«У Польщі нам кажуть: приїздіть і працюйте. Та лише тут ми як удома». Як політмігранти легалізуються в Україні

У зв’язку із політичною кризою в Білорусі уже понад рік Україна є одним з перших варіантів для порятунку, який обирають активісти, журналісти та усі, кого переслідує режим Олександра Лукашенка. Якщо є гостра потреба, можна швидко зібрати речі та перетнути кордон: для білорусів не потрібна віза для в’їзду в Україну. У них є цілих 180 днів, замість 90, як в інших іноземців, щоб знайти можливості залишитися тут надовше, якщо потрібно.

Україна декларує, що створює сприятливі умови для білорусів, які потребують допомоги, однак насправді усе виявляється не так просто.

Так само останніми роками у зв’язку з посиленням політичних репресій опозиційно налаштованих росіян, громадяни РФ масовіше прибувають до України — в надії отримати притулок, громадянство або посвідку на тимчасове проживання. І теж зіштовхуються з труднощами. Наприклад, міграційна політика України дозволяє екстрадувати на запит Росії обвинувачених на батьківщині активістів — навіть за сфабрикованими статтями.

Які є варіанти легалізуватися в Україні у політичних мігрантів, що заважає їм це робити, і що варто було б удосконалювати в національному законодавстві, щоби створити кращі умови для тих, хто тікає до України, рятуючись від переслідувань та репресій на батьківщині — у матеріалі hromadske.

Папірець, який мало що вирішує

Білорус Віталій Макаренко живе у Львові. Нині він офіційно може називати себе біженцем: ще не минуло й місяця, як він отримав відповідний документ, який засвідчує його новий статус. У Білорусі він з 1990-х займався опозиційною діяльністю, але рішення залишити країну ухвалив у квітні цього року.

«17 квітня у ЗМІ з'явилась інформація, що були заарештовані перші так звані фігуранти справи про “державний переворот". Оскільки я був на стримах разом із ними (йдеться про відеоконференції, де, за версією білоруських силовиків, активісти обговорювали план “перевороту”, — ред.), подумав, що, напевно, й мене можуть притягнути до відповідальності. Кілька днів я міркував, але врешті вирішив усе-таки виїхати. Я прилетів до Львова. А вже наприкінці квітня відбулася пресконференція КДБ та Генеральної прокуратури Білорусі, де йшлося про те, що я теж є підозрюваним у цій справі», — розповідає hromadske Віталій.

Того ж дня чоловік подав заяву до Державної міграційної служби України про отримання захисту, тобто попросив політичного притулку. Після двох співбесід 10 червня його документи офіційно прийняли до розгляду, а наприкінці листопада надійшло підтвердження про надання статусу біженця. Віталій каже, що жодних проблем упродовж процесу не мав, лише кілька разів телефонував до ДМСУ, уточнював, на якому етапі його справа. Єдине: здивувався, коли у підтвердженні побачив дату ухвалення рішення — 11 жовтня, тобто півтора місяця ДМСУ чомусь не повідомляла про результат.

Досвід Віталія — доволі позитивний і водночас рідкісний. Статус біженця, відповідно до Конвенції ООН 1951 року, надається тим, у кого є обґрунтовані побоювання щодо переслідувань через релігійні, політичні або інші переконання на батьківщині, і має реально захищати їх. Захист полягає у тому, що, наприклад, отримавши статус біженця, людина не може бути екстрадована на запит батьківщини, де її хочуть судити. Правозахисники радять подаватися на біженство лише у таких складних обставинах — якщо є запит на екстрадицію або ж якщо людина перетнула кордон нелегально.

Водночас є й низка проблем та нюансів, пов’язана з цим статусом в Україні, тому він доволі непопулярний. У відповіді на запит hromadske ДМСУ повідомила, що за 11 місяців 2021 року із запитом про надання притулку або додатковим захистом звернулися 104 білоруси (відмовили лише одному, 10 отримали статус, а більшість заяв ще перебувають на розгляді) та 78 росіян (відмову отримали 17, 10 отримали статус біженця). Для порівняння: посвідку на тимчасове або постійне проживання цьогоріч видали 4 379 білорусам та 13 377 росіянам. Водночас у відомстві наголосили: збір статистичної інформації щодо причин відмов в оформленні документів не здійснюється.

