ENRU

«Звільнені»: репортаж із зайнятого українськими військовими Південного

Селище Південне або Чигарі українські військові зайняли на початку травня. За півтора кілометри — вже окупована Горлівка, неподалік якої на териконі майорить прапор. Здалеку не видно, який саме, але точно не український.

У Південному стріляють уже чотири роки. Але тільки цьогоріч у травні селяни почали тікати. За останні тижні обстрілами повністю зруйновані 11 будинків. Попри те, що бойовиків тут не було, зайшовши сюди, українські військові оголосили: село тепер звільнене і підконтрольне Збройним силам.

Громадське поїхало в Південне, щоб подивитися, чи насправді люди почуваються тут звільненими.

Вид на горлівські терикони із селища Південного, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/Громадське

Заїхати в Чигарі машиною тепер не можна, тільки пішки й тільки місцевим. Журналістів везуть у супроводі військових. Зараз не стріляють — працює місія ОБСЄ, домовилися про три години тиші. За цей час військові дозволили місцевим заїхати автівками за власними речами. Ті, хто за останній місяць покинув Південне чи хоче їхати зараз, вантажать речі у причепи: килими, пральні машини, одяг, посуд.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Катеринівка наша: чи змінилося життя прифронтового села після візиту Порошенка

Весна на Зарічній вулиці виглядає зовсім не так, як у фільмі. Тут порожньо. Кожен третій будинок зруйнований, тхне горілим. З руїн куриться дим, отже, снаряд утрапив у дім зовсім недавно. Людей не видно, стає трохи моторошно. Здалека доноситься автоматна черга. Поки військові, які нас привезли, вивантажують харчі — вони розмістилися у вільних тепер будинках, — ми шукаємо, де залишилися місцеві.

Приватні подвір'я та будинки на вулиці Зарічній, які постраждали від обстрілів, селище Південне, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/ГромадськеКожен третій будинок у Південному зруйнований, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/Громадське

З-за рогу з'являється зігнута майже навпіл жінка з ціпком. Іде швидко, поспішає.

— Бабусю, ви куди? Ви тут живете? — питаємо.

— Я туди, в будинок за тачкою — кравчучкою. Щоб речі перевозити.

Вона суне до кущів, а відтак озирається й питає:

— Ви не знаєте, тут можна пройти? Не заміновано?

— Звідки ж я знаю, краще у військових спитайте, не йдіть.

Жінка якусь хвилю дивиться на мене, розвертається й зникає в кущах.

Ми дочекалися, доки жінка повернеться, піти за нею не ризикнули, хоч, на відміну від неї, маємо бронежилети й каски. Це бабця Клава, вона мешкає тут понад півстоліття. Будувала будинок, виховувала двох дітей, працювала на шахті, похоронила двадцять років тому чоловіка. Тепер збирається їхати. Бабця Клава веде нас Зарічною вулицею до свого дому, точніше половини, яка від нього залишилася.

— Я на шахті Гагаріна працювала, шахтарям чай робила, їх тоді півтори тисячі було. Нині розбита зовсім. Нічого не залишилося, тільки стовпи стирчать.

Бабця Клавдія мешкає на Зарічній понад півстоліття — побудувала будинок, виховала двох дітей, поховала тут чоловіка двадцять років тому. У її дім улучив снаряд, тепер вона змушена залишити селище, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/Громадське

Біля будинку — червоні «Жигулі» із завантаженим напівпричепом: подушки, квіти, білизна, клунки з одягом. На дерев'яних воротах напис крейдою «Міни».

— Та ви не бійтеся, проходьте, сідайте. Отут я й жила.

Бабця Клава показує на пожитки, запаковані в коробки. Син та невістка заклеюють їх липкою стрічкою та вантажать до причепа.

— Я сама тут жила. Діти приходили, допомагали, хлібчик привозили. Я готувала, от пічечка в мене. Я б і далі тут жила, якби не війна.

Починає плакати. Згодом заспокоюється, витирає обличчя хустинкою. Відколи 20 років тому помер її чоловік, живе одна. Каже, що важко, але звикла. Сама дрова носила, грубку розпалювала. Мала з десяток курей, кішку й пса. Щоправда собака втік — злякався обстрілів.

— Я звідси не їхала як війна почалася. У підвалі не ховалася — його розбомбило. То за шафу, то за ліжко, отак можна всю ніч і проходити туди-сюди. У лутку влучило, вікна повибивало.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Розмінування Донбасу: життя, як на мінному полі

У будинок Клавдії влучив снаряд, тепер від нього залишилася тільки половина. На паркані військові лишили помітку «міни», селище Південне, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/ГромадськеБіля паркану на бабцю Клавдію чекають червоні «Жигулі» — діти забираюсь її в Торецьк. Селище Південне, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/Громадське

Сьогодні бабцю Клаву діти забирають у Торецьк, винайматимуть для неї квартиру. Вона хоче забрати все, навіть старий потертий килим, але він не вміщається. Залишає і курей, і кішку.

