Робота снайпера доволі нудна: Герой України Дмитро Фінашин

Перша куля перебила вказівний палець на правій руці. Друга залетіла в шолом, але він витримав. Третя розтрощила кістку на лівому передпліччі. На щастя, на обидві руки встигли накласти турнікети.

Один побратим поранений. Інший згодом загине. Дмитро Фінашин із позивним «Фін» залишиться сам на майже дві доби. Питиме воду з калюж, маритиме, однак саме це, як потім виявиться, врятує йому життя — повзаючи до побратимів та авто ЗСУ, які йому ввижалися, він рухався і через це не загинув.

Через 4 місяці за виявлену стійкість йому нададуть звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Втратив багато крові, знайшли на третю добу

23 лютого 2022 року військовий Дмитро Фінашин зі своєю бригадою був у Попасній на Луганщині. Наступного дня вони мали їхати в Станицю Луганську. Однак вранці плани змінилися — командир розбудив зі словами, що почалася війна.

Після цього бригада опинилася на Харківщині — охороняли дамбу на річці Оскіл. Перший бій повномасштабного вторгнення Дмитро зустрів саме там.

23 травня Фінашин разом із бійцями 128 гірсько-штурмової бригади мав зачищати посадку біля села Яковлівка на Донеччині. Там вони потрапили в засідку росіян. Разом із двома побратимами — «Сократом» та пораненим «Азовчиком» — вже також поранений «Фін» намагався відповзти в лісосмугу. Евакуювати їх не могли через обстріли. Через втрату крові Дмитро знепритомнів. Коли очуняв — хлопців біля нього вже не було.

Як дізнався пізніше, «Сократ» поліз шукати вихід, і росіяни його застрелили. Тоді взяли його радіостанцію й повідомили, що він мертвий і що всіх «трьохсотих» вони добили. «Азовчик» поповз до українських бійців іншим шляхом, але їх уже там не було. До «Фіна» не повернувся, бо загубився в лісі.

На третю добу знесиленого Дмитра Фінашина знайшли бійці 80 окремої десантно-штурмової бригади. А далі були лікарні. Спершу в Бахмуті, потім — госпіталь у Дніпрі. Там Дмитру ампутували ліву руку та вказівний палець на правій руці.

«Мені подобалися хлопчачі забавки з пістолетом»

У березні Дмитру Фінашину буде 29. Він родом із Козятина на Вінниччині. Вчився у залізничному профтехучилищі, бо й сам із родини залізничників. Ми говоримо з «Фіном» через інтернет-зв’язок, бо зараз Дмитро у Сполучених Штатах. Туди відправився, щоби взяти участь у заходах на підтримку України.

«Чи хотів я бути військовим? Насправді дітям складно уявити, ким вони хочуть бути. Хтось розповідає, що буде космонавтом, хтось — президентом. Але мені справді подобалися хлопчачі забавки з пістолетами. Я себе бачив у цьому напрямку. Тому так, можна сказати, що з дитинства хотів бути військовим. Але в певний момент трішки перегорів, бо бачив, як служать контрактники в українській армії, яким це все було до 2014 року. Тому тоді мої бажання зійшли нанівець. А потім почалася війна, і я вирішив, що все-таки піду».

Пішов 2015-го. Підписав контракт із Нацгвардією. А 2017-го вже воював в зоні АТО. Спершу був оператором дрона у контрснайперській групі, згодом заступником командира взводу аеророзвідки, після цього перекваліфікувався на снайпера. Ця робота доволі нудна, розповідає чесно, її романтизоване сприйняття — заслуга кінематографа.

«Щоб бути снайпером, мало бути хорошим стрільцем, треба мати відповідний тип темпераменту, бути певною мірою флегматичним. Наприклад, американські військові наголошують: найкращі стрільці — повільні, неповороткі, вони обдумують кожен наступний крок. Ця робота — це не про хаос і метушню, не про надлишкову емоційність. Взагалі на війні емоції вбивають. Я це помітив ще до повномасштабки, і це підтвердилося вже неодноразово».

Чорний гумор і вміння посміятися над собою

Історія Дмитра — яскравий приклад, як уміння взяти себе в руки рятує життя. Або, як жартує сам боєць, «у моєму випадку — в руку». У праву без вказівного пальця.

«Фін» не відмовляє собі в задоволенні пожартувати над пораненням: «Я обома руками за позитив», — порівнює себе із персонажами «Сімпсонів», натякаючи на кількість пальців на вцілілій руці в нього і в героїв мультика. Іноді іронію та чорний гумор вловлюють не відразу.

На фото в інстаграмі — долоня гладить руде кошеня, на ще одному — жетон російського військового теж на долоні. У підписах до обох є пояснення: Дмитро вказує, що це «його колишня» гладить кошеня і що це «його колишня» тримає жетон. Щоб вловити гумор, треба кілька секунд, бо на обох фото — чоловічі долоні. Лівої руки.

Коли перепитую Дмитра, чи правильно розумію, що він має на увазі, той сміється. Так, усе правильно. Колишньою він називає свою втрачену на війні ліву руку.

