Україна та Грузія: дружба чи прихильність на відстані?

Україну та Грузію часто згадують разом. Країни мають чіткі паралелі: революції проти авторитарних режимів, бажання зближення з ЄС та НАТО, спроби реформ, агресивна реакція Росії та окупація територій.

Для Євросоюзу ці дві країни, поряд із Молдовою, стали єдиними у Східному партнерстві, які пішли шляхом тіснішого зближення з Європою у рамках Угод про асоціацію та зон вільної торгівлі.

Іншими словами, є всі передумови для близького партнерства. Але за останні роки стосунки між двома країнами радше нагадують прихильність на відстані, ніж повноцінну дружбу. Громадське.Світ розбирається, якими є причини такої ситуації, і що може змінитися.

Прихильність на відстані

27 березня, у рамках зустрічі керівників урядів країн організації ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), Київ відвідує прем'єр-міністр Грузії Гіоргі Квірікашвілі.

Візит має символічний характер, адже може означати завершення періоду дистанції між Києвом та Тбілісі.

Прем'єр-міністр Грузії Гіоргі Квірікашвілі на зустрічі голів урядів держав-членів ГУАМ у Києві 27 березня 2017 року

Фото: Владислав Мусієнко/POOL

Річ у тім, що від 2012-го року, коли до влади Грузії прийшли сили Бідзіни Іванішвілі, грузинсько-українські відносини стали нагадувати спілкування на відстані. Між країнами не було візитів високого рівня – ані президентів, ані прем'єрів, ані навіть міністрів закордонних справ.

Така майже 5-річна пауза у візитах є безпрецедентною. І причини цієї дистанції між Києвом та Тбілісі були різними.

На поверхні – те, що Україна в певний момент відкрила свої двері для Міхеїла Саакашвілі. Колишній президент Грузії був опонентом нинішньої влади. У 2014-му проти нього в Грузії почали кримінальне розслідування, його екстрадицію з України до Грузії вимагала грузинська прокуратура. Нарешті, наприкінці 2015-го його навіть позбавили грузинського громадянства.

Зараз, коли сам Саакашвілі опинився в опозиції до нинішньої української влади, цей фактор стає менш болючим для правлячої в Грузії «Грузинської мрії».

Однак причини можуть бути ще глибшими. Річ у тому, що від початку 2014-го року, тобто часів Майдану, анексії Криму та російського вторгнення на Донбас, нинішня грузинська влада уникала жорстких заяв щодо українських подій, особливо російської агресії. Навіть до санкцій ЄС і США щодо Росії Грузія приєдналася тільки мінімально — і, приміром, колишній прем’єр Гарібашвілі виступав проти приєднання до повномасштабних економічних санкцій, бажаючи відновлювати торговельні зв’язки між Грузією та Росією.

Правляча партія Грузії позитивно сприйняла той факт, що колишній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, від екстрадиції якого Україна відмовлялась, врешті-решт опинився у оппозиції в самій Україні

Фото: Roman Pilipey/EPA

Натомість будь-який візит високого рівня вимагав би озвучення своєї позиції.

Ця ситуація пояснюється тим складним шпагатом, в якому опинилася нинішня грузинська адміністрація. З одного боку, вона прагнула значно пом'якшити антикремлівську позицію Саакашвілі. З іншого боку – вона не могла ігнорувати реальності: Абхазія та Південна Осетія були окуповані, і Росія не висловлювала жодного бажання їх повертати.

Сьогодні ставлення нинішньої Грузії до ситуації в Україні поступово змінюється. Характерним дзвіночком була заява грузинського МЗС 19 березня цього року – з приводу третьої річниці анексії Криму. Заява була досить жорсткою – у ній говорилося про те, що «так званий референдум» відбувався під тиском «російських збройних сил», що призвело до «незаконної окупації та анексії Криму». Вживаються також такі слова як «агресія» та «окупація» – що є жорсткішими формулюваннями, ніж типові заяви західної (наприклад, європейської) дипломатії.

Заява позначила нову тональність в оцінці українських подій з боку політичної сили Іванішвілі.

Активізація Росії в останній час свідчить про те, що «наш спільний ворог не спить, тому потрібно діяти», — говорить у коментарі Громадському Георгій Мосідзе, керівник групи Парламенту Грузії з міжпарламентських зв'язків з Україною. Він наголошує на тому, що зовнішня політика нинішньої влади Грузії є сьогодні однозначно прозахідною: «Наша мета – це членство в НАТО та, зрештою, членство в Євросоюзі».

Мосідзе є представником «Грузинської мрії», правлячої партії, — тому його слова є симптомом деяких змін у публічній позиції нинішньої грузинської адміністрації до ситуації в Україні.

Причини цього полягають у тому, що дії Росії на Кавказі, зокрема в Абхазії та Південній Осетії, все більше непокоять нинішню адміністрацію в Тбілісі.

Грузія та Росія: що змінюється?

Хоч би як нинішня грузинська адміністрація прагнула пом'якшити відносини Росії та Грузії після поразки Саакашвілі, Росію ці спроби явно не зворушили.

Нагадаємо, у серпні 2008-го року, одразу після російської агресії та визнання Москвою незалежності Абхазії та Південної Осетії, Тбілісі розірвав дипломатичні відносини з Москвою (чого, до речі, так і не зробила Україна після анексії Криму і вторгнення на Донбас).

