Всю владу партії: до чого призвела концентрація влади у Польщі та Угорщині

Євросоюз регулярно критикує Угорщину, а в останні роки й Польщу, через порушення принципів верховенства права. Але поки що зростання економіки Польщі та Угорщини дозволяє титульним партіям втриматися при владі.

Однопартійні уряди самі по собі не є рідкістю. В англосаксонському світі конструкція виборчих систем часто призводить до результату, коли переможець отримує все. Так звана landslide victory (тотальна перемога) періодично буває в США, Канаді, Австралії та Новій Зеландії.

У континентальній Європі однопартійні уряди є винятком з правил, їх утворенню зазвичай перешкоджає пропорційна виборча система.

Тим не менше, саме уряди однієї політичної сили останніми роками господарюють у Варшаві та Будапешті.

Брак обмежень у вигляді коаліціантів та слабкість опозиції дозволили лідерові польської партії «Право і справедливість» Ярославу Качинському та угорської «Фідес» Віктору Орбану зіпсувати стосунки з ЄС, розпочати наступ на судову систему, вільну пресу, іммігрантів. Там, де критики бачать кроки в бік авторитаризму, прибічники стверджують — політика угорського та польського урядів це просто альтернатива ліберальній демократії, яка теж має право на життя.

Орбан: Колишній єврооптиміст

У переддень парламентських виборів 2010 року угорці були виразно змучені восьмирічним урядуванням коаліції лівих та лібералів. Корупційні скандали, наслідки фінансової кризи 2008 року, котра вдарила по угорцях чи не найсильніше в ЄС — все це сприяло популярності право-консервативної партії Віктора Орбана «Фідес» та її лише формально незалежного союзника — «Християнсько-демократичної народної партії» (ХДНП). Результати голосування приголомшили: «Фідес» та ХДНП вдалося отримати конституційну більшість з двох третин депутатів. Тим більше ніхто не сподівався, що цей результат вдасться повторити ще двічі – 2018-го Орбан втретє поспіль сформував де-факто однопартійний уряд.

Наприкінці 1990-х Віктор Орбан був одним з найбільш проєвропейських політиків в Угорщині. Його кабінет забезпечив вступ країни до НАТО та вів переговори про членство в Євросоюзі.

Однак під кінець 2010-х він добре відчув, який потенціал має незадоволення угорців існуючим порядком, в якому багато хто звинувачував ліберальну демократичну систему. Орбан почав голосно критикувати ЄС, зокрема домінування Німеччини та Франції в євросоюзних інституціях, яке нібито призводить до обмеження суверенітету інших країн-членів.

Поряд з ЄС, об’єктом критики став мультимільярдер Джордж Сорос, якого угорська влада звинуватила у проштовхуванні через свій фонд «непритаманні угорцям цінності». Іронія долі полягає в тому, що сам Орбан є випускником соросівських програм.

«Уряд Орбана від початку отримав величезний мандат суспільної довіри, тому вирішив, що необов’язково узгоджувати свої рішення з громадянами, — пояснює Домінік Хейй, доктор політичних наук Інституту Центральної Європи у Любліні. — Вже в 2011 було ухвалено нову Конституцію, а за нею нове виборче право та обмеження для преси. Все зводилося до того, аби сконцентрувати всю владу в руках Орбана».

Протягом 9 років при владі «Фідес» суттєво підірвав незалежність Верховного та Конституційного суду Угорщини, намагався підпорядкувати адміністративні суди Мін’юсту, обмежив доступ іноземного капіталу до ринку ЗМІ, в результаті чого більшість видань та каналів опинилися в руках друзів прем’єра.

Візитівкою Орбана став конфлікт з Євросоюзом з приводу прийому та релокації біженців, що прибувають до Європи з Сирії та країн Північної Африки.

Влітку 2015-го, під час так званої «кризи біженців», коли до ЄС протягом кількох місяців прибуло близько мільйона втікачів, Угорщина побудувала на кордоні паркан з колючого дроту та відмовилася надати тим, хто потрапив до країни, безпечні умови проживання. Гостра антиміграційна риторика уряду на межі з ксенофобією призвела до того, що «Фідес» «з’їв» електорат ультраправої партії «Йоббік».

Угорська опозиція в цей час з’ясовувала, хто є найбільш ліберальним та проєвропейським.

«Пакт про ненапад» було підписано лише в грудні минулого року, на хвилі масових протестів проти змін трудового законодавства. Але до Європарламенту навесні 2019 року ліві та ліберали знову пішли окремо — і знову програли. Можливо, спільний старт вдасться восени, під час місцевих виборів.

Проте навіть якщо опозиція об’єднається, її шанси зупинити антиліберальний наступ Орбана Домінік Хейй оцінює скептично: «Виявилося, що коли є конституційна більшість, ніякі механізми рівноваги не існують. Якщо виникає проблема з наглядовою інституцією — її склад просто змінюють, як “Фідес” зробив із Конституційним та Верховним судом».

Надія залишалася на інституції ЄС, зазначає експерт, проте наразі вони не знайшли засобів перешкодити сповзанню угорської демократії до авторитаризму.

