ENRU

«Вони постійно били мене і говорили, що я не зможу від них втекти». Як репресовані мусульмани шукають притулку в Україні

За останні два роки сотні громадян Росії, а також країн Середньої Азії пострадянського простору намагаються отримати притулок в Україні. Причина — репресії, яким вони піддаються у себе на батьківщині. Диктаторські режими витискають їх з політичного поля і змушують переховуватись, щоб уникнути в’язниці і фізичного насилля. Громадське записало історії людей, які зазнали репресій і намагаються отримати в Україні статус біженців. Ми запитали їх наскільки серйозним викликом є цей процес для нашої країни.

Історія Абдулли Абдуллаєва: «Я боявся, якщо мене депортують в Узбекистан, то там на мене чекає або в'язниця, або смерть»

Молодий узбек Абдулла Абдуллаєв (ім’я змінене на прохання героя через погрози його сім’ї) розповідає, що переїхав до України наприкінці 2013 року, саме тоді в Києві розгортався Майдан. За його словами, тут він планував знайти притулок, тікаючи від репресій у Росії, де прожив півтора роки, і від переслідувань в Узбекистані, країні з одним із найжорсткіших режимів на пострадянському просторі.  

Абдулла боїться називати своє справжнє ім’я і показувати обличчя. Він стверджує, що його сім’я все ще проживає в Узбекистані і піддається тиску з боку місцевої влади: їх регулярно викликають на допити, вимагаючи координати неугодного мусульманина. Історія, яку розповідає Абдулла, почалася з того, що він вирішив боротися проти режиму Іслама Карімова (президента Узбекистану з 1991 року). Його родичі «акромісти» (послідовники ісламського руху сунітського спрямування «Акромія», створеного уродженцем Ферганської долини Акрамом Юлдашевим, який намагався довести, що іслам може гарантувати достойні умови життя) брали участь у протестах в Андижані в 2005 році.

13 травня прибічники Акрама Юлдашева, які виступали проти суду над арештованими за релігійні погляди бізнесменами, увірвалися у військову частину і будівлю УВС, взяли зброю і пішли штурмувати в’язниці з затриманими. Після цього вони захопили булівлю обласної адміністрації, вимагаючи звільнити соратників і змінити владу, а на вулиці Андижана вийшли десятки тисяч протестувальників.

Влада Узбекистану відповіла введенням до міста підрозділів армії, яка відкрила вогонь по демонстрантах. За різними оцінками, під час цієї спецоперації загинули від 187  (за офіційними даними) до понад тисячі (за словами правозахисників) людей. Багатьох з учасників анджанських подій посадили до в’язниці, дехто пропав безвісти, комусь вдалося втекти до інших країн. Абдуллі тоді було 15 і, за його словами, він просто спостерігав за тим, як один за одним зникали його близькі.

У 2011, розповідає Абдулла, невдоволення режимом Іслама Карімова спалахнуло з новою силою, і він почав допомагати опозиційно налашованим узбекам готувати ґрунт для референдуму про зняття Карімова з посту президента. Будучи програмістом, він знав, як обходити блокування заборонених сайтів з опозиційним змістом, вів сторінки у соцмережах, sms-розсилки, які агітували за референдум. Коли його затримали, то довго били у в’язниці. Після виходу на свободу, Абдуллу не припиняли переслідувати, розповідає він, а під час нової спроби арешту хлопець вирішив тікати в Росію. 

Статус біженця Абдулла отримати не зміг: для дозволу на роботу і реєстрацію у Москві довелося шукати незаконні шляхи. Але жити спокійно йому все ж не дали, розповідає наш співрозмовник.

У 2013 в Росії спалахнула нова хвиля агресії до уродженців Центральної Азії, чимало яких проживають у Москві. 10 жовтня відбулися масові зіткнення у московському районі Бірюльово між мігрантами і скінхедами, після чого Федеральна міграційна служба взялася за депортацію іноземних мусульман без особливих пояснень. 

