Вбиті чоловіки в підвалі й танки між будинків. Що росіяни залишили по собі в селах під Броварами

«Дотепер не відмиваю слід від взуття, який вони залишили на дверях мого будинку»

За покрученим парканом без упину гавкають собаки. Крізь щілини від пострілів видно, що до дороги прямує чоловік. Його звати Вадим. Він вилазить у дірку в паркані й одразу береться розповідати:

«У той день, коли почався штурм села, оці вилупки гатили двома танками, що стояли тут неподалік. Після першого пострілу — ось що стало», — показує чоловік на свій паркан.

Вадим говіркий: здається, що він памʼятає кожну хвилину окупації Лукʼянівки — села, яке було опорним пунктом окупантів. Коли росіяни заходили, чоловік стояв на кухні і лічив їхню техніку у вікно.

«Мене хоч серед ночі розбуди, я все згадаю. САУ (самохідна артилерійська установка — ред.) було 12 штук, БМП (бойових машин піхоти — ред.) — 20, екіпажу — по сім людей, були БМД (бойові машини десанту — ред.), десь три, і потім пішло десь 45 танків. Ще було шість паливних бензовозів. Вони йшли з повними цистернами. МТО (матеріально-технічне забезпечення — ред.) — камазів 11-12. Коли вони проїхали, ми з сусідом сперечалися, хто скільки налічив».

Вулиця, на якій мешкає Вадим із дружиною, постраждала чи не найбільше. Кожен другий будинок пошкоджено, зруйновано чи спалено. Вадимів, втім, уцілів, лише посипалася штукатурка всередині та вилетіло скло у вікнах. Щоправда, під обстріл потрапила його теплиця на 650 квадратних метрів.

«У сусіда стояла “Нива” на городі, він там її ховав. І коли вони вирішили її обстріляти, то мені всю теплицю поклало. Тепер там така воронка, що можна мене сховати», — вже з усмішкою розповідає він.

За весь час окупації Лукʼянівки отримали поранення четверо людей — їх діставали з-під завалів зруйнованих будинків. Один чоловік загинув. Ходити селом місцевим російські військові не дозволяли, натомість вдиралися в домівки самі: шукали зброю. Однієї ночі Вадим закопав у дворі свій пістолет, а вже невдовзі окупанти прийшли до нього. Тоді вони з дружиною і домашніми тваринами ховалися в підвалі. Щоб собаки не гавкали та не викрили їх, Вадим тримав їхні пащі.

«Я досі не відмираю слід від взуття, який вони залишили на дверях мого будинку. Чув, як вони перемовлялися між собою: “Пойди узнай дорогу и узнай — курево есть?”. Вони нічого й нікого не знайшли і пішли геть. На ранок, десь о 4-й, стало тихіше, ми вилізли з погреба, а хати сусіда навпроти немає. Лише передня стіна. Усе вигоріло».

«На нас націлили дванадцять автоматів»

Вадим згадує, як в один із днів напередодні визволення дійшли чутки про те, що в селі роздають хліб і крупи. Вони з дружиною вирішили піти поза городами, щось взяти й собі, але майже одразу натрапили на військових з червоними повʼязками.

«Біжать. Високі такі. Головним серед них був бурят. І з ним хлопці по 18-20 років, чоловік 12. Один стоїть, підкидає гранату. Ми одразу впали на землю. А він каже: “Я бы кинул”». 

Подружжю сказали встати, а далі почався допит: вимагали інформацію про позиції ЗСУ. «Мы тоже не хотели воевать. Посмотрите на наших пацанов: этому — 18 с половиной, этому 19. Мы не хотели воевать», — казали, як переповідає чоловік, окупанти, націливши на нього 12 автоматів.

Вадима обшукали: знайшли ліки від серця, запальничку і відпустили.

«Ми з дружиною швидко повернулися додому. Подумали, що три тижні жили без хліба і ще проживемо. Вони були дуже перелякані, в їхніх очах був страх. Лише потім ми зрозуміли, що вони б нас не вбили, тому що мав початися штурм, і якби вони вистрілили — ЗСУ їх би почули».

