ENRU

«Прозорість» як помста: чому влада ускладнює життя громадсьому сектору

Громадське публікує авторську колонку Костянтина Рєуцького — правозахисника, журналіста, співкоординатора благодійного фонду "Восток-SOS". Костянтин Рєуцький висвітлював події під час анексії Криму, а також бойові дії на сході України. Проживав у Луганську, після початку війни переїхав до Києва.

26 років українська влада запевняє Захід у щирості євродемократичних прагнень. Для мене ж чи не головним індикатором оцінки їхньої чесності у цьому питанні є державна політика у сфері малого бізнесу, медіа та громадських організацій. Адже без цих трьох демократія неможлива.

Костянтин Рєуцький

Цей текст передусім про громадянське суспільство — найактивнішу частину нашого суспільства, про нейромедіатор, що доносить важливі сигнали від різних суспільних груп до органів влади. Саме тому почну з малого бізнесу.

Громадянське суспільство не розвивається і не стає провідником змін у країні, де люди бідні і ледве зводять кінці з кінцями. Самозайняте населення, дрібний і середній бізнес — це поживне середовище для громадянського суспільства. Вони створюють цей першочерговий надлишок, що дозволяє почати шукати рішення суспільних проблем.

Це люди, які витікають крізь пальці монополістів на ринку праці (а монополія на ринку праці, як ми розуміємо — один з головних інструментів контролю владою суспільства в тоталітарних державах), люди, які створюють учетверо більше робочих місць, аніж великі промислові підприємства, люди, які платять до бюджету вчетверо більше податків, ніж опікуваний владою великий бізнес.

Це люди, які можуть дозволити собі замислитися про причини несправедливості, яка їх оточує. І, якщо вже замислились, рано чи пізно неодмінно почнуть діяти. Чого, звісно, не хоче допустити жоден узурпатор.

Саме тому однією з перших мішеней новообраного президента Януковича стали підприємці. Розроблений його командою Податковий кодекс значно ускладнив життя підприємців, у рази підвищив податки, що зрештою призвело до безпрецедентно масової ліквідації суб’єктів малого бізнесу.

У відповідь на ухвалення документу країною прокотилися багатотисячні протести підприємців. Які, на жаль, не підтримало українське суспільство.

Солідарність із підприємцями восени 2010 року могла б допомогти нам уникнути подальшого «закручування гайок», заохоченого нашим мовчанням, і кривавої розв’язки протестів Євромайдану. Але ми змовчали, ми не були підприємцями. Натомість багато хто зловтішався, спостерігаючи, як влада «притисла бариг».

Дехто розгублено погоджувався з офіційною аргументацією, яка звучала, у принципі, логічно. Але для більшості то були просто «не наші проблеми». Велика помилка, якої ми, на жаль, і донині не усвідомили.

З Януковичем усе зрозуміло. Його цінності та цілі не викликають сумнівів. Але ж нова влада, занесена до кабінетів повсталим заради вищої справедливості народом, не може чинити за лекалами попередників? Може. І чинить.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зміни щодо роботи ФОП призведуть до тінізації малого бізнесу — юрист

Після того, як наприкінці грудня 2016 року набули чинності законодавчі зміни, які змусили підприємців, які тимчасово не провадили діяльність, щомісячно сплачувати «єдиний соціальний внесок», ми спостерігали нову хвилю ліквідації суб’єктів господарювання. За три перших місяці цього року закрилося 300 тисяч ФОПів.

Для порівняння — ця кількість дорівнює довоєнній кількості всіх українських держслужбовців, яка, до речі, зросла вшестеро та дивним чином продовжує зростати, з'їдаючи щорічно третину державного бюджету країни. Можливо, ця смілива законодавча новела дозволила різко збільшити надходження до бюджету? Ні. Тоді навіщо?

Майдан зокрема вимагав реформ, які б дозволили малому та середньому бізнесу стати на повен зріст. Вони не відбулися. На жаль, «нова влада» не демонструє зацікавленості у їхньому розвитку. Частково через причини, згадані у другому абзаці. Але ще й тому, що, на відміну від монополій, дрібний та середній бізнес завдають забагато клопоту та майже не заносять «долю».

Монополісти щедро сплачують чиновникам та депутатам за надані преференції. Малий та середній бізнес утім теж не гребує хабарями, але зібрати кількасот тисяч дрібних хабарів доволі клопітно. Інша справа — стабільно отримувати восьмизначні транші від кількох десятків великих гравців. Водночас гроші не треба ділити з нижчими ланками.

Поза тим, приватний бізнес ще й претендує на людські та матеріальні ресурси, якими нині користуються монополісти. Та, повторюся, схильний мислити і протестувати. Тому провідні корупціонери країни кровно зацікавлені в тому, щоб підприємці животіли, а монополії процвітали.

Ну а нам що з того? А нам, друзі, «Роттердам+». Та прірва між суспільством і громадськими організаціями, яка не зменшується.

Але поговоримо про громадянське суспільство. Це організована і активна частина суспільства — громадські організації та неформалізовані громадські ініціативи. Вони перетворюють різні суспільні групи з об’єктів на суб’єкти, гучно розповідаючи про їхні проблеми і висуваючи претензії.