— Я боявся, що якщо мене депортують в Узбекистан, то там на мене чекає або в'язниця, або смерть, — згадує Абдулла. — Тому я поїхав в Україну. Думав, що вона не видає біженців на батьківщину, що є хоч якийсь захист. Але статусу біженця тут я досі не отримав: в міграційній службі кажуть, що я повинен був подаватися на біженця в Росії, оскільки це демократична країна, а тут я нібито просто хочу «легалізуватися».

За словами Абдулли у квітні цього року за ним до Києва приїхали узбецькі спецслужби — СНБ (Служби національної безпеки) РУз.

— Спочатку мені подзвонили і запропонували зустрітися в узбецькому посольстві, щоб «поговорити по-хорошому», — згадує Абдулла. — Я відмовився і вимкнув телефон. А наступного дня до мене додому постукав чоловік східної зовнішності і почав кричати узбецькою, що, якщо я не відчиню, — він зламає двері. Дивно, звідки він знав мою адресу? Місце, де я живу, знали тільки в міграційній службі і УВКБ ООН (Управління верховного комісара у справах біженців ООН — ред.).

Того разу обійшлося, продовжує Абдулла: йому допомогли співробітники організації «Право на захист» та Проект «Без кордонів», яка займається підтримкою біженців. «Чоловік східної зовнішності» пішов ні з чим. Абдулла деякий час переховувався в хостелах, в одному з яких його все ж вистежили. Троє чоловіків напали на Абдуллу, заштовхали в машину і відвезли у якесь приміщення. Після цього, каже він, його почали катувати.

Вони постійно били мене і говорили, що я продажний, зрадник, що я не зможу ніколи від них втекти, і що в Узбекистані на мене чекає те, що я заслужено повинен отримати, — каже Абдулла. — Один з тих людей був особливо жорстокий і точно отримував задоволення від тортур: гасив об мене сигарети, смикав за статеві органи. З Києва ці люди повезли мене в бік кордону з Білоруссю. Я чув, що вони обговорювали, як дорогою заберуть ще одного біженця. Коли машина зупинилася і двоє вирушили за ще однією жертвою, я дивом зміг втекти.

 

 Максим Бутвевич, голова правозахисної організації Проект «Без кордонів»

У Росії регулярно видавали біженців Узбекистану або вони пропадали, а потім з'являлися у в'язницях на батьківщині. В Україні ситуація сильно відрізняється: за останні 10 років зафіксований тільки один випадок викрадення

Пізніше Абдуллу, з його розповіді, підібрали на дорозі і відвезли до лікарні люди, які проїжджали повз. У нього був перелом ребер, струс мозку, внутрішня кровотеча і численні гематоми. Поліція прийняла від нього заяву про напад, але справа, каже чоловік, досі не рухається.

— Незаконна видача або викрадення узбецьких біженців на пострадянському просторі — справа досить звична, — говорить глава правозахисної організації «Без кордонів», що спеціалізується на захисті прав біженців, Максим Буткевич. — У Росії, наприклад, регулярно видавали біженців Узбекистану, або вони пропадали, а потім з'являлися у в'язницях на батьківщині. В Україні ситуація сильно відрізнялася: за останні 10 років зафіксований тільки один випадок викрадення. Також відомо два випадки, які стосуються громадян інших країн (у 2011 році в Києві зник палестинець Дірар Абу-Сісі, а незабаром «знайшовся» в ізраїльській в'язниці, де його звинуватили у співпраці з ХАМАС, а в 2012 році російського опозиціонера Леоніда Развозжаєва викрали з Києва та відвезли на територію Росії, де проти нього була порушена кримінальна справа).

