Світ / США

Як запобігти масовим розстрілам у школах — автор книжки про Колумбайн

Світ/США/Як запобігти масовим розстрілам у школах — автор книжки про Колумбайн
Зберегти
Вигляд
Не тільки відлюдько, а й товариська дитина може влаштувати стрілянину в школі. Учителям, близьким, одноліткам варто дослухатися до жартів про вбивство, адже майже всі підлітки, що стали вбивцями, попереджали про свої наміри.

Щоб запобігти повторенню таких злочинів, медіа повинні зробити історії дітей, що вижили, цікавішими за історію вбивці, а держава — організувати гарячі лінії, на які могли б телефонувати вчителі й батьки.

Дейв Каллен — автор книжки «Колумбайн» — головного дослідження про масову бійню в школі міста Колумбайн, штат Колорадо у 1999-му, де загинуло 12 учнів і викладач. Цей випадок вважається початком феномену масових убивств підлітками своїх однолітків у навчальних закладах. Нині Каллен пише про Паркленд — убивство в школі в лютому 2018-го, тоді загинуло 17 школярів і співробітників коледжу. Каллен прибув до Колумбайна за 4 години після вбивства й 10 років працював над книжкою, де також показав, що стрілянина в школі немає нічого спільного з готичною культурою чи шкільним цькуванням. У розмові з Громадським після масової стрілянини в Керчі — першої в історії України й наймасовішої в історії Європи, — Каллен також стверджує, що такі злочини не мають нічого спільного з політикою й у всіх випадках місцеві мешканці та поліція спершу відмовляються вірити, що діти можуть убивати інших дітей, але це виявляється правдою.

Спираючись на американський досвід, автор також дає поради батькам, що робити з дітьми, які пережили трагедію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Ненавидів технікум»: як стрілок у Керчі повторив убивства в американській школі «Колумбайн»

Автор книжки «Колумбайн» Дейв Каллен   
сторінка Dave Cullen у facebook

Я спілкувалася з багатьма людьми в Керчі, де сталася масова стрілянина в школі. Дійсно, чимало людей відмовляються вірити й наполягають: «Це неможливо — 18-річний хлопець не міг учинити таке сам». Чи було так у США? Коли люди відмовляються вірити в таке? Як ви можете це пояснити?

У США люди спершу поводилися так само, зокрема й правоохоронці. Упродовж першого тижня після бійні в школі в Колумбайні всі вірили в конспірологічну теорію, що це все хтось зрежисував. Залучили ФБР, вони сформували команду зі ста місцевих детективів і 25 агентів ФБР. Їхнім першим завданням було дослідити, встановити, чи була якась змова, чи хтось допомагав підлітками, чи існують досі якісь загрози. Це тривало десь тиждень. І стало очевидно, що стрілянину влаштували двоє підлітків. І так, місцеві спершу були переконані — діти не могли цього вчинити. Але поліція довела, що таки могли. Правоохоронці обшукали кімнати, прочитали всі їхні і-мейли, документи, отримали геть усю інформацію. Отримали доступ до електронної пошти їхніх друзів і родичів, прочитали всі їхні листи. Це були всього-на-всього діти, і вони повідомляли про намір влаштувати стрілянину раніше, навіть вихвалялися цим, і просто не могли мовчати. І питання закрилося...

Я тепер навіть не назву кількість випадків масових розстрілів у школах США після того. Колумбайн уже навіть не в топ-10 найгучніших масових нападів. Але завжди виявлялося, що вбивцею була одна людина, інколи дві, зрідка троє. І вони щоразу робили це без сторонньої допомоги. Це важко спершу проковтнути, але тепер ми вже до цього звикли й розуміємо: таке трапляється. Діти можуть таке вчинити. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Місто могильної тиші: спецрепортаж із Керчі

Чоловік показує своїм двом дітям будівлю школи Колумбайн у штаті Колорадо у п'яту річницю трагічних подій — масового вбивства у школі 20 квітня 1999 року. Двоє учнів школи Ділан Кліболд та Ерік Гарріс розстріляли 13 людей та поранили ще 21, після чого вчинили самогубство   
EPA/GARY CASKEY

Ви згадали, що в США було ще багато таких випадків. Що ви робите, щоб запобігти цим «злочинам наслідування»? Коли діти дізнаються про ці випадки й хочуть повторити їх у власній школі?

