«У березні 1930-го в сотнях сіл по Україні вже скинули радянську владу»: як бунтували проти колективізації та Голоду

Це історія майже столітньої давнини. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років Сталін і радянська влада починають масово зганяти селян у колгоспи. Територію України накриває хвиля народних повстань та бунтів. Вони, здавалося б, приречені на поразку, але колективний українець виявився настільки потужною силою, що змусив радянську владу піти на поступки.

До речі, чи ви знали, що у березні 1930 року в сотнях сіл по Україні на період від кількох днів до кількох тижнів радянську владу було скинуто? 

Володимир Тиліщак, заступник голови Українського інституту національної пам’яті, бачить у подіях 1930 року паралель із сучасними українськими Майданами, рушійною силою яких завжди ставав опір супроти несправедливості. У День пам’яті жертв голодоморів hromadske публікує розповідь історика про події, які передували геноциду українських селян.

«Революція згори»: взяти селян під контроль 

Опинившись у складі Радянського Союзу, українські селяни в цілому залишалися доволі незалежними економічно. Кожен із них мав власне поле. Фактично це була величезна кількість фермерів, які вели свої господарства і не надто залежали від влади. Вони не були пролетаріатом, яким хотів бачити населення своєї країни Сталін. Вони не залежали від нього, бо мали з чого жити самостійно.

До того ж українці пам‘ятали про власну державу, Українську народну республіку, яка постала під час революції 1917-го року. Ця пам‘ять підживлювала ідеї незалежності та власної державності. У тій чи іншій формі поширювалися ідеї самостійності: Хвильовий із його «геть від Москви», економічні ідеї Волобуєва. Усе це створювало хвилю протестних настроїв, які викликали страх у компартійної верхівки.

Голодомор 1932-33 років став фінальним акордом процесів, який здійснював тоталітарний режим, починаючи з кінця 1920-х років. Цей час відомий серед істориків, як сталінська «революція згори»: тоді Сталін і компартія почали встановлювати тотальний контроль над суспільством. Усі ліберальні поступки НЕПу, українізації починають згортатися і встановлюється тотальний контроль, мета якого — поневолити селянство, на той час найбільшу частину населення Союзу.

Добровільно-примусові колгоспи

Колективізація була хитро вибудуваним процесом. З одного боку, вона прикривалася правильними ідеями про те, що великі господарства економічно вигідніші, ніж маленькі. Адже вони можуть залучити для обробітку техніку, придбати інвентар. А для дрібного селянського господарства недоцільно купувати дорогий трактор. Але ідею укрупнення господарств комуністична партія викривила й використала для того, щоби позбавити селян власності. Усієї. Радянська пропаганда говорила про добровільність вступу в колективні господарства. Однак на ділі партійне керівництво ухвалює рішення про суцільну колективізацію, і всіх починають заганяти в колективні господарства. Фактично це було відбирання у селян землі, реманенту та худоби. Дуже часто забирали навіть птицю чи запаси зерна. Все це надходило до колгоспів.

Як це загалом виглядало? Місцеві активісти — партійні, комсомольські, учителі — багато що розказували про переваги колективних господарств. Пропонували записуватися у колгоспи. За селянами ходили, ходили, ходили й запрошували. Але з часом просити перестали. Від агітації перейшли до шантажу. Основний аргумент став такий: якщо не вступите в колгосп, опинитеся на Соловках. Вдавалися до різних способів примушування: замикали в сільраді чоловіків, кидали в якісь підвали. Був такий спосіб «перевиховання» селянських господарів, як-от ґвалтування їхніх жінок. Так змушували підписувати заяви на вступ до колгоспу.

Крім того, на початку 1930 року розпочалася кампанія з розкуркулювання. Найбільші та найзаможніші господарства (які, звісно, не хотіли віддавати своє добро, нажите працею) оголошувалися куркулями. Майно конфісковували, а господарів із родинами вивозили на Північ і на Схід: до Сибіру, Казахстану, Архангельська. Приклад депортованих куркулів мав ще більше залякати селянство.

Руки геть від Бога

Утім увесь тиск, розкуркулення, колективізація призвели тільки до наростання бунтівних настроїв. І ці настрої прорвалися у лютому 1930 року. А останньою краплею стали навіть не колгоспи. Поштовхом до відкритого протесту стала антирелігійна кампанія. У складні часи церква сприймалася як остання надія, і коли в людей почали забирати Бога, вони не витримували.

У кожному селі могло бути абсолютно по-різному. Наприклад, на Поділлі, неподалік Шаргорода, виступи почалися після 8 березня. Приводом до протестів стало намагання влади провести свято 8 березня: жіноче свято з танцями і якимось гуляннями. Але 8 березня того року припадало на перший тиждень посту. І це абсолютно ламало всі звичаї. Так було не заведено й неприйнятно. Жінки першими й почали протестувати.

У кількох селах поблизу Шепетівки приводом до повстань стало те, що комсомольці розпочали кампанію зі збору кінського волоса і фактично обрізали в селянських коней хвости. Бо їм було треба виконати план збору. Отже, у кожному селі по-різному. Але хвиля виникла. І в лютому 1930 року подібні виступи почалися по всій території тодішньої УРСР.