«Спілкувалися з ними під дулом автомата»

Трохи далі вулицею видніється згарище, де раніше був Храм Вознесіння Господнього. Памʼятку української деревʼяної архітектури другої половини ХІХ століття росіяни знищили 24 березня. Від неї залишився лише цегляний фундамент і викривлений, похилений, металевий хрест.

Місцева мешканка Ольга Петрівна на Вербну неділю мусила їхати святити вербу в сусіднє село, Лукаші. Ми застаємо жінку у дворі заклопотаною — вперше від початку повномасштабної війни вона збирається до перукаря. Однак для того, щоб розповісти, що в її домі наробили росіяни, усе відкладає.

«Спілкувалися з ними під дулом автомата. Приходили, брали воду, забирали речі. Запитували, де наш президент, намагалися мене переконати, що він сидить у бункері, в Польщі. Я їм відповідала, що не знаю, бо вже котрий день сиджу без світла й інтернету. Вийдеш курей годувати — стоїть з автоматом, дивиться. На вулицю кудись не випускали. До сусідки хворої сходити — треба запитувати дозволу». 

Жінка показує колію від танкових гусениць, що тягнеться через увесь двір. Поряд стоїть розбита жовта автівка її сина, яку переїхав танк. Ольга Петрівна заходить у будинок, там усюди сліди від пострілів: на кухонних поличках, стінах, на холодильнику, дверях. З дому також зник чоловічий одяг, взуття і матраци з подушками — їх російські військові стелили собі у льосі, щоб спати.

«Це все трапилося за ті кілька днів, коли ми з сином виїхали з села. 22 березня, коли вікна полетіли і стало холодно ночувати, ми вирішили виїжджати. Вилізли з льоху і я пішла домовлятися. На постах пусто. Що робити — незрозуміло. Взяли документи, ідемо. Вилазять з танків, з укриттів. Кажу їм: у нас нема де ночувати, треба вийти. Вони були перелякані і випустили нас. Я йшла і молилася. Ми переночували на сусідній вулиці, там було тихіше. А за два дні українські військові звільнили Лукʼянівку».

«Простите нас»

Трактор, що проїжджає повз, здіймає на узбіччі куряву. Пилюка засліплює очі, засипає волосся та залишається на зубах, а коли влягається — стає видно невеличку деревʼяну церкву з поваленою банею та купку жінок біля неї. Ті збирають гілки, сміття, скидають це на кузов трактора. Поміж них і староста села Рудницького, Ірина Бурзак.

«Я одразу вирішила не зізнаватися, що я староста. Це була моя єдина можливість якось бути з людьми, возити їм гуманітарну допомогу. Я живу в Лукʼянівці і раз на три дні привозила людям хліб у Рудницьке. Лише в останні дні перед визволенням зʼявилася інформація, що я староста, і нас на блокпосту обстріляли», — розповідає Ірина дорогою до будівлі, де були сільська рада та пошта.

Окупанти зайшли в Рудницьке як до себе додому. Техніку ставили просто на подвірʼях, а коли хтось евакуювався — одразу займали будинки і все звідти виносили. За час окупації вони повністю зруйнували вісім хат і пошкодили ще 30. Якщо місцевим потрібно було кудись вийти з подвір’я — мусили домовлятися з окупантами.

«За час окупації в нашому селі вбили одного чоловіка, Володимира Герасименка. Напевно, десь 4 березня. Він був пенсіонером, а раніше працював журналістом. Швидше за все, він пішов домовлятися з ними, щоб виїхати з села. Ми його знайшли аж 28 березня, після визволення Рудницького. Тіло лежало просто в чагарниках, присипане гілками», — розповідає староста села.

Сільську раду Ірина тепер не зачиняє. В її кабінеті всюди розкидані папери, документи, перевернуті стільці, старі печатки. На одному зі столів — протигаз.

Системний блок компʼютера лежить на підлозі, на ньому — засохла квітка в горщику, яка на Різдво зазвичай цвіла яскраво-рожевим цвітом. «Тут, напевно, був їхній штаб. У них там стояли столи», — каже Ірина та веде нас до іншої кімнати.

Підлога всередині всіяна дрібним склом, рами від вікон вибиті з вулиці, всюди лежать порожні упаковки від сухпайків і стоси нових шприців.