Випадок Абдулли безпрецедентний. Ті, хто його викрадав, не сумнівалися, що північний кордон України легко перетнути, вони діяли в цьому сенсі нахабно і впевнено. Чи співпрацювали узбеки з українськими силовиками, сказати важко. Раніше були підстави стверджувати, що узбецькі спецслужби координують свої дії з силовими структурами нашої країни, але ось чи відбувалося це на вищому політичному рівні або на рівні середньої ланки і виконавців, і чи підкріплювалося грішми, точно сказати не можна. Узбецькі спецслужби спеціалізуються на діставанні своїх дисидентів з-за кордону і є інформація, що вони на це виділяють великі гроші, — завершує Буткевич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: РОЗПОВІДЬ ЕКС-БОЙОВИКА «ІСЛАМСЬКОЇ ДЕРЖАВИ», ЯКИЙ ЖИВЕ В УКРАЇНІ

У Службі безпеки України повідомили, що після окупації Криму російськими військами в 2014 році СБУ в односторонньому порядку денонсувала міжвідомчі угоди зі спеціальними та правоохоронними органами Росії. Обмін інформацією про політичних емігрантів і біженців з іншими країнами — конфіденційн інформація, йдеться в офіційній відповіді СБУ. Разом з тим, в рамках міжнародної правової допомоги питаннями екстрадиції іноземців з України займаються Генпрокуратура і Міністерство юстиції, і на їхній запит СБУ може займатися пошуком людей.

За останні три роки в Україну з Узбекистану перебралися сотні таких, як Абдулла. Тільки тих, хто приїхав нелегальним шляхом і був затриманий, за даними міграційної служби України, 352 в 2015 році і 173 за півроку 2016. Всього ж міграційна служба затримала за порушення правил перебування в Україні 460 узбеків в 2015 році і 215 — у першому півріччі цього року. Абдулла пов'язує це з тим, що влада Іслама Карімова веде цілеспрямовану боротьбу зі знищення узбецьких мусульман і інакомислячих під виглядом боротьби з екстремізмом, тому вони змушені їхати і ховатися.

Щоправда в Україні вони підтримку знаходять рідко: більшість затриманих узбеків відправляють на батьківщину. Статус біженця ж отримують одиниці: у 2015 році біженцями визнали трьох з 22 узбеків, які звернулися до міграційної служби, а в 2016 — жодного з чотирнадцяти.

Не краща ситуація і з біженцями з інших країн: за перші півроку 2016 за статусом біженця звернулися, наприклад, 9 громадян Таджикистану, 13 громадян Киргизстану і двоє громадян Туркменістану, а отримали такий статус лише двоє киргизів. За 2015 рік жодному з громадян цих країн не дали статусу біженця. В цілому ж, натепер статус біженця в Україні мають 2487 іноземців – за всі роки незалежності.

— У нас постійно йде зачистка всіх, хто хоч якось може критикувати владу чи жити за вірою, — говорить Абдулла. — За останні п'ять років вони, наприклад, посадили в тюрму дуже багато молоді 1992 — 1994 років народження, моїх знайомих. У когось із них просто знаходили в телефоні проповідь імама, який розшукується владою країни. Ми не можемо навіть в мечеті ходити: людей, молодших 40 — 50 років, перевіряють, запитують, чи належать вони до «Ісламської держави». Якщо знайдуть хоч найменший привід — садять у в’язницю.

Вони сказали, нібито я разом з революціонерами, які влаштували Майдан, зібрав групу і готував тих, хто буде робити революцію в Узбекистані. Хоча я тут просто намагаюся спокійно облаштуватися і почати нормальне життя

Узбекистан — мусульманська країна, в якій збереглися регіони, в якій переважна більшість населення практикує іслам. Одразу після розпаду Радянського союзу, деякі мусульмани об’єдналися, щоб встановити в країні закони шаріату. Більшість активістів того часу ув’язнили, інші, говорить Абдулла, втекли на Захід. Тепер же узбецьким мусульманам забороняють, за його словами, їздити в Мекку, а жінок, які носять хіджаб, садять в тюрму.

