимир вийшов у вимушену евакуацію 18 травня, він саме ставав на ноги після операції. Вишкандибав на милицях, в обгорнутих сміттєвими пакетами капцях. Брат — наступного дня.

Знову Наталя каже про удачу: представники Червоного Хреста дали їм заповнити анкети, таким чином фіксуючи їхні дані офіційно. Далеко не в усіх була така можливість. А Наталі перетелефонували, повідомили, що рідні в Оленівці.

Наталя як на роботу їздила на мітинги й зібрання «Жінок зі сталі» (рада дружин та матерів захисників України — ред.) Чоловіку вдалося сховати телефон, і він інколи озивався. Казав, що медичної допомоги нема, що шви на ранах розходяться. Пізніше його перевели у тюрму Горлівки.

Брата вдалося побачити на одному із російських телеграм-каналів «Знайди хохла за чубом». Під його фото містилися принизливі підписи, але сестра зраділа, що хоч живий. Його вивезли у Таганрог.

«І в Горлівці не медом намазано, але такого жахіття, як в Таганрозі, важко уявити. Сергія і нещадно лупцювали, і катували струмом, щоб “зізнався”, що це вони (азовці) скоїли звірства і вбивали мирне населення. Поламали ребра, пробили дірку в голові», — жінка стає все сумнішою.

Вона місяцями шукала близьких на різних каналах. І ось 27 жовтня! Відео про обмін полоненими: у перших рядах українською землею йшов її брат! Поки дружина Сергія дісталася з Німеччини, Наталія першою примчала до госпіталю в столицю.

«Я його не впізнала. Череп, обтягнутий шкірою. Міцний, накачаний (57-річний чоловік мав свій спортивний клуб — ред.), всох удвічі. Схуд на 30 кілограмів: його тричі на день годували шматочком хліба і розсолом з-під квашеної капусти. Зіпсутим, смердючим. І так місяць! А за три дні обміняли й чоловіка. Це таке щастя! Неймовірне, — голос її вперше теплішає. — Поїхала до нього в санаторій. Уже сутеніло. Дивлюся: виходить хлопчик худенький в курточці розміру S. Наближаюся: мати рідна, Вова! Був добрий дядько під 90 кг із животиком, а це жахіття з коростою!»

Зараз і брат, і чоловік Наталії після лікування знову служать. На неї чекають нові переживання, сльози, невідомість.

Я запитала, що допомагає їй виживати й триматися ці страшні місяці?

Онучка, везіння в парі з богом і віра в «після»

«Справитися з усім допомагає внучка Софійка. Їй 3 роки. Каже: “Бабуся, ну чого ти? Усміхнися, ну усміхнися”. І як защебече щось, заллється сміхом, то й забудеш на кілька хвилин про війну. Розслабишся. Вона моя головна розрада. Сьогодні забрала її із садочка, а вона з іграшкового кораблика сходить. “Звідки ти?” — “З Маріуполя. Попливу туди ще рашистів убивати”».

Попри досвід, жінка не втратила здатності дякувати. Долі — за везіння, Богу — за захист.

«Багато було випадків, коли життя Вови трималося на волосині. У день його поранення (18 квітня) на позиції в Маріуполі хлопці присіли на сходах у будівлі — й загинули від обстрілів. А він заліз на якусь тумбочку, ще й бронежилет зняв, бо той не давав дихати. Звісив ноги, їх посікло, але ж живий!

5 травня у госпіталі на “Азовсталі” чоловіка хотіли перекласти на інше ліжко. Аж тут в ту частину госпіталю — приліт, поранених засипало, і не всіх вдалося відкопати. Ще довго було чути стогони з-під завалів.

Якраз перед терактом в Оленівці 28 липня Володимира перевели у в'язницю Горлівки. І Сергій вижив у пеклі Таганрога. Я сама не знаю, як витримала це все, згадую наче фільм».

У Маріуполі Наталя залишила свою квартиру. Житло її покійної мами окупанти планують зносити. Спортивний клуб брата і його дім зрівняли з землею. Те саме з домівкою його тестя і тещі. Нема і квартири його батька (у Наталії та Сергія різні батьки — ред.). Як і його самого. 92-річний чоловік помер наприкінці березня. Сусіди поховали його у дворі.

Наталя залишила в Маріуполі своє життя. З чоловіком вирішили: не повернуться. Надто боляче. Після 2014-го проходити повз паркан із дірками не могли, все всередині переверталося. Так то ж один паркан. А зараз як? Коли все місто — суцільна дірка? Чорна діра.

«Плануватимемо своє життя на Полтавщині. Тільки окремо від дітей, — сміється, жартуючи. — Але біля них. Будь-яка найтемніша пора закінчується світлом. Я живу вірою в це “після”».