«Україна захищає не тільки себе, а й нас усіх». Як французький фотограф Ерве Шампольон допомагає Україні

Ерве Шампольон — паризький фотограф-мандрівник. Він видав десятки книжок з фотографіями пейзажів та архітектури Франції, Єгипту, Гімалаїв, Вірменії, Ємену, України… В Україні у мирні часи був лише раз: три роки тому фотографував архітектуру та краєвиди для нової книги. За час повномасштабної війни приїхав уже втретє.

24 лютого Ерве написав листа до посольства України у Франції. Запитував, чим може допомогти.

«Для мене Франція, Німеччина, Австрія, Польща, Україна — це єдина частина світу. І війна в Україні шокувала мене так, нібито вона б почалася у Франції». 

Посольство не відповіло. Тож він почав шукати волонтерські організації. Виявилося, що офіс однієї з них — Adive Civils Ukrainiens — просто біля його дому. Ерве познайомився з її віцепрезидентом, одеситом Ігорем Карумовим. Той саме шукав водія, щоб відвезти до України кілька тонн гуманітарної допомоги.

«Вони знайшли і вантажівку, але в них не було водія. Я подумав: я вмію кермувати, знаю дорогу, я поїду в Україну, завтра!»

Перша поїздкафотографа була до Чернівців. За десять днів він поїхав удруге — до Одеси. Привозив медикаменти, одяг, їжу та техніку. А на зворотному шляху до Європи евакуйовував українців.

«Для мене дуже важливо робити це самотужки. Тому що організацій багато, я можу просто жертвувати кошти, але я не знатиму, куди вони насправді підуть. А тут я бачу, як все відбувається».

Третя поїздка до України стала завданням із зірочкою: фотографу доручили переправити до Києва машину, яку придбали спеціально для ЗСУ, а також гуманітарну допомогу. Назад із Києва до Парижа Ерве мав би добиратися без машини, але все одно погодився.

У Києві ми й познайомилися з Ерве. На волонтерську базу «За вільну Україну» він доставив допомогу і, стомлений дорогою, рвонув у міста та села, зруйновані російською армією. Щоб сфотографувати та показати у Франції злочини росіян. Разом з Ерве ми поїхали у Макарівський район Київської області.

«Ти живеш життям, звичайним життям, і за 10 секунд — все зруйновано! Не тільки будівля, ціле життя».

Про жахіття колишніх воєн Ерве розповідали його родичі. Дідусь у Першій світовій війні воював на півдні Франції, бабуся була медсестрою. У воєнному госпіталі й зародилося їхнє кохання. Батьки фотографа познайомилися під час Другої світової. Сам Ерве фотографував наслідки війни у Нагірному Карабаху та Грузії. Але побачене в Україні його вразило найдужче.

«Я вже бачив і знімав післявоєнні руйнації у Нагірному Карабаху та Грузії, але там не так. І це досить далеко. Зараз це все відбувається так близько, тому відчувається зовсім інакше».

Разом з Ерве заходимо до квартири п'ятиповерхівки в селі Бузова. У стіні — діра від снаряда. Під удар потрапила дитяча кімната. На підлозі — уламки, розірвані дитячі іграшки, зіпсована дитяча одежа… Ерве фотографує і каже: це неможливо порівняти ні з чим, що він бачив раніше. Поряд зі зруйнованою п'ятиповерхівкою місцеві вже розбирають завали свого будинку. А в сильно пошкодженій снарядами та танками школі нас запрошують на перший дзвінок. Запевняють — до вересня все відбудують.

«Ці люди вже все прибирають. Це означає, війна тут закінчилася. Якщо вони думали б, що росіяни повернуться, вони б сиділи та чекали. Ось це називається жага до життя, бажання жити й розпочати все з початку». 

У селі Андріївка Макарівського району на своє подвір’я нас запрошує Любов Олександрівна. Її будинок ущент зруйнував снаряд. Уцілів лише погріб — у ньому жили окупанти. Ми спускаємося сходами вниз у підвальну кімнату. Ерве фотографує тут пані Любу. Через тиждень знімок жінки з підвалу покажуть на паризькій фотовиставці. А разом із цим фото будуть інші — зі зруйнованої Бородянки, Бучі, Ірпеня.

«Все, що я побачив тут, я покажу в Парижі. Про війну не можна забувати і зупинятися з допомогою. Допомоги ніколи не буде замало». 

Тому вже незабаром Ерве Шампольон повернеться до України: чи за кермом вантажівки з гуманітарною допомогою, чи літаком, щоби святкувати перемогу.

«Я завжди кажу, що Україна захищає не тільки себе, а й нас усіх. Тому що за Україною — Польща, потім Німеччина і Франція. Це дуже близько».

Авторка: Олександра Сулименко