— Тут же нікого не було, в травні почалося. Виїхала на два дні, повертаюся, а на паркані вже написали «Міни». Військові написали — пояснили, що тут, на подвір'ї, ще можна ходити, а отам — уже ні, все заміноване. У нас так чоловік на власному подвір'ї підірвався. Двері відчинив і підірвався. У лікарні, живий, слава Богу.

Разом з бабцею Клавою їде з Південного і подруга Ліда. Вона живе на околиці. Виходить із двору з торбами, чалапає в гумових калошах — усюди повно води.

— Що це у вас за потоп? 

— П'ятий рік уже так. Трубу прорвало, а ніхто не ремонтує. Хто сюди приїде? Отак і плаваю. Влітку добре, а взимку я тут і на лижах, і на санчатах (сміється — ред.), тут у мене айсберг. І світла вже два місяці немає.

У руках тримає фотоальбоми — взяла на пам'ять: тут діти, онуки, весілля доньки. І вона зі ще живим чоловіком біля двору, молоді.

У червоній автівці вже чекає бабця Клава, знову тре очі хустинкою. Подруга знімає калоші й кидає в траву, мовляв, більше не згодяться. Невістка бабці Клави піднімає взуття і складає в багажник: ще згодяться — може, повертатися доведеться. «Жигулі» повільно від'їжджають від подвір'я. До кінця перемир'я півгодини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Міни і море: історія рибалки з прифронтового Бердянського

Разом з бабцею Клавою їде з Південного і подруга Ліда. У неї в руках — фотоальбоми, на світлинах її діти, онуки, весілля доньки і вона з покійним чоловіком, ще молоді, біля будинку в Південному, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/ГромадськеТільки за останні тижні обстрілами зруйнувало 11 будинків у Південному, Донецька область, 7 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/Громадське

З Південного люди виїжджають або в підконтрольний Україні Торецьк або в окуповану Горлівку. Тут сподіваються на допомогу волонтерів і організацій. Благодійний фонд «Проліска» опікується тими, хто виїхав з Південного. Кажуть, що від початку травня працюють, як у 2015-му. Уже прийняли 25 родин. Дають постільну білизну, допомагають оформитися як переселенець та отримати соціальні виплати, а ще грошову допомогу — 4 тисячі гривень на кожного члена родини.

Світлана Алещенко — координаторка «Проліски» в Торецьку приймає документи в подружжя Бахерів — Анатолія і Тамари. Вони виїхали з Південного до друзів у гості 26 квітня. За два дні сусіди надіслали фото їхнього зруйнованого будинку. Повертатися нікуди.

— Добре, хоч сумку з документами взяла, — каже Тамара. Збуджено копирсається в течці з паперами. Чоловік хитає головою, каже що дружина через обстріли стала дуже нервовою.

— Наш рід прожив на одному місці 150 років. Будинок самі будували, ось дружину з Горлівки собі взяв. Де жити будемо, ще не знаємо. Кілька днів у друзів, а потім будемо шукати.

Доки Анатолій і Тамара Бахери гостювали в друзів, їхній будинок у Південному зруйнував вибух. Тепер сподіваються на допомогу волонтерів і благодійних організацій, Торецьк, Донецька область, 6 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/ГромадськеЗ Південного люди їдуть або в підконтрольний Україні Торецьк, або в окуповану Горлівку — в кого де є знайомі та рідні. Торецьк, Донецька область, 6 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/Громадське

Подруги Вікторія та Наталія їхати з Чигарів не збираються — їхні діти ходять до школи в окуповану Горлівку. До неї всього півтора кілометри стежкою навпростець. Ходили самі, без дорослих, не боялися. А до торецької школи — вісім кілометрів. Автобуси сюди не заїжджають:

— Там добре, ми ні за що не платимо, на дітей там не тиснуть. Не так, як тут. Нам пощастило, будинки прикриває терикон і до нас не долітає.

І хоча їхати з селища жінки не хочуть, на грошову допомогу все ж сподіваються. І вже навіть знають, на що б витратили гроші:

— Я б фермеркою була б. Завела б свиней, коза в мене є, молоко, кури — я люблю це все. Якби не війна. Треба швидше тут справи закінчувати, бо син сам вдома. Я їх коли залишаю, попереджаю, щоб ховалися, якщо стріляти почнуть. У нас у дворі хвости від снарядів валяються. А якось з подругою йшли, стріляти почали. Кулі над головою, як бджоли. Так їй хвіст — волосся — і відрізало.

— Військові вам пояснюють, що небезпечно, попереджають щоб їхали?

— Ой, я не знаю що військові. Нікуди не ходжу, не знаю, ні з ким не говорю, — ніби завчено відповідає жінка, воліючи не говорити про військових.

— Відчуваєте, що село звільнили?

— Ми вже нічого не відчуваємо.

Подруги Вікторія та Наталія їхати з Чигарів не збираються, утім, на грошову допомогу теж розраховують, Торецьк, Донецька область, 6 червня 2018 року Фото: Олександр Кохан/Громадське