В іншій кімнаті, де була пошта, про попереднє мирне життя нагадує запилений цінник на чай з бергамотом — він коштував 29 гривень і 40 копійок. На загадку про себе окупанти залишили пусті пляшки від пива.

«Техніку окупанти також лишали у дворі сільської ради та в школі неподалік, яку вони зруйнували. Там вони ще послання на дошці залишили: “Простите нас”»,— каже Ірина.

«Зазирнув у підвал, а там шість трупів»

«У нашій хаті був штаб, ми тут ніби як при начальстві були. Всі вікна й шифер побитий. Навколо дому окопи, ящики зі снарядами. Вмикали собі опалення самі, в лазню ходили, пральна машинка працювала», — розповідає Валентина, вказавши на свій двоповерховий будинок з побитими вікнами та простреленими стінами у селі Шевченковому — за 50 кілометрів від Лукʼянівки та Рудницького.

Вона з чоловіком Миколою давно живе в Броварах. А цей сільський будинок для них — замість дачі.

«Спершу вони поселилися в будинку сусіда, а його самого тримали в льосі декілька днів, не відпускали. Він дзвонив нам, казав, що “арештований”. Коли ж людей почали евакуювати — йому дозволили піти, а вони перебралися в наш дім».

Валентина з Миколою ведуть на город, показують льох, де спали окупанти. Щоб було зручніше і тепліше — вони клали туди пінопласт і матраци. Крім того, ходили в лазню: Валентина ще досі не познімала звідти рушники, якими витиралися росіяни, і не забрала ковдри.

Через дорогу — будинок Оксани: там також жили окупанти.

«Я була з донькою тут до 8 березня. Ми втекли після того, як проїхали танки. Вони стріляли, нашу хату врятувала машина, яка стояла неподалік. Коли повернулася — всюди було насрано. Унітаз повний, бо ж не було води. Туалету на вулиці в мене немає, то вони за хатою ходили. Прибираю вже який день. Я думала, вони в колодязь скинули людину, а виявилося, що то був їхній одяг: сусід прибирав декілька днів, а потім зазирнув у підвал, а там шість трупів».

«Поїхали на учебку, а привезли війну»

Щойно окупанти зайшли в Шевченкове — одразу розстріляли чоловіка з жінкою, які їхали машиною. Пізніше загинули ще четверо людей.

А 12 квітня, вже після звільнення села, поліція знайшла в підвалі ще шістьох чоловіків з вогнепальними пораненнями на тілах.

«Гранати над головами літали, ми пригиналися. Вікна в нас повилітали. Одного чоловіка в сараї неподалік знайшли мертвим. Його забрали в Бобрик, поховали», — розповідає 85-річна Віра, жінка зі світло-блакитними очима та хусткою в тон. Усю окупацію Шевченкового вона провела з сином у своїй квартирі на другому поверсі.

«Це все наче приснилося. Світла, газу, води не було. На вулиці варили їсти. Багато хат по селу горіло, багато розбили. Я баба, прожила і ту війну, і цю. Вони мені казали: “Ложитесь, ложитесь!”. Та куди мені з палицею лягати? Я пригиналася біля якогось сарайчика».

Частина російських військових жила неподалік дому Віри — у «вчительському будинку», як кажуть місцеві. Там-таки стояла і їхня техніка: поміж будинків і в гаражах.

«Вони говорили з нами. Запитували, чого ми не виїхали, казали, що не хочуть цього, що приїхали на учебку. Діти всі були, до 20 років. Поїхали на учебку, а привезли війну».

Сусідка Віри, Катерина, намагалася розмовляти з росіянами.

«Я їм розказувала, що поки їх не було — ми жили добре. Вони відповідали, що бачать, бо в нас біля будинків асфальт», — розповідає жінка.

Всі дні окупації вона провела у своїй квартирі на першому поверсі. Коли стріляли — ходила в гараж.

«А 29 березня по обіді вони вийшли. Ще того ж дня вкрали в мене мобілку, це мого покійного чоловіка телефон був. Вона лежала, заряджалася від сонячних батарей, а один із солдатів її забрав і переїхав танком».  

Після окупації уже минув час, але Катерині все ще здається, що танки їдуть десь неподалік. У вухах гуде.

«Але ми тут до Великодня готуємося, на городі гнойок розкидаємо, треба жить», — додає жінка.