«Чорний гумор у мене був завжди. А зараз є тема, на яку я можу нормально пожартувати, і ніхто не ображається. Раніше жарти, як правило, стосувалися інших, а тепер це лише моє, і мені ніхто за це нічого не може пред'явити», — сміється Дмитро.

Снайпер-інстаблогер

Сторінку в інстаграмі «Фін» активно почав вести після поранення. «Хлопці мені кажуть: "Дімоне, заводь інстаграм!" А я: "Та нашо воно мені потрібно? Не хочу". Натомість мені пояснили, що багато хлопців, які знають мою історію, хочуть почути, як це було», — і «Фін» сторінку таки завів.

Спершу розрахунок був «на воювак». Стрімити розмову із Дмитром мав блогер-волонтер. А тоді пішло-поїхало.

«Люди цікавляться, тому пишу туди. Але це зовсім не моє, мені не те щоб це цікаво було робити. Хоча маю повно відео, які треба сісти склеїти докупи — і будуть круті відосики, як у серйозних пацанів. Але мені щось не хочеться, — сміється Дмитро. — Руки не доходять. Рука».

Зате рука доходить регулярно займатися з тренером із фізичної реабілітації, кермувати авто і навіть пілотувати літак. Нещодавно Дмитро разом з іншими пораненими українськими бійцями був у США. Там місцева українська діаспора домовилася, що хлопці зможуть спробувати себе у пілотуванні під наглядом інструктора.

«Дуже цікаво і досить легко. Майже, як в автомобілі, просто трохи кнопки інші. До цього я ніколи не пілотував, лише безпілотною авіацією займався. Інструктор питав, чи я раніше літав, бо так гарно виходить. Так, у мене сотні годин польотів, але ж безпілотних».

«Свобода — не безплатна»

На чорній нашивці — напис червоним англійською: «Кожен день свободи — це день ветерана». У Сполучених Штатах цей сувенір Дмитру подарувала українська діаспора. А самі американці дають йому розуміння того, як суспільство має ставитися до військових.

«До тебе підходять незнайомі люди, дають 20 доларів, мовляв, тримай, вип'єш із хлопцями кави. Я відмовляюся, бо мені це не потрібно. А вони: "Друже, ти воював, ти боровся, щоб я тут міг жити спокійно, і я за це віддячую, це хоч якийсь внесок від мене", — й ображаються, якщо не береш коштів. У них є розуміння того, що свобода — не безплатна. Ти платив високу ціну за неї. Думаю, це з часом має прийти і до нас. І якщо наше суспільство це не зрозуміє і не зміниться, тоді це все, мабуть, дарма, дарма загинули тисячі. Але я оптиміст».

Військові рано чи пізно знімуть форму, але повага та чуйність до людей, які пережили війну, має залишитися. І проявлятися не лише на словах.

«В Америці я бачив аж один заклад, коли мені треба було взяти пацана без ніг на руку, щоб занести, поки інші занесли візок. А в нас поки що в плані інклюзивності все "дуже добре": ні з'їздів з тротуарів, нічого. Ми ще до цього прийдемо. Просто треба бути уважнішими до потреб інших людей. Якщо бачите, що людина на протезі ледь шкутильгає, ну то пропустіть його вже в ту маршрутку, хай він зайде й сяде, а не "нічого страшного" і "я тебе туди не посилав"». 

«Слухайте, я просто вижив, а мені за це давати Героя?»

«Я дуже завдячую дружині та друзям. Не знаю, що було б, якби я був сам. Я би вже, мабуть, плюнув на все і поїхав кудись на фронт. І там вже... Не знаю...»

Наразі Дмитро вже проходить процес протезування. Чекає, поки всі деталі його «конструктора» зберуть докупи, щоб отримати нову руку й учитися керувати нею. Однак повернутися у снайперство не вийде.

«Після поранення я пробував себе у стрільбі, однак це вже тепер тільки для душі можна буде робити. Їздити на полігон із власною зброєю і там пострілювати. Але на війні — ні, я можу підвести когось. Я думав, можливо, повернуся в напрям до безпілотників, займатимусь адміністративною діяльністю. Я собі вже малюю якісь більш реалістичні плани. Можливо, піду інструктором, але я не впевнений. Треба спершу вивчити конкретний напрям чогось. Бо загальновійськова підготовка — це добре, але щоб навчати інших, треба вийти за рівень користувача. Можливо, якщо бути більш амбітним, буду командиром взводу з аеророзвідки».

Що ж до звання Героя України, «Фін» зізнається, що зрадів не одразу — не вважав, що заслужив.

«Люди кажуть, мовляв, ти взірець стійкості й незламності, ти боровся за життя. А я думаю: "Слухайте, я просто вижив, а мені за це давати Героя?" Я думаю, що для такого цього замало. А потім мені кажуть: "Та ми тебе посмертно подавали". І я такий: "О, то це не за те, що я просто вижив?" — і тоді я вже зрадів. Бо для себе не міг узагалі пояснити цю нагороду. Плюс це величезна відповідальність перед суспільством і країною в цілому, тепер боюся косо глянути на когось, щоб мені не сказали потім: “Гей, ти ж Герой України, а таке твориш!”» — сміється боєць.

Авторка: Ірина Небесна