— Коли допитували мою матір і намагалися отримати мою адресу, вони сказали, нібито я разом з революціонерами, які влаштували Майдан, зібрав групу і готував тих, хто буде робити революцію в Узбекистані. Хоча я тут просто намагаюся спокійно облаштуватися і почати нормальне життя. Думаю, Карімов дуже сильно боїться, що його знімуть з поста президента, і тоді йому доведеться відповісти за свої злочини. Ось він і позбувається від всіх, хто може протистояти йому. Навіть в інші країни за нами посилає (на момент запису інтрев'ю інформації про смерть Іслама Карімова ще не було — ред.).

Історія Тагіра Мінібаєва: «Мене «закрили» в тюрмі з дивним поясненням, що я нібито загрожую безпеці Турецької держави»

За останні півроку в Україну перебралися помітні діячі політичного ісламського руху «Хізб ут-Тахрір», який в Росії, Узбекистані, Казахстані та низці інших країн Центральної Азії офіційно вважають терористичною. В Україні партія не заборонена і відкрито діє з часів незалежності, поширена в середовищі кримських татар, які після анексії змушені були виїхати з півострова на материк. Партія відома своєю політикою «ненасильницького опору». Члени «Хізб ут-Тахрір» приїжджають в Україну, як правило, з російських республік Дагестану і Башкирії, де вони відчувають найжорсткіший тиск місцевої влади.

Один із учасників цього руху, які переїхали в Україну зовсім нещодавно, — правозахисник і журналіст Тагір Мінібаєв. В офіційній російській пресі і текстах блогерів, які підтримують позицію влади, його називають одним з головних терористів і вішають на нього відповідальність за пропаганду «Хізб ут-Тахрір» в Росії.

На допиті у відділку поліції мене запитували про причетність до «Ісламської держави», і хоч досить швидко зрозуміли, що звинувачення в тероризмі не обгрунтовані, відправили в депортаційну в'язницю, де я провів без зв'язку з рідними 11 днів

Тагір Мінібаєв, фото з Фейсбуку Мінібаєва

На початку нульових Тагір пішов служити в російську армію в Чечні. Там, як він каже, «задумався про бога». Офіцерам його поведінка здалася неадекватною, його поклали у військовий госпіталь, а незабаром комісували. Повернувшись додому, він почав практикувати іслам і спілкуватися з різними мусульманськими громадами, щоб зрозуміти, до кого примкнути. Йому сподобалася позиція «Хізб ут-Тахрір», адепти якої давали можливість вивчати Коран і робити власні висновки про іслам, тоді як у багатьох сунітських течіях є практика шейхізму, коли трактувати Коран може тільки шейх або імам. Крім того, йому імпонувала ідея політичної боротьби за права мусульман.

З 2005 протягом трьох років Мінібаєв навчався в джамааті (групі) «Хізб ут-Тахрір», а в 2008 був офіційно прийнятий до лав руху. Практично відразу ж в Башкирії проти нього порушили кримінальну справу за статтею «екстремізм» за те, що він роздавав в мечеті листівки, у яких йшлося про гнобленя мусульман в Росії.

— Ми не вели політичну боротьбу за владу, ми тільки говорили, як на нас тиснуть. За нами постійно стежили, — згадує Мінібаєв.

У 2010 проти нього порушили ще одну кримінальну справу за статтею «екстремізм», а навесні 2014, коли відкрили справу і проти його дружини, він вирішив утекти від переслідувань до Туреччини. Саме в цій країні найчастіше ховаються від репресій люди, яких переслідують за релігійні погляди в Росії і країнах Середньої Азії, оскільки офіційна Анкара рідко репресує представників різних конфесій. Крім того, Тагір вважав, що Туреччина не видає політичних біженців іншим країнам.

Але щойно Мінібаєв став у чергу за документами на тимчасове проживання у відділку поліції, який займається іноземцями, його заарештували.