Ми зробили зовсім небагато. У США великою частиною цієї проблеми стали ЗМІ. Найчастіше до таких злочинів удаються діти під час депресії, які почуваються безпорадними, які втрачають надію на щось хороше. Вони не обов'язково прагнуть уваги — вони хочуть почуватися владними, відчути силу, славу, адже про них дізнаються. І ЗМІ дають їм те, чого вони домагалися. Вони стають відомими, адже протягом тижня ці історії залишаються на перших шпальтах. Вони стають зірками — найголовнішими та найвідомішими людьми в США.

Фактично, ми даємо їм те, чого вони хочуть, і це нерозумно. Однак упродовж останніх півтора року ситуація змінюється. Це почалося з Паркленду (масова бійня в школі у Флориді в лютому 2018-го — ред.). У лютому цього року місцеві підлітки створили рух за контроль над обігом зброї. І прославилися. Тепер усі в Америці знають, хто такі Емма Гонсалес, Девід Хогг і Камерон Кескі — це активісти руху. Саме вони організували «Марш за наші життя» у Вашингтоні, в якому взяли участь майже мільйон людей, і ще понад мільйон по всій країні.

Але що зробили ці діти? Вони були першими, хто виявився цікавішим за вбивцю. Цікавішим американській аудиторії, американському телебаченню. Ніхто більше не називав імені вбивці — ніхто й гадки не мав, хто він.

Раніше саме вбивці перебували у фокусі ЗМІ. Медіа постійно казали про них. Звертати увагу на активістів й учасників руху видається набагато кращою стратегію. Здається, це й може стати виходом із ситуації.

Думаю, і ви в Україні можете знайти людей, цікавіших за вбивць.

Ви знаєте, що ЗМІ намагаються робити те, про що їх просять жертви — ми постійно розповідаємо історії про них, про те, як вони вижили. Але насправді людей захоплюють убивці та вбивства. Й аудиторія споживатиме більше саме таких матеріалів. На жаль, існує навіть таке явище, як «порно з насильства». Ми дивимося фільми про насильство — вони драматичніші, захопливіші.

Журналісти можуть писати багато історій про тих, хто вижив. Але поки ми не можемо змусити людей їх дивитися. Ми шукаємо спосіб зробити їх такими ж цікавими. І розстріл у Паркленді показав сценарій, де підлітки, що вижили, самотужки зробили себе цікавішими загалові. Їм удалося відволікти увагу від убивць.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Ми побачили мертву дівчину — тоді й почалася паніка»: очевидці — про стрілянину в Керчі та загиблих друзів

Емма Гонсалес (в центрі) під час загальнонаціональної акції «Марш за наші життя» у Вашингтоні, округ Колумбія, США, 24 березня 2018 року. Акція організована групою школярів на підтримку більш жорсткого контролю над стрілецькою зброєю у світі. Емма Гонсалес пережила стрілянину у в середній школі Марджорі Стоунман Дуглас в місті Паркленд штату Флорида. 19-річний колишній учень школи Ніколаз Круз, якого до того вигнали з освітнього закладу «через дисципліну», убив 17 людей і поранив ще 20   
EPA-EFE/SHAWN THEW
Загальнонаціональна акція «Марш за наші життя» у Вашингтоні, округ Колумбія, США, 24 березня 2018 року. Організаторами протестної акції виступили учні школи Марджорі Стоунман Дуглас(Marjory Stoneman Douglas) у Паркленді, штат Флорида. Аналогічні марші та демонстрації відбулись в сотнях міст США, країнах Європи, Африки, Азії і в Австралії. Учасники протестів вимагали заборони вільного продажу багатозарядної та штурмової зброї, посилення контролю у цій сфері   
EPA-EFE/SHAWN THEW

Влад Росляков — 18 річний хлопець, якого звинувачують у масовому вбивстві, як пишуть ЗМІ, наслідував Ділана Клеболда — злочинця з Колумбайна. Також кажуть, що він був дуже закритою людиною й мало з ким спілкувався. Ваше дослідження показує, що такі шкільні вбивці не обов’язково відлюдники й можуть бути привітними та комунікабельними. Як ви ідентифікуєте потенційно схильну до такого злочину дитину? Що з нею робити? Ідеться про провінційні містечка, де немає досвідчених шкільних психологів. Можливо, наше інтерв'ю подивляться вчителі й воно допоможе збагнути, що їм під силу зробити.