І попри те, що від 2012-го року нова адміністрація Тбілісі сподівалася на пом'якшення відносин з Росією, в реальності все виявилося складнішим, ніж в уяві. Наприклад, для відновлення дипломатичних відносин потрібен був консенсус щодо Абхазії і Південної Осетії: або Росія визнає їх частинами Грузії, або Грузія визнає їхню незалежність. Жоден з варіантів сьогодні неможливий. Тому будь-яка влада в Тбілісі, навіть відверто «проросійська», буде стикатися з тим, що симпатії до Росії мають чіткі правові межі.

Сьогодні Грузія та Росія підтримують «неформальний» діалог, який ведуть Зураб Абашидзе (представник грузинського прем'єра зі зв'язків з Росією) та Григорій Карасін (заступник керівника МЗС Росії). Але далі цих неформальних контактів справа здебільшого не йде — окрім деяких практичних речей на кшталт торгівлі чи відновлення авіасполучень.

Більше того: поступово Москва ще більше звужує простір для компромісу, втягуючи сепаратистські регіони в свою орбіту – або з прицілом на їхнє майбутнє приєднання до Росії, або для того, аби використовувати як буферні зони для легалізації певних торговельних потоків. Приміром, через територію Південної Осетії, яка визнала «державами» «ДНР» і «ЛНР», Кремль зможе організувати з ними торгівлю. Самоназвані «республіки» будуть торгувати нібито з осетинами, а не з Росією. Південна Осетія, завдяки тому, що Кремль визнав її  «незалежною», може торгувати з країнами Євразійського економічного союзу. Звідти товари й потраплятимуть на ринки Росії. Формально вона не вестиме торгівлі з сепаратистськими регіонами. Для таких цілей може використовуватися й Абхазія.

Заступник керівника МЗС Росії Григорій Карасін (другий ліворуч) та представник грузинського прем'єра зі зв'язків з Росією Зураб Абашидзе (в центрі) Фото: RFE/RL

«Республіки»: все далі від Грузії

В останні роки Абхазія та Південна Осетія не наближалися до Грузії – а тільки віддалялися від неї.

«Обидва регіони під окупацією, і практично повністю контролюються Росією», — говорить у коментарі Громадському Сергій Капанадзе, опозиціонер та віце-спікер Парламенту Грузії. «Сьогодні Росія робить все можливе, щоб закрити ці регіони від Грузії», — додає він.

Наприклад, під час нещодавніх «виборів» в Абхазії, що відбулися 12 та 26 березня, фактично, не могли голосувати етнічні грузини, які складають чверть населення «республіки» і проживають переважно в Гальському районі, на півдні Абхазії (45 тисяч з 240 тисяч мешканців). Абхазія також зачинила два з чотирьох пунктів переходу через річку Інгур, через яку проходить відрізок адміністративної лінії розмежування між самоназваною «республікою» та рештою Грузії – що вестиме до ще більшого зменшення контактів.

Південна Осетія планує 9 квітня провести президентські вибори. Також відбудеться референдум щодо зміни назви: керівництво сепаратистів хоче назвати її «Південна Осетія – Аланія», за аналогією до регіону «Північна Осетія – Аланія» в складі РФ. Пізніше цього року також планується  «референдум» про приєднання Південної Осетії до Росії.

Є випадки викрадання людей між Грузією та окупованими територіями в Південній Осетії. Оскільки чіткої лінії розмежування не проведено, людей можуть просто викрадати з території Грузії, а потім доводити, що їх взяли за нелегальний перетин кордону, і вимагати викуп.

У Південній Осетії присутність російських військ багато чого вирішує: на 50 тис. населення (це за офіційними даними, в реальності може бути істотно менше) припадає близько 8 тисяч російських військовослужбовців. Тому тут навіть не йдеться про якийсь політичний чи громадянський процес: Росія може все тримати під контролем. Наприклад, у лютому помічник президента РФ Владислав Сурков, один із ключових російських «кураторів» сепаратистських «республік» (як на Кавказі, так і на Донбасі), відвідав Цхінвалі і зустрівся з ключовими політиками регіону – за винятком колишнього президента Едуарда Кокойти. Останнього, в результаті, не допустили до виборів.

Грузинські активісти на лінії розмежування між Грузією та окупованою Південною Осетією протестують проти «повзучої анексії Росії» після того, як російські прикордонники перемаркували «кордон» на свою користь

Фото: Zurab Kurtsikidze/EPA

В Абхазії ситуація складніша: тут за офіційними даними мешкає 240 тисяч осіб, є різні політичні сили та клани, які конкурують між собою. З більшістю з них так чи інакше працює Москва, але між абхазькими політиками існує досить серйозна конкуренція за увагу Кремля.

Утім, економічно «республіка» залежить від Москви: понад 60% її бюджету забезпечується Кремлем. За джерелами Громадського в грузинському парламенті, протягом останніх років ці гроші скоротилися: те, що в Москві планували для Абхазії, пішло на Крим. Але це ще більше загострює проблему залежності від Москви.

Цей процес супроводжується активною мілітаризацією. Нещодавно в Абхазію завезли зенітно-ракетні комплекси S-300: це може свідчити або про те, що Росія готується до масштабної війни, або про те, що в такий спосіб вона «позначає» радіус свого військового впливу – відповідаючи і НАТО, і конкретно Туреччині, що також присутні в Чорному морі.

Усі ці тенденції можуть спонукати нинішню грузинську владу до розуміння: поступки в бік Росії не призводять до поступок зворотних. Все навпаки: вони розпалюють російські апетити.

Тому Тбілісі, можливо, відходитиме від надто обережної позиції щодо російської агресії в Україні – і говоритиме про неї відверто.

А через це українсько-грузинські відносини можуть стати чимось значно більш системним, аніж «прихильністю на відстані».