Причина невеликого попиту на оформлення статусу біженця зрозуміла. По-перше, людина тимчасово залишається без паспорта — а чимало білорусів прагнуть зберегти його у надії повернутися додому, коли влада зміниться. Очікуючи рішення про надання притулку, людина здає свій паспорт до ДМСУ, а натомість отримує лише довідку, яке це засвідчує. Водночас вона не втрачає своє громадянство.

По-друге, процедура набуття статусу біженця в Україні доволі тривала. Людина може очікувати на остаточну відповідь від ДМСУ місяцями, а то й роками — і увесь цей час вона живе без головного документа, що засвідчує особу, себто є доволі обмеженою у правах. А отже є проблема з тим, щоби відкрити банківський рахунок, влаштуватися на офіційну роботу або звернутися до державної поліклініки, наприклад.

«До подачі на отримання статусу біженця, у мене вже була посвідка на тимчасове перебування до 14 грудня цього року (її вдалося без проблем отримати, бо дружина Віталія — українка) і паспорт громадянина Білорусі. Коли я подався, ці документи у мене вилучили і надали довідку про те, що вони перебувають в ДМСУ, а документ, який у мене був і посвідчував мою особу — це довідка про звернення за захистом. Незручність у тому, що її немає у переліку документів на сайті Helsi, і вона не є підставою для видачі мені картки платника податків», — каже Віталій.

Водночас Віталій уточнює: у нього на руках також була нотаріально завірена копія білоруського паспорта та копія тимчасової посвідки на проживання в Україні. І, врешті, з цим набором можна було і звертатися до банку, і робити щеплення від коронавірусу.

«Для мене не було питання, щоби через біженство отримати право перебувати в Україні. Це був радше принциповий момент — визнання свого реального статусу, бо я насправді є політичним біженцем, мене переслідують у Білорусі за політичними мотивами і мені загрожує реальна небезпека. Крім того, це мало б продемонструвати визнання Україною, що в Білорусі є політичні репресії, але немає справедливого слідства та суду».

Чому політмігрантам складно отримати притулок?

Ще одна проблема зі статусом біженця в Україні полягає у тому, що отримати його доволі складно, та й критерії — кому надають, а кому ні — не до кінця зрозумілі. У цьому на собі пересвідчився Олексій Вєтров, активний учасник опозиційних мітингів у Росії, який у 2014-му приїхав до України шукати притулку. Цього досягти не вдалося, і Вєтров «завис» в Україні на шість років. Він каже, що обрав саме цю країну, тому що тут стався Майдан.

«Та й війна почалася, і в таких умовах хотілося триматися правильної сторони», — розповідає Олексій.

Щойно активіст прибув до України, одразу ж подав заяву про набуття політичного притулку. Через три місяці отримав відмову: ДМСУ бракувало підстав для надання йому статусу біженця. За словами Олексія, складалося таке враження, що Росію цілком серйозно українські держоргани сприймали як «нормальну демократичну країну з нормальною конституцією, яка ні з ким не воює і де нікого не саджають з політичних мотивів». Щодо останнього, до речі, є певна гірка іронія: як заявляла у 2016-му Уповноважена з прав людини в Росії Тетяна Москалькова, політв’язнів у Росії немає, бо немає «політичних» статей у Кримінальному кодексі РФ.

Уже наприкінці 2015-го у нього більше не було жодних юридичних підстав, щоби залишатися в Україні. Він на деякий час затримався тут, оскільки отримав захист ООН: Київський офіс Управління Верховного комісара ООН у справах біженців визнав його статус. Проте документ не давав права на офіційне працевлаштування, оренду житла. «Я просто бомжував», — каже чоловік.

На час нашої розмови Олексій уже понад рік живе у Франції. Туди він потрапив завдяки ООН: після кількох років пошуків відповідної пропозиції, Франція погодилася його прийняти. Нині він офіційно має статус біженця там, а також посвідку на проживання, мешкає у соціальній квартирі, отримує фінансову підтримку від уряду країни та вчить французьку мову, яка дасть йому право на подальше працевлаштування. Складно порівнювати цей набір із запропонованими опціями в Україні — принаймні ані фінансовою допомогою, ані житлом наша держава біженців не забезпечує. Та й безпеку теж гарантує далеко не завжди.

