Українське громадянство для росіян: чи зміниться щось для опонентів Путіна

Від моменту, коли на сайті президента України з’явився Указ №594/2019, що передбачав спрощення набуття громадянства іноземцями та іноземками, які брали участь у бойових діях на боці України, та громадянами РФ, які зазнали переслідувань через політичні переконання, месенджерам у моєму телефоні додалося роботи: з’явилася купа повідомлень від вихідців з Російської Федерації, які були змушені тікати звідти через переслідування і просити захисту в Україні.

Першим написав росіянин, історія якого стовідсотково відповідає визначенню «переслідування через політичні переконання», і який через це зазнав катувань вдома і погроз тут: «Куда можно подать заявление, не знаешь? Куда обращаться?»

Наступні питання, від нього та інших, були про процедуру, терміни розгляду, набір документів, і про те, як ця процедура співвідноситься із процедурою надання статусу біженця чи додаткового захисту, за яку відповідає Державна міграційна служба (ДМС).

Мені натепер немає, чого їм відповісти.

Поява такого указу не може не тішити тих, хто намагається допомогти іноземним бійцям за Україну або ж людям, які рятуються тут від переслідувань у Росії.

Зрештою, обіцянці зробити щось подібне — уже понад 4 роки: у грудні 2014 року президент Петро Порошенко, ухваливши надзвичайно контроверсійне рішення про надання громадянства України російсько-білоруському ультраправому Сергію Коротких, анонсував низку ініціатив щодо прийняття до українського громадянства іноземних захисників України.

Також у квітні 2015-го президент Порошенко пообіцяв спростити процедуру прийняття до громадянства та надання політичного притулку громадянам, які переслідуються на батьківщині — зокрема, росіян/к/ам.

Жодну з цих обіцянок виконано не було.

Більше того: низка іноземних бійців та бійчинь, які воювали на боці України, незабаром виявили, що не можуть отримати навіть статусу біженця — у кращому разі, їм надавали статус особи, яка потребує додаткового захисту.

Те саме, але у ще більшій мірі, стосується росіян, які попросили захисту в Україні через політичні переслідування: із відомих мені щасливців, яким таки вдалося отримати захист в Україні, майже ніхто не отримали статус біженця, а лише додатковий захист.

Поясню: поміж іншими відмінностями, додатковий захист, на відміну від статусу біженця, де-юре не дає права на прийняття до українського громадянства по трьох роках перебування у країні; а де-факто — ще й робить дуже малоймовірним або й ризикованим, навіть тимчасовий виїзд за межі України.

За законом, ризик переслідування за політичні переконання має призводити до надання саме статусу біженця, а не додаткового захисту; втім, Державна міграційна служба, вочевидь, тлумачить закон якимось своїм, химерним чином. Іншим же геть не пощастило, і вони не отримали ніякого захисту — як-от Олексію Вєтрову, одному з героїв документального фільму режисера Дмитра Тяжлова «Без статусу. Україна».

Не дивно, що українську систему захисту (надання статусу біженця чи додаткового захисту) правозахисники і далі вважають такою, що не функціонує, і захисту, передбаченого міжнародними зобов’язаннями та українським законодавством, не надає.

На перший погляд, теперішній указ президента спрямований на виправлення цієї ситуації. Але чи так це? По тому, як минає перша, короткотермінова позитивна емоційна реакція, виникають неминучі питання.

Передовсім — до надання громадянства росіян/к/ам, переслідуваним через політичні переконання.

По-перше, в указі йдеться про надання громадянства України людям, яким, за Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», треба надавати статус біженця.

Який із двох юридичних статусів — громадянство чи статус біженця — надаватимуть?

Якщо громадянство — чи означає це, що до громадян РФ, переслідуваних за політичні переконання, закон про біженців не застосовується, і якщо так — на підставі чого? Можливо, такий крок, як надання громадянства, зумовлений тим, що Державна міграційна служба натепер неспроможна виконувати обов’язки із надання статусу біженця, покладені на неї; однак чи варто через дисфункціональність органу влади запроваджувати нову процедуру — чи, можливо, варто полагодити роботу цього органу?

По-друге: хто і за якою процедурою вирішуватиме, чи піддають тих чи інших громадян РФ саме політичним переслідуванням?

У тексті указу йдеться про довідки, які видаватимуть ті чи інші підрозділи Міністерства закордонних справ.