Дуже просто — таких дітей треба почути. Уважно слухати, що вони кажуть. Майже всі діти казали, що збираються влаштувати бійню. Принаймні комусь.

Відповідно до звіту служби безпеки понад 80 відсотків дітей бодай якимось чином повідомляли, що планують скоїти. Вони не казали: я збираюся застрелити дітей у школі — не так відкрито. Коли інші підлітки чують такі висловлювання, сприймають їх як жарт. Коли тебе дістала викладачка, ти кажеш щось на кшталт: «О, я реально хочу її вбити». У школах діти говорять таке постійно.

Важливо звертати увагу на конкретність. Тривожний знак — конкретність цих висловлювань. Наприклад, якщо дитина каже: «У вівторок зранку, о 10.30 я візьму гвинтівку AR15, піду до школи й усіх там уб’ю» — це вже конкретно.

Будь-який із цих компонентів, насправді, це вже щось дуже чітке — якщо дитина каже про час, дату, місце, тип зброї. Якщо називає тип зброї, тоді, напевне, вже її придбала. Це дуже серйозні застереження.

Що ви маєте робити? Учити суспільство, а надто учнів старших класів й учнів коледжів, ставитися до кожного висловлювання серйозно. Є такий вислів, гадаю, він виник після трагедії 11 вересня: «Побачив щось — скажи. Почув щось — скажи!» Ідея наступна: якщо твій приятель каже, що може завдати шкоди, скажи про це вчителю, батькам, комусь дорослому.

Але є речі, з якими треба бути обережними. Після Колумбайна впровадили так звану нульову толерантність. І коли якась дитина щось подібне казала, їй негайно виносили підозру або навіть виключали зі школи — залежно від шкільної системи.

Це була жахлива ідея. Адже коли хтось каже: «Чорт, хочу вбити вчителя», — це зазвичай жарт. Підлітки не мають на увазі реальне насильство. І їхні друзі усвідомлюють це. І от цей приятель, хлопець чи дівчина, собі й думають: «Мій друг щойно щось сказав, і це, напевно, просто жарт. Чи я розповім про це? А раптом проти нього вживатимуть якісь заходи? Виключать зі школи? Може краще не треба?»

За політики нульової толерантності людина отримує максимальне покарання за будь-який вислів. Це спонукає дітей мовчати, навіть якщо вони почули щось підозріле.

Нам знадобилося кілька років, щоб це зрозуміти. Ми повинні скасувати можливість покарання, якщо подібна ремарка була просто жартом. Ви кличете дитину, розмовляєте, намагаєтеся з'ясувати, чи це жарт. Поліція обов'язково обшукує будинок. Якщо нічого не знаходять, тоді ви не караєте дитину, а просто кажете, що попередили її. І, звісно, якщо є реальна загроза, ви за цим слідкуєте. Це дійсно важливо.

Ми в США цього ніколи не очікували, але це виявилося правдою — більшість убивць когось попереджають. Найчастіше інших дітей. Отже, ключ — зробити так, щоб діти не боялися розповідати дорослим про своїх друзів. Якщо справді нічого немає, то з твоїм другом нічого не станеться.

А ось коли вбивця нікому нічого не каже (таке стається вкрай рідко), це погані новини. Адже це дуже складно. Більшість таких дітей подає лише один знак — депресію. Але депресія є в мільйонів учнів старших класів. Саме тоді вона й приходить — в юнацтві. Мозок дитини змінюється, усвідомлює якісь речі вперше й діти не розуміють, що з ними відбувається.

ФБР має спеціальну програму роботи зі школами. Вона допомагає ідентифікувати такі речі. Є гаряча лінія. Якщо вчитель, хтось зі школи чи батьки мають сумніви та їм здається, що відбувається щось підозріле, вони можуть зателефонувати.