Безпека, яку ніхто не обіцяє

Олексій Скорбач — відомий в Україні адвокат: раніше він працював у Державному комітеті у справах національностей та релігій, потім у щойно створеній ДМСУ, а нині надає юридичний захист іноземцям, які шукають притулку в Україні. У розмові з hromadske він зауважує принциповий момент — як Україна не дуже готова йти назустріч політичним біженцям. Річ у тім, що в Україні не вивчаються фактичні підстави звинувачень, висунуті на батьківщині шукачам притулку, лише озвучені юридичні норми. Умовно: людину за участь у мітингах в Росії судять за хуліганство чи екстремізм, навіть якщо це обвинувачення сфабриковане — для України вона теж є злочинцем.

«Тому Генпрокуратура України і суди можуть масово ухвалювати рішення про екстрадицію таких людей», — каже Скорбач.

В європейських країнах відповідно до Статті 3 Європейської конвенції про видачу правопорушників за політичний злочин видати людину неможливо. Однак українська прокуратура каже, що ні: мовляв, ми не бачимо тут Статті 3 Конвенції. «Ба більше: її майже не застосовують, натомість звертаються до Мінської конвенції про правову допомогу СНД, яка вже є архаїзмом», — каже Скорбач.

По суті, це свідчить про те, що співпраця між правоохоронцями України, Білорусі та Росії триває — як би це не суперечило здоровому ґлузду та реалістичній картині нинішніх двосторонніх відносин.

Щодо білорусів історія дуже подібна, розповідає hromadske координатор кампанії #BelarusWatch, «Центр Громадянських Свобод» Сергій Прохоров. Станом на середину 2021 року ДМСУ повідомляла правозахисникам про 16 білорусів, яких було видворено з території України в Білорусь або в треті країни за пів року. До кінця точно не ясно, що це за люди — наразі немає чіткого фільтра, кого можна висилати, а кого ні.

«З одного боку, Україна ретельно аналізує усі запити, які приходять зараз із Білорусі. Але якщо прийшов якийсь запит на Офіс Генпрокуратури України, пов'язаний з тим, що якийсь білорус здійснив якесь кримінальне правопорушення і в українському законодавстві є подібна стаття, відповідно до Мінських угод Україна зобов'язана реагувати й надавати якусь інформацію. Повально такої історії поки немає, щоби вже була купа запитів від білоруського КДБ або від прокуратури щодо політичних активістів, на яких фабрикують такі справи, а Україна їх масово висилала. Однак формально й законодавчо така ситуація існує», — каже правозахисник.

Опції легалізуватися, крім біженства

Білоруси, які приїздять до України і не претендують на біженство, можуть лишатися в країні довше, ніж інші іноземці. Минулого року норму, яка діє для всіх — 90 днів, Кабінет міністрів України своєю постановою збільшив до 180 днів. Вірогідно, до кінця цього року цю постанову буде продовжено (або термін її дії завершиться у грудні). З одного боку, це хороша ініціатива, бо у будь-якому разі у білорусів є більше часу, щоби зорієнтуватися на новому місці. З другого — сумарно у році лишилися ті ж самі пів року, які громадянин Білорусі може провести в Україні, тобто кількісно особливо нічого не змінилося. Коли цей термін добігає кінця, людина, щоби не бути депортованою, має вирішити, що робити далі — залишити Україну й повернутися додому (що, зрозуміло, для більшості — не варіант), або рушати далі до Європи й легалізовуватися там, або шукати способи залишитися в Україні.

Останній варіант передбачає належне обґрунтування: чому людина хоче отримати тимчасову або постійну посвідку на проживання в Україні? У законі «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» для цього перераховані 13 підстав, зокрема працевлаштування, волонтерство, проповідування релігійних віровчень, возз’єднання з сім’єю тощо. Чи не найскладніша історія — із працевлаштуванням.

Головна складність у тому, що роботодавець зобов’язаний гарантувати іноземному працівникові заробітну плату у сумі щонайменше 10 мінімальних, себто 60 тис. грн. Таким рівнем зарплати могли б похвалитися насамперед зайняті у сфері ІТ, та ось іронія: для таких працівників якраз діє спрощена процедура отримання посвідки на проживання. Та й більшість новоприбулих — це не ІТ-спеціалісти. До того ж роботодавець ще має обґрунтувати, чому він не знайшов українця на цю посаду. Журналісти ж намагаються отримати дозволи на проживання й роботу як іноземні кореспонденти — хоча з цим теж можуть бути труднощі.