Масштаб вторинний — чи йдеться про маленьку ініціативу щодо захисту міського парку, чи про групу армійських волонтерів, чи велику організацію з філіями в усіх областях, яка просуває реформу поліції — кожна з них є голосом певної частини суспільства у складній дискусії, яка ніколи не припиняється, яка поступово міняє нашу країну.

І те, чи будуть зміни на краще, чи врахують у цій новій країні інтереси кожного з нас, залежить не в останню чергу від здоров’я громадянського суспільства, від того, на скільки воно численне, професійне, забезпечене необхідними ресурсами і на скільки тісний його зв’язок із тими, чиї інтереси воно представляє.

«Громадянське суспільство» — майже завжди болюче питання для влади щодо проблем, які вона мусить вирішувати, але з різних причин не вирішує. Яке вона воліла б узагалі не чути.

Завдаючи удару по малому бізнесу, Янукович хотів улучити, звісно, у громадянське суспільство. Але зробити наступний крок і почати атакувати громадські організації за три роки тиранства він так і не наважився. Якщо не враховувати запізнілого і доволі неохайного ухвалення «законів 16 січня», який урешті став вироком режимові.

Досвід успішних диктаторів учить, що закручувати гайки треба повільно. Аби не зірвати різьбу. Пострадянським авторитарним режимам у Росії, Білорусі і Казахстані знадобилися десятиліття поступового, але неухильного наступу на опозицію, громадські організації та ЗМІ, щоб зробити суспільство у своїх країнах контрольованим.

Усюди використовувалася риторика захисту суверенітету, національних інтересів, стабільного розвитку, боротьби з ворожою «п’ятою колоною». Зрештою, організації третього сектору, які критикували владу, поступового позбавляли ресурсу, їхня діяльність криміналізувалася та маргіналізувалася. Не можна сказати, що Януковичу забракло часу, щоб запустити ці процеси — три роки не такий уже і малий термін. Не вистачило радше сміливості.

Чинний президент рішучіший — його команда за останні півроку внесла в парламент уже три законопроекти, що мають ускладнити життя громадським організаціям та відбити бажання в суб'єктів господарювання виступати контрагентами третього сектору.

Перший закон — №6172, що підписав президент у березні — зобов'язує подавати електронні декларації нарівні з чиновниками також і представників антикорупційних громадських організацій. Міжнародні правозахисні організації та посли країн «Великої сімки» назвали закон таким, що обмежує можливості громадського сектору та захищає інтереси корупціонерів. Утім, схоже, не були почуті.

Другий та третій — проекти за номерами 6674 та 6675, що так і не винесли на розгляд до парламентських канікул — ускладнюють звітність не тільки громадським організаціям, а також і комерційним структурам, які поставляють їм товари та послуги.

Кожна з цих законодавчих ініціатив виглядає «симетричною відповіддю» на вимоги суспільства забезпечити максимальну прозорість публічної влади. Саме такі аргументи — про необхідність рівності, прозорості влади та громадянського суспільства — запроваджуються в суспільну дискусію через лояльних до уряду лідерів думок: «вимагаючи прозорості від чиновників, демонструй таку ж прозорість».

Нічого не маючи проти відкритості, необхідно все ж відзначити: провідники цієї позиції свідомо не згадують, що йдеться про суб'єктів, які не можна порівнювати ані за масштабами, ані за повноваженнями та роллю, ані за ресурсами, які вони мають у розпорядженні.

Нічого не маючи проти звітності, необхідно все ж таки відзначити: уже наявна система цілком забезпечує достатній у демократичному суспільстві рівень прозорості громадського сектору, а нововведення, що пропонуються — надмірні та «вагітні» репресіями проти неугодних організацій.

Показово, що апологетами ускладнення звітності дня НДО часто виступають саме противники запровадження системи електронного декларування для чиновників.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поганий і ще гірший: що пропонує президент замість е-декларування для ГО

Як би не хотілося президентові, його команда не може діяти брутальніше, їй доводиться бути обережнішою, щоб не розчаровувати західних партнерів іще більше. Проте, дякуючи Путіну, нині будь-який наступ на громадянські права легко виправдати російською гібридною агресією та необхідністю контрзаходів.

Уже здійснені спроби (які, на щастя, натрапили на спротив суспільства), але це лиш зондування ґрунту, перевірка реакції для створення найменш ризикових та найбільш ефективних стратегій «підкручування гайок». Проте загальний тренд, здається, цілком позначений. Додамо сюди спроби контролю Інтернету, публічні кампанії з дискредитації низки ЗМІ, антикорупційних активістів та організацій.

Картина засмучує. Звісно, ситуація для українського громадянського суспільства не надто нова. Але очікування від «оновленої» влади в народу, який пішов на такі жертви, були іншими. Так діють лише ті, хто або не вірить у свій народ, у його мудрість та здатність до самоорганізації, або ті, кому заважають ці якості.

* Редакція може не поділяти позицію автора

Підписуйтесь на наш канал в Telegram