В Україні так само можна зробити щось подібне. Навіть якщо хтось живе в маленькому селищі й не має психолога, щоб упоратися зі своєю ситуацією, то матимуть номер і зможуть зателефонувати до Києва. Вони поспілкуються з експертом, який поставить низку запитань і швидко визначить, чи несе це загрозу й чи варто когось туди відправити. 

Треба мати якусь доступну групу експертів. Я б також подумав про ваш уряд — ФБР продовжує вивчати цю тему й ділиться нею з урядом.

Кім Кастер (в центрі) зі своїми двома дітьми — Хейлі та Джейком, біля меморіалу «Колумбайн» у місті Літтлтон, штат Колорадо, США, 20 квітня 2009 року. Кім Кастер — випускниця школи Колумбайн і колишня вихованиця убитого вчителя Девіда Сандерса — приїхала на пам'ятні заходи через 10 років після трагедії   
EPA/RICK GIASE

Ви зауважили, що не треба зумисно пришвидшувати загоєння? Чому? Як ви спілкуєтеся з родинами? Очевидно, в їхньому житті сталася трагедія — їхні діти загинули. Ви не хочете тиснути, але вони повинні розповісти свою історію. Як краще поводитися? Наскільки ви можете підтримувати ці сім’ї в їхній скорботі? Як ви працюєте з учнями шкіл, де сталися напади? З тими, хто вижив? Особливо в невеликих містах, коли людям важко до цього повертатися. Як працювати журналістам, як поводитися просто знайомим?

Журналісти повинні дати людям простір, дозволити тим, хто вижив, самим ставити запитання. Ви сказали, що люди мусять розповісти свої історії. Для декого це справді так. Хтось справді готовий спілкуватися, але не всі. Ви просто маєте приїхати туди — чи то на поховання, чи то на помини. Часто люди створюють «спонтанні меморіали», приносять туди квіти, іграшки, вішають постери. Туди приходять їхні рідні й близькі.

Ви швидко розумієте: якщо ви ходите там з камерою й мікрофоном, до вас підійдуть багато людей. Ви й самі можете підійти до когось. Вони погодяться або відмовляться, або просто відвернуться.

У мене є свої інструменти: я завжди роблю тембр голосу нижчим, не підбігаю до людей, намагаюся тримати дистанцію, давати простір. Щоб у них не склалося враження, що я лізу їм в обличчя. І, звісно, я не починаю записувати чи знімати, поки вони не погодяться. Знаєте, якщо люди не хочуть розповідати свою історію, робити так неправильно. Ви також повинні звернути увагу, чи спілкуються вони з іншими людьми.

Це потрібно робити дуже обережно. Коли говорите з ними, починайте з відкритих запитань: «Як ви почуваєтеся?» І дозвольте їм вести розмову.

Хтось із них справді дуже хоче поговорити, й іноді все, що ви маєте зробити — запитати, як справи, і вони самі оберуть напрям бесіди, вирішать, про що хочуть спілкуватися та почнуть розповідати. Думаю, ці поради допоможуть у спілкуванні з усіма, зокрема й з батьками. Адже батькам реально важко. 

Я був в Колумбайні за кілька годин після трагедії. Я бачив цю блискавичну зміну в дітях. Спершу їм потрібні були їхні батьки, особливо мами. Потрібен був фізичний контакт, треба було поговорити з батьками.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми тут — найліпший ОМОН» — мама школяра з Керчі

Родичі загиблих внаслідок масового вбивство у школі Колумбайн, та колишні школярі, які вижили — 17-річна Ліндсі Вільямс (ліворуч) і 21-річна Стефані Мур (в центрі) — емоційно реагують під час церемонії вшанування пам'яті жертв стрілянини, Клемент-Парк у місті Літтлтон, штат Колорадо, 20 квітня 2004 року   
EPA/GARY CASKEY

А вранці все змінилося. Знаєте, матері часто казали: «Я обійматиму свою дитину до кінця життя й ніколи її не відпущу». Вони казали це нібито метафорично, але й не зовсім. Вони насправді так думали. Вони перестаралися. Переобіймалися. Дітям потрібно було лише трохи обіймів. І дуже скоро діти відчули, що їхні батьки просто душать їх.