Ще один варіант — чи не найбільш поширений серед білорусів — влаштовуватися у якусь неурядову організацію на волонтерських засадах та отримувати посвідку на проживання на цій основі. Утім, організація має бути у затвердженому урядом переліку й, зрозуміло, погодитися підтримати прохача. Попит доволі великий і часом знайти відповідну організацію (справді волонтерську і чесну) непросто.

«Коли добігали кінця мої 180 днів в Україні, я написала у своєму Instagram, що шукаю якісь варіанти легалізації. Мені просто пощастило, бо мені раптово відписав якийсь чоловік з організації “Восток-SOS”, що він може мені допомогти. Я запитала в нього: що скільки коштує? На той момент я дізналась, що будь-яка допомога, як-от фейкове волонтерство чи фіктивний шлюб — платні послуги. І ці гроші часто непідйомні для нас. Розцінки були від 500 доларів до 1,5 тис. Але він сказав: ні, усе це безкоштовно, нічого не потрібно», — розповідає Таїсія. Навесні, коли білоруські спецслужби почали атаку на її бізнес, вона мусила залишити свою справу й маленького сина, і перебратися до Києва.

Тільки приватне підприємництво, або Як вижити волонтеру

Сергію, іншому білоруському активісту, пощастило менше. Трохи більше, ніж пів року тому він мусив залишити Білорусь, коли йому почали купами приходити повістки до суду та Комітету держконтролю. Він зібрав речі, приїхав на летовище і на місці придбав квиток до України. Тут планував легалізуватися теж через волонтерську організацію — однак не встиг, і нині мешкає тут фактично як нелегал.

«Я ніби вже й знайшов справжню нормальну волонтерську організацію, розібрався, що треба робити, але поки добирав документи, мої строки закінчилися. З ДМСУ є нюанс: вони розглядають заяву на отримання посвідки впродовж 15 робочих днів (себто це щонайменше 21 календарний), і подаватися треба із запасом. Мені спершу здавалося, що я встигаю, а тоді з'ясувалося, що потрібних 15 днів у мене вже немає — їх лише 13 чи 12. Тут уже й волонтерська організація сказала: вибачте, ми вже вам допомогти не можемо. І я опинився у ситуації, коли не знаю, що саме мені робити — чи їхати назад, чи виїздити кудись ще», — розповідає Сергій. За його словами, чіткої відповіді, що йому робити, не знають навіть в міграційній службі.

Незалежно від того, чи справді людина волонтерить у якійсь організації, чи це лише формальна, зате легальна підстава для отримання посвідки на проживання, рано чи пізно вона постане перед питанням: за що жити? І хоча посвідка дає право законно залишатися в країні, вона не дає права офіційно працевлаштуватися, адже волонтерство, завдяки якому вона видана — це неприбуткова діяльність. Координаторка створеної в Україні правозахисної ініціативи Free Belarus Center Поліна Бродик зазначає: усе ж один варіант є.

«Хоча легально працювати у штаті людина не може, адже волонтерство не передбачає взагалі якоїсь комерційної взаємодії, можна відкрити ФОП. Це якраз можлива лазівка, хоча вона й не дуже співвідноситься з поняттям волонтерства. Водночас не всі хочуть оформлювати ФОП: будемо відверті, білоруси звикли до дуже забюрократизованого й строгого обліку юридичних осіб. І багатьом це здається неймовірним тягарем і надто складним механізмом, щоби починати тут працювати. Важливо розуміти також, що ФОП — це не офіційне працевлаштування і сам по собі не він може бути підставою для видачі посвідки на проживання».

А втім, скоро й опція з волонтерством може стати не для всіх доступним варіантом легалізації. Мінсоцполітики розробило законопроект №4521, схвалення якого парламентом ускладнить громадським організаціям процедуру залучення волонтерів з інших держав. Автори проекту пояснюють: це для того, щоб запобігти фіктивній волонтерській діяльності, яку громадяни інших держав нібито використовують для отримання посвідки на проживання в Україні.

«Тут зрозуміла мотивація силових відомств, звісно: вони переживають, що під виглядом волонтерів можуть легалізуватися агенти ФСБ, ГРУ, КДБ тощо, але це не скасовує того, що це створить проблему для тих білорусів, які зараз хочуть тут легалізуватися і приносити гроші в економіку цієї країни, і для кого це лишається по суті єдиною можливістю. Правозахисники зараз працюють над компромісним варіантом документу, щоб він відповідав і національній безпеці України, і не створював нових труднощів для політичних мігрантів», — каже Сергій Прохоров.