— Мене «закрили» в тюрмі з дивним поясненням, що я нібито загрожую безпеці Турецької держави і що мені перебувати тут заборонено, — розповідає Мінібаєв. Так він, єдиний представник «Хізб ут-Тахрір», опинився в одній в'язниці з бойовиками ІДІЛ. Згодом він зміг оскаржити свій арешт і вийшов на свободу.

Опинившись на волі, Мінібаєв став одним з ініціаторів створення в Туреччині групи мусульман «Союз честі», до якої увійшли активісти, журналісти і правозахисники з Росії і колишніх радянських республік Центральної Азії. Серед них — ісламський проповідник з Росії, автор російського перекладу Корану Тафсір Ібн Касіра Айрат Вахітов, що був у в'язниці в Гуантанамо, а також засновник проекту «Голос Ісламу», етнічний росіянин, який прийняв іслам, Дмитро Хамза Черноморченко. «Союз честі» займається захистом прав мусульман і вирішенням проблем всередині мусульманського суспільства.

Однак, на волі Мінібаєв пробув недовго. Його заарештували через два дні після теракту в аеропорту Стамбула.

— На допиті у відділку поліції у боротьбі з тероризмом мене запитували про причетність до «Ісламської держави», і хоч досить швидко зрозуміли, що звинувачення в тероризмі не обгрунтовані, відправили в депортаційну в'язницю, де я провів без зв'язку з рідними 11 вихідних днів (в цей час якраз тривали свята Ураза-Байрам).

Доки Мінібаєв сидів у в'язниці, його батько помер від серцевого нападу в Башкирії.

— Я впевнений, що мене затримали не через теракт в аеропорту, а через раптове потепління у відносинах між Ердоганом і Путіним, — каже Тагір. — Щойно він вибачився (перед президентом Росії), я відразу подумав про те, що далі можуть початися переслідування російських мусульман в Туреччині.

Після смерті батька Мінібаєв вирішив депортуватися в Україну. У липні цього року він перетнув кордон у Львові і подав до міграційної служби документи на отримання статусу біженця.

— Я міг би, звичайно, відправитися в Індонезію або Ліван, з якими у Росії безвізовий режим, але в Україні немає мовного бар'єру, і більше шансів якось влаштувати життя, або, якщо статус біженця мені не дадуть, їхати далі в Європу.

Мінібаєв вважає, що недавнє потепління у відносинах Ердогана і Путіна сприяло відтоку мусульман з Туреччини. Значна частина вирушила традиційно в європейські країни, але деякі стали придивлятися до України як до країни, яка воює з Путіним і не видаватиме опозиційних мусульман Росії та іншим державам «тоталітарної співдружності». На його думку, найближчим часом приплив мусульман з яскравою політичною і військовою біографією в Україну тільки збільшиться.

Українська толерантність чи російська розвідка — що спонукає біженців-мусульман тікати в Україну

Росія і колишні радянські країни Центральної Азії вже давно практикують репресії щодо суспільно активних мусульман, які беруть участь в нетрадиційних ісламських рухах. Переслідування за релігійною ознакою, в свою чергу, змушують мусульман замислюватися про більш радикальні методи боротьби проти держав-тиранів або про втечу в лояльні до мусульман регіони, вважає соціолог і дослідник мусульманських громад Кавказу Денис Соколов.

Україна — якраз такий регіон. За різними оцінками, сьогодні тут проживає від 600 тисяч до 2 мільйонів мусульман. Переважна більшість з них — суніти ханафітського мазхаба (одна з чотирьох правових шкіл в сунітському ісламі), далекі від активного релігійного життя. За оцінками муфтія Духовного управління мусульман України «Умма» Саїда Ісмагілова, мусульман, які відвідують мечеті і беруть участь в громадських рухах, кілька десятків тисяч по країні. Є нечисленні групи салафітів, кістяк яких складають переважно кримські татари, члени партії «Хізб ут-Тахрір» (також представлені в середовищі кримських татар), хабашити (представлені «Духовним управлінням мусульман» під керівництвом Ахмеда Таміма, мечеть «Ар-Рахма») і шиїти (переважно вихідці з Азербайджану). Їх Ісмагілов називає представниками «помірних» ісламський течій.