Ті, хто мали справу із процедурою визначення статусу біженця (і взагалі, встановленням і перевіркою повідомлень про загрозу переслідувань), знають, що це має бути ретельна, кропітка робота, забезпечена належними ресурсами, чого немає і в сучасній ДМС.

Чи буде створено окрему таку процедуру в рамках МЗС? І якими стандартами вона керуватиметься? Як політичні переслідування відокремлюватимуть від, скажімо, релігійних або переслідувань за належністю до певних спільнот? І чи потрібне таке відокремлення? Чи йтиме тепер мова про дві паралельні процедури — у МЗС й у ДМС, які, теоретично, матимуть однакові цілі й завдання? Чи не буде це витратою бюджетних коштів, яких натепер не вистачає і на одну якісну процедуру? І зрештою — чи не відкриває це дублювання повноважень ширше поле для корупційних дій?

По-третє: чи означає указ, що громадян/к/ам РФ, які вже мають статус біженця чи додатковий захист, наданий Україною, треба буде проходити окрему процедуру в МЗС для прийняття до громадянства? Чи навпаки наявність легального юридичного статусу на території України таке прийняття ускладнить?

По-четверте: в указі окремо згадано порядок надання притулку. Можна лише здогадуватись, що мова йде про той притулок, який, згідно зі ст.106 Конституцією, має право надавати президент — але ані підстави, ані механізм надання такого притулку в законодавстві дотепер не прописаний. Тож намір розробити законодавчу базу для реалізації цього конституційного положення можна лише вітати. Але як надання притулку співвідноситься із прийняттям до громадянства, передбаченим цим указом? Про це у тексті немає ні слова.

Я розумію політичну складову підписання цього документу, і той факт, що це — цікава асиметрична відповідь на кремлівське роздавання роспаспортів громадян/к/ам України в окупованому Донбасі; однак ці та інші питання залишаються.

Нехай вони комусь виглядають квазіюридичним буквоїдством — але від відповіді на кожне з них залежать долі людей.

Можливо, ці відповіді буде прояснено в результаті «прийняття відповідних рішень, що випливають із цього Указу» — передовсім, розробки урядом документів, які цей указ передбачає.

Поки ж мені, суб’єктивно, виглядає так: президент Зеленський вирішив зробити політичний хід, виконавши частину обіцянок свого попередника.

Прагнення нарешті врегулювати статус українських бійців і бійчинь, що є іноземниими громадянами, можна лише вітати — аби лише практика, як часто в нас буває, не звела нанівець позитивні наміри.

Що ж до росіян, яких піддають політичним переслідуванням — схоже, що в Офісі президента вирішили не чіпати систему, втілену в Державній міграційній службі, і дати їй і надалі існувати у такому ж режимі, як і раніше.

Навіть перевірку діяльності ДМС вказано провести лише за питаннями набуття громадянства. А щодо надання статусу біженця чи додаткового захисту лише вказано, що треба забезпечити «оптимізацію» цього «процесу» ДМС щодо громадян РФ (але не щодо інших країн?).

Вочевидь, замість виправлення стану справ у тому центральному органі виконавчої влади, який існує — вирішили, що легше вибудувати паралельну систему, яка відповідатиме лише за одну категорію тих, хто потребує захисту, — надаючи їм відразу громадянство, на відміну від вихідців з інших країн, які опинилися у такій самій ситуації.

Навряд чи це — стабільний, довгостроковий і найбільш ефективний вихід із того глухого кута, в якому опинилися чимало втікачів з Росії, як і з інших країн, в Україні. Таким виходом було би створення ефективних структур, спрямованих на захист тих, кого Україна зобов’язалася захищати за міжнародними зобов’язаннями, які би діяли фахово й у відповідності до закону. Натомість теперішні дії виглядають на пошук обхідних шляхів, які дозволять і систему не чіпати, але й зробити хоч якісь кроки у правильному, довгоочікуваному напрямку.

Сам уже намір зробити ці кроки є, звісно, позитивним сигналом.

Однак без фахово підготовлених і втілених документів, процедур, а головне — ґрунтовних змін до того, що вже існує натепер, цей сигнал може лишитися декларацією про наміри.

Поки ж мені лишається лише відповідати моїм респондентам у месенджерах: «Іти поки немає куди, і подавати — немає що. Не поспішайте. Давайте подивимося, у що це все втілиться на практиці».