«Просто Ілля, а не Ілля Євгенович»

Більшість героїв цього матеріалу на моє питання, яке ставлення вони відчували до себе з боку української міграційної служби відповідали: цілком приязне. Більшість не відчували якихось упереджень у ставленні, водночас зазначали, що служба працює доволі повільно і часто там не можуть проконсультувати щодо базових питань, які турбують іноземців. Також у відділеннях часто надто великі черги, тож на похід за документом або консультацією доводиться витрачати купу часу.

Ілля Косигін, журналіст російського видання «Довод» розповідає, що його намірам вчасно легалізуватися в Україні, завадила дрібна помилка в документах, яку помітили у ДМСУ і змусили виправляти.

«Я зробив нотаріально завірений переклад паспорта з російської мови на українську. В графі "ім'я" було написано “Ілля Євгенович”, тобто ім'я і по-батькові. А мені сказали, що треба було робити переклад паспорта з англійської мови на українську. І в графі "ім'я" має бути просто Ілля, а не Ілля Євгенович».

Журналістові довелося не лише виправляти помилку, а й продовжувати строки перебування в Україні, щоби це зробити. Це окрема додаткова процедура, для якої до міграційної служби довелося запросити представника волонтерської організації, завдяки якому Ілля може отримати посвідку, і власника помешкання, де він зараз живе. Обоє писали гарантійного листа про те, що вони забезпечують його перебування в Україні. При цьому за кожну процедуру довелося сплачувати мито: 130 грн за продовження строків, по тисячі гривень за кожну подачу документів.

«Взагалі якщо у людини з документами все в порядку, міграційна служба повноцінно йде назустріч усім білорусам, і питань, як правило, не виникає. Якщо є якісь відтермінування, ДМСУ усе ж намагається усіма силами продемонструвати, що вона йде назустріч навіть у якихось суперечливих моментах: мовляв, штраф сплати — і подавайся собі нормально. Але зрозуміло, якщо у людини немає належних обґрунтувань, ДМСУ, навіть якби хотіла, не може йому допомогти», — додає Сергій Прохоров.

Усе так непросто — чому ж тоді Україна?

У Таїсії, якій вдалося успішно отримати тимчасову посвідку на проживання на основі волонтерства, ще відкрита річна гуманітарна польська віза — її вона отримала через посольство Польщі у Києві. Водночас каже, ще не вирішила, чи їхати з України, чи залишатися тут. «Поляки кажуть: приїздіть, працюйте у нас — але все одно вони ставляться до нас, як до мігрантів. А Україна — це щось своє, рідне, тут як вдома», — зазначає дівчина. Культурна й ментальна близькість — одна з головних мотивацій, чому білоруси й росіяни обирають місцем втечі саме Україну.

«Важить відсутність мовного бар'єра, простота в'їзду й переїзду, культурна близькість. І ми належимо до плюс-мінус одного й того ж бюрократичного простору, уявляємо, як працюють поліклініки, як влаштоване оформлення документів, школи тощо. У багатьох тут ще й родичі та друзі є», — зазначає Поліна Бродик. Сергій Прохоров додає, що тішить і ставлення українців, які переймаються долею білорусів, готові допомагати, йти назустріч.

«Інша причина пов'язана з юридичними моментами. У нас з Україною безвізовий режим. І навіть для того, щоби білорусу оформити ту ж гуманітарну візу в Польщу або Литву, є два варіанти: йому або треба звертатися у візовий центр, який теж зараз під питанням, чи нормально працює, або одразу їхати на кордон, де є ризик, що прикордонники одразу ж почнуть зайві питання ставити: чому їдете в Польщу або Литву — ви там притулку хочете попросити? Те, що людина їде без візи з наміром отримати гуманітарну візу на кордоні, вже викликає підозри, і є ймовірність, що білоруські прикордонники можуть його затримати. На гуманітарну візу подавати документи всередині країни люди теж бояться, бо це привертає увагу силовиків», — пояснює правозахисник.

Тож у випадку з Україною людина може просто сказати, що їде до друзів, у санаторій тощо. Якщо на неї ще не заведено жодної кримінальної справи і в базі білоруських прикордонників її ще нема і за нею лише стежать, це теж питання безпеки. Ще важливий момент — відсутність візового режиму, який не передбачає наявність додаткових документів. Звісно, є ще певні обмеження всередині Білорусі: людина повинна мати причину виїзду. Але ця проблема вирішується тим, що людина оформлює собі якесь лікування у санаторії в Україні. Підставою також може бути здобуття освіти, або працевлаштування, чи поховання родичів тощо.