У вересні 2018 року в Європарламенті зібралися необхідні дві третини голосів для початку санкційної процедури проти Угорщини.

Проти Орбана виступив навіть Манфред Вебер, голова фракції Європейської народної партії, до якої входить «Фідес», та канцлер Австрії Себастьян Курц, якого з Орбаном об’єднує скептичне ставлення до брюссельської бюрократії.

Проте далі погроз ЄС не пішов — для початку повноцінних санкцій потрібне було одностайне голосування усіх країн-членів євроспільноти.

Цього не сталося: про непохитну підтримку Будапешта заявила одна країна — Польща.

Качинський: Вставання з колін

Лідер керівної польської партії «Право і справедливість» (ПіС) Ярослав Качинський не приховує, що прагне йти шляхом Орбана. Після парламентських виборів 2011 року, коли ПіС програв опозиційній «Громадянській платформі» з рахунком 30% до 39%, Качинський обіцяв натовпу прихильників, що «буде Будапешт у Варшаві».

У 2015-му ПіС переміг «Платформу» вже 38% до 24%, проте через низький результат лівих партій зміг провести до Сейму 235 з 460 депутатів і вперше після 1989 року сформувати у Польщі однопартійний уряд.

Качинський, до речі, відмовився очолити уряд і формально залишається тільки главою партії. Попри це, він приймає послів та закордонних лідерів, тим самим розмиваючи політичну відповідальність партії влади.

Реформи ПіС розпочалися з судової системи. Спершу ПіС звільнив п’ятьох суддів Конституційного трибуналу, призначених попередниками з «Громадянської платформи», й обрав туди лояльних до партії людей.

У 2017-му настала черга Верховного суду — його членам скоротили каденцію, а Мін’юсту дали розширені права на формування складу районних судів. Хвиля вуличних протестів, яка прокотилася Польщею, не вплинула на рішення уряду — від реформи відмовилися лише під натиском Брюсселя.

Суспільні медіа, до яких і раніше існували претензії через підігрування кожній владі, ПіС перетворив на рупор партійної пропаганди: прискіплива увага до особистого життя та фінансів лідерів опозиції, як це було у випадку із вбитим мером Гданська Павлом Адамовичем, сюжети про «занепад Заходу» — квартали іммігрантів, активістів ЛГБТ. ОБСЄ збирається звернути особливу увагу на польські публічні ЗМІ під час цьогорічної парламентської кампанії.

Приватні медіа поки утримують свою незалежність завдяки американським та німецьким власникам, проте у Сеймі часто постає питання про їхню «реполонізацію».

Подібно до Орбана, Качинський любить повторювати, що Польщу роками пригнічували та ошукували, а тепер настав час встати з колін. Методи «вставання» банальні: критика Брюсселя, братання з євроскептиками інших країн на кшталт лідера італійської «Ліги» Сальвіні, вимоги до Німеччини заплатити репарації за Другу світову війну, «війни пам’яті» з Ізраїлем та Україною, цькування ЛГБТ-спільноти.

«Те, що ПіС намагатиметься консолідувати владу, було зрозуміло ще під час його урядування в 2005-2007 роках. Проте тоді їм заважали коаліціанти, — нагадує аналітик Войцех Пшибильський з фонду Res Publica. — У кампанії 2015 року Качинський робив все, щоб справити враження політика центру, але після перемоги швидко забув про поміркованість. Проте відмінність з Угорщиною є: Орбан отримав конституційну більшість, тоді як ПіС лише вдає, що має всенародний мандат на проведення реформ».

Ситуація в Польщі також була предметом розгляду в Європарламенті, проте наразі без наслідків для Варшави. Позиціям ані ПіСу, ані «Фідесу» всередині своїх країн поки нічого не загрожує. Орбан минулого року знову отримав понад дві третини місць у парламенті, ПіС сподівається на не менше 40% голосів на виборах у жовтні цього року.

Запорукою підтримки неліберальних демократів є розвиток економіки — і в Угорщині, і в Польщі вищі за середні темпи зростання ВВП та одні з найнижчих рівнів безробіття в ЄС. Обидві партії зменшили податки для підприємців, ущільнили систему стягування ПДВ та залучають дешеву робочу силу з-за кордону, попри свою антиімігрантську риторику.

ПіС цього року збільшив допомогу польським родинам з дітьми, скасував оподаткування праці молоді та дав літнім людям тринадцяту пенсію.

При цьому Пшибильський застерігає — угорські та польські проблеми з демократією не варто вважати виключно специфікою постсоціалістичних країн: «Криза ліберальної демократії сьогодні є і в державах з багатопартійними урядами. Не рятують навіть випрацювані інститути — кампанія з призначення нового судді до Верховного суду США не сильно відрізнялася від польських спроб натиску на судову систему. Інша справа, що ПіС та «Фідес» демонструють унікальну інтенсивність та глибину цих змін».

Зміни не залишаються непоміченими — Угорщина та Польща кілька років поспіль втрачають позиції у рейтингу політичних та громадянських свобод Freedom House.

У 2019 році Угорщина стала єдиною країною ЄС, яка потрапила не в категорію вільних, а частково вільних держав.

Авторка: Олена Бабакова