— Модель розуміння і практики ісламу в Україні досить європейська, світська, нерадикальна, — каже Ісмагілов. — Культура спільного проживання з представниками інших релігій, близькість до Європи і європейських процесів розвинула високий рівень толерантності і повагу до представників інших поглядів. Це сформувало ставлення до «іншого» не як до ворога, а як до сусіда. А у мусульман з сусідами прийнято дружити.

 Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень

Росія з одного боку хоче позбутися своїх ісламістів, тому що у них і так вже багато людей сидять в тюрмах. З іншого боку — створити нам проблеми і звинуватити Україну в тому, що ми даємо притулок ісламським нібито радикальним групам, які у нас не заборонені

Муфтій вважає, що навіть у зв'язку з війною в Сирії і репресіями на пострадянському просторі України радикалізація мусульман не торкнеться, оскільки за роки незалежності наша країна сформувала «адекватне» ставлення до ісламу.

— Україна, на відміну, наприклад, від Росії, не репресує мусульман і надає їм широкі права і свободи, — каже Ісмагілов. — До розвалу СРСР ситуація з ісламом у нас була гірша, ніж в Росії. Після депортації кримськотатарського народу офіційно мусульман не існувало, і все мусульманське життя відбувалося в підпіллі, переважно в Донецьку і в Криму. Не було жодної мечеті, школи, — нічого. А в Росії релігійне життя було і на Кавказі, і в Татарстані, і в Москві. Але після розвалу союзу почалася інша історія: у нас з'явилися права і свободи, можливість відроджувати культуру і проповідувати свою релігію. У Росії ж гайки закручувалися на повну, особливо після чеченських воєн: почалися погроми, напади і вбивства мусульман скінхедами, арешти і депортація іноземців. Тому сьогодні у нас немає ісламофобії, а мусульмани це цінують і намагаються захистити Україну.

Дослідник Денис Соколов вважає, що в Україні сьогодні сприятливі умови для міжконфесійного миру, оскільки держава не втручається в релігію.

— Мусульмани самі з’ясовують стосунки, конкурують за людей і ідеї. Держава ж не втручається в бійку, і це добре, — вважає Соколов. — У Росії держава приймає тільки суфіїв, а всі інші мусульмани опиняються поза законом, їх звинувачують у причетності до терористичних організацій. Для України ж є небезпека впасти в цю парадигму і почати «полювання на відьом» — боротьбу з тероризмом. А ми чудово знаємо, що тероризм — це інструмент повернення і утримання влади. Прикриваючись питаннями безпеки, держава згортає демократичні інститути.

На думку директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря Семиволоса, російська влада сама підштовхує мусульман до втечі в Україну:

— Для цього є кілька причин: з одного боку, вони хочуть позбутися своїх ісламістів, тому що у них і так вже багато людей сидять в тюрмах. З іншого боку — створити нам проблеми і звинуватити Україну в тому, що ми даємо притулок ісламським нібито радикальним групам, які у нас не заборонені.

Серед проблем, які російська влада, на думку Семиволоса, хоче створити Україні, — збільшення припливу біженців, історію яких важко перевірити.

— Напевно, до нас приїжджають мусульмани, завербовані російськими спецслужбами, і їх вони можуть використовувати для провокацій, — вважає Семиволос. — Але це скоріше виклик для наших спецслужб. А в суспільстві це проблеми не створює: рівень ксенофобії залишається таким, як був, хоча і може вирости, якщо журналісти, наприклад, не почнуть ставитися до цієї теми більш відповідально і не перестануть кричати там, де потрібна тиша і робота спецслужб і правозахисників.