«Волинки»: жіночі бунти та загони самооборони

Влада називала ці повстання доволі зневажливо — «волинками», від російського «волынить», тобто відмовлятися від роботи, саботувати. Ці бунти найчастіше були стихійними, їх ніхто не готував. Люди закипали від несправедливості, і ця злість вихлюпувалась. Найчастіше протести були мирними: відбувалися збори чи демонстрації. У той час це була чи не єдина можлива форма протесту. Тому що впродовж 1920-х років влада активно реалізовувала кампанії з вилучення зброї. У селян її не було. Якщо й була, то якась мисливська чи старі заховані гвинтівки, револьвери, до яких часто навіть не було набоїв. Але протестні події могли розвиватися залежно від реакції влади. Якщо місцеві чиновники йшли на поступки чи ховалися, то люди просто вирушали до колгоспних комор, забирали своє майно, худобу, зерно та поверталися додому. Якщо ж місцева влада намагалася придушити виступ, залякати чи арештувати когось, заворушення переростали навіть в озброєні протистояння.

Жертвами таких повстань стали сотні місцевих посадовців, активістів, навіть учителів, які були елементами пропагандистської комуністичної машини. Тих, хто найбільше тиснув на односельців, найбільше й переслідували. Вони, у найкращому разі, змушені були тікати з села. У найгіршому, звичайно, із ними навіть розправлялися.

Особливістю антивладних виступів 1930 року була провідна роль жінок. Виходило так, що коли виступали чоловіки, це вважалося повстанням. Коли виходили жінки, влада не знала, як діяти. Зброю не застосуєш, бо перед тобою жінки. Розганяти чи кинутися з палицями — теж ні. Для влади це було не дуже зрозуміло. Якщо ж усе-таки влада намагалася застосувати силу до жінок, на їхній захист виступали чоловіки. І врешті-решт спалахували масові заворушення.

Під час таких масштабних повстань селяни показували чудовий рівень самоорганізації. У селах створювали загони самооборони, виганяли й не пускали назад представників влади, обирали власне керівництво. Окремі загони самооборони намагалися вигнати владу й із сусідніх сіл, окрім того, що захищали власні. І тоді повстання охоплювали цілі райони. У березні 1930 року в сотнях сіл по Україні на період від кількох днів до кількох тижнів радянську владу було ліквідовано.

Є приклади, коли ці виступи залишилися у фольклорі. У Містківському районі на Луганщині центром повстання було село Кругле. Там був сформований загін, який вигнав владу з кількох сусідніх сіл. Про нього збереглися спогади як про «праникову хмару». Народна легенда розповідає, що цей загін створила жінка-комсомолка, яку прислали в село робити колективізацію, але місцеві переконали її очолити повстання. Жіночий загін ходив по селах і виганяв комуністів. А «праникова хмара» його назвали, тому що зброєю жінок були праники — дерев‘яні дошки для прання. Отака легенда збереглася на Луганщині й була записана в 1990-х роках.

Остання перемога

Спершу було намагання придушити протест. Але влада швидко зрозуміла, що цей рух занадто великий і стихійний. Тоді почали діяти методом батога і пряника. Уже на початку березня 1930 року Сталін видає чергову пропагандистську статтю про «запаморочення від успіхів», де покладає вину на місцевих посадовців, які нібито неправильно проводили колективізацію. Пізніше селянам дозволяють виходити з колгоспів. І завдяки цьому дозволу масовий протестний рух було зупинено. Селяни отримали те, за що боролися: вони повертали собі землю та реманент, а колгоспи почали ліквідовуватися та розформовуватися. Фактично березень 1930 року став перемогою селянства у боротьбі з режимом. Це, звичайно, була важка перемога — остання, яка далася дуже дорогою ціною.

Сталін відмовився від колективізації тими методами, які він доти насаджував. Але після того, як виступи вщухали, репресивні органи хутко арештовували, затримували та депортували найактивніших їхніх учасників. Нова хвиля колективізації почалася восени 1930 року. І тут вже діяли хитріше. Замість шантажу та сили селянам, які відмовлялися вступати в колгоспи, створювали дуже економічно невигідні умови. Якщо селянин залишався одноосібником, то повинен був сплатити набагато більші податки, ніж у колгоспі. Накладалися штрафи, якісь стягнення. Усе, аби змушувати людей відмовлятися від власної землі. І цей підхід дав свої результати. У 1932 році понад 2/3 українських селянських господарств в Україні були вже у складі колгоспів. І завдяки цьому Сталін отримав інструмент контролю за селянами, за результатами їхньої праці. І зміг здійснити операцію геноциду. Фактично Голодомор був зчинений у вже колгоспному селі.

Але Голодомор не був лише помстою за непокору. Це операція, яка мала перетворити українських селян на пролетаріат, слухняний інструмент влади. Сталін готувався до війни. Він прагнув насадження комунізму в Європі, а Україна відігравала в цих планах дуже важливу роль, тому що саме звідси планувалося завдавання якихось військових ударів. І для Сталіна дуже важливо було мати лояльне населення, яке в умовах війни не виступить проти. Фактично він зачищав територію України від незгодних та нелояльних. А такою була більшість українського населення.

У всій цій історії мене глибоко вражають кілька моментів. Ми так звикли в українській історії до розмов про страждання чи трагедії. Насправді ж історія України, особливо ХХ століття — це історія боротьби. Постійної боротьби за власну гідність. Вона мала різні форми. Коли я заглибився в цю тему, мене вразила паралель тих протестів і сучасних Майданів вже в Україні кінця 1990-х — початку 2000-х років. Цей опір несправедливості, який є в українцях, як на мене, — ключовий елемент української ментальності. Він проявляється тоді, коли на нього ніхто не очікує. Це загадка української душі. Але вона дуже часто витворювала ті несподіванки, які дозволяли українцям виживати у важкі часи. І, очевидно, вона й буде запорукою української перемоги.

Авторка: Наталка Пономарів