«Білоруси часто опиняються в ситуації, коли через знайомих або в інший спосіб вони дізнаються, що уже завтра їх, наприклад, можуть затримати. За дві-три години буквально людина збирає якийсь рюкзак з речами і мусить просто тут і зараз кудись їхати. У Польщу й Литву потрібна віза, Росія зараз, зрозуміло, не варіант, бо там те саме плюс-мінус, що й в Білорусі, тому й лишається обирати Україну», — каже Сергій Прохоров.

Усе для людей

Що варто змінювати, аби українська міграційна політика стала сприятливішою для тих, хто справді потребує допомоги й захисту через політичні переслідування на батьківщині?

«Насамперед потрібно відмовитися від Мінської конвенції — щодо видачі правопорушників (це рішення може ухвалити парламент за внесенням відповідної рекомендації від президента, уряду чи з власної ініціативи). Переглянути повністю політику щодо Білорусі й Росії — і вже ухвалювати рішення на основі цього. Спершу має бути увага до того, що розповідає людина, а далі — що кажуть правоохоронці сусідніх держав. Варто повністю змінювати політику щодо екстрадиції щодо РФ та РБ, щоби вона була лояльнішою і враховувала політичні переслідування», — зазначає Олексій Скорбач.

Керівник служби правової допомоги Free Belarus Center Володимир Жбанков наголошує: важлива послідовність в ухваленні рішень та наявність міграційної політики як такої. Адже наразі у законодавстві не артикульовано чітко, яких саме мігрантів Україна готова приймати, яких ні, і як вона це мотивує. Водночас він вважає кроком у правильному напрямку нещодавнє ухвалення Верховною Радою у другому читанні законопроєкту щодо спрощення видачі громадянства іноземцям, які воювали на Донбасі.

«Є ще критерії, пов'язані з правовою визначеністю. Бо якщо людина відкриває правову норму, їй має бути зрозуміло, як саме вона діє і що передбачає. Не варто забувати й про стандарти, пов'язані з гуманітарною частиною, дотриманням елементарних прав і свобод. Починаючи від права на людську гідність, закінчуючи зобов'язаннями із гарантування безпеки тощо. Тут варто дивитися на досвід європейських країн, які працюють з міграційною проблемою уже багато століть, орієнтуватися на базові Договори про права людини. І пам’ятати, що формалізм та гуманізм — речі несумісні», — каже експерт.

Білоруські правозахисники наголошують на трьох найважливіших моментах. Перше — зменшення зарплатного порогу, щоби працевлаштування стало реалістичним мотивом для отримання посвідки на проживання для іноземців. Друге — збільшення термінів перебування в країні з пів року (для білорусів, для інших — лише три місяці) до майже року, як це зробили, наприклад, у Грузії. При чому там дозволено залишити країну лише на день — а потім знову спокійно жити іноземцеві цілий рік. Третє — додаткові можливості для легалізації, як-от отримання статусу тимчасового захисту.

«Якщо додатковий захист чи статус біженця передбачає повну процедуру до одного року з перевіркою усіх обставин, тимчасовий захист — ні. Його можна застосовувати, коли відбуваються масові порушення прав людини або глобальні екологічні катастрофи. Скажімо, як було під час війни в Сирії, коли Туреччина приймала по 100 тис. людей за одну ніч. Він не передбачає якихось додаткових процедур, тобто сам факт звернення цієї людини з цієї країни вже є підставою для видачі їй документу, не розбираючись, у чому причина», — пояснює Олексій Скорбач.

Це одна з доступних опцій захисту, яка прописана в українському законодавстві, однак ніколи не використовується, бо немає механізму її втілення. Особливість у тому, що випадки надання цього статусу не передбачають індивідуального розгляду. Однак чи підпадає під тлумачення «масового порушення прав людини» ситуація у Білорусі чи Росії, наразі сказати складно.

Ще один варіант, який обговорюють правозахисники — запровадження в Україні якоїсь альтернативи гуманітарної візи, яка діє для білорусів, наприклад, у Польщі. Вона дозволяє перебувати на території країни упродовж року та вільно й офіційно працевлаштуватися.

За підтримки «Медиасети»