Я ненавиджу казати це батькам, але правда в тому, що вже наступного ранку майже всі діти казали мені: «Я хочу піти якомога далі з дому, якомога далі від мами, яка постійно мене запитує, як я почуваюся, чи все гаразд, що п'ять хвилин. Питає, чи плачу я, і що вона може зробити». Батьки намагаються робити будь-що, аби допомогти. Але ігнорували сигнали дітей, коли ті просто хотіли побути на самоті. Або ж побути з іншими дітьми. Насправді, понад усе їм було потрібно побути разом з людьми, які теж це пережили й отримали такий досвід: однокласниками, вчителями, будь-ким, хто був у цій школі. Тими, хто мав це відчуття, хто знає, як воно, коли в тебе стріляють, коли ти в пастці. І все, що батьки й узагалі будь-хто може зробити — дозволити їм це.

Треба зрозуміти, що кожному потрібен час. Не тиждень, місяць чи півроку. У кожного свій власний плин часу. Ви, напевно, чули про етапи примирення. Багато людей пропускають деякі етапи й переживають їх у випадковому порядку. Особливо в таких випадках. Не робіть жодних припущень на кшталт: «о, ну ти просто поступово проходиш через цей процес». Насправді, процес у кожної людини може бути хаотичним. Як жертва ти можеш пречудово почуватися сьогодні, але жахливо почуватися завтра, або навіть за 10 хвилин. Найліпше, що можна зробити для жертв — слухати й реагувати.

Якщо ви слухаєте, але не стаєте ближче, тоді іноді кажіть: «Я справді хочу допомогти, але не зовсім розумію, що можу для цього зробити». Навіть пропонуйте: «Я можу дати тобі спокій, але, можливо, я можу щось для тебе зробити». Дотримуйтеся цього.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Повітряні кульки здуваються: як говорити з дітьми про смерть

Директор школи Колумбайн Френк Диенджелес (праворуч) тримає за руку колишню ученицю Енн Марі Хочлтер під час спільної молитви, якою розпочали церемонію вшанування пам'яті жертв масового вбивства, Клемент-Парк у місті Літтлтон, штат Колорадо, 20 квітня 2004 року. Енн Марі отримала кілька серйозних поранень в день стрілянини, вона тепер пересувається в інвалідному візку   
EPA/GARY CASKEY

Дискусії та репортажі про стрілянину в школах підхоплюються політиками. Наприклад, починають обговорювати право на зброю. Через те, що Крим — анексована територія, в Україні ця історія набула політичного забарвлення — не стільки через зброю, скільки через російську окупацію. Як розділяти ці дві площини? Й чи варто? З одного боку справді є структурна, політична частина, скажімо, легкий доступ до зброї. Але виникає враження, ніби в таких розмовах особиста історія, життя конкретних жертв знецінюється, затьмарюється, заговорюється.

Треба розповідати історії й робити це добре. Я думаю, що ключ — поїхати туди та поспілкуватися з якомога більшою кількістю жертв, відкритих до спілкування. Ви знайдете неймовірні історії людей, які опинилися в унікальних ситуаціях. Іноді вам треба поспілкуватися з 30-40 людьми, щоб знайти когось із шокуючою історією — дізнатися, через що вони проходять і що вони роблять. Думаю, що наша задача як репортерів — знайти найцікавіші історії, адже саме їх люди справді подивляться або прочитають. Що безпечніше та комфортніше почувається жертва під час розмови з вами, то більше вам відкриється.

Колись я спілкувався з чоловіком, який вижив у сербському концентраційному таборі під час боснійської війни. Цей чоловік був психіатром. А ще очолював центр консультацій жертв зґвалтувань у Фініксі, Арізона. Отже, мав справу з різними видами жертв, водночас і сам був жертвою. Я запитав: «Що треба робити з тим, хто вижив?»«Це просто, — відповів він. — Зробіть так, щоб він почувався в безпеці. У безпеці поруч з вами. У безпеці, спілкуючись з вами. Коли людина може змінювати свою думку, говорити про щось чи не говорити, може попросити щось не друкувати чи не показувати. Це дуже важливо. Важливо, як зі співчуття до них, так і для того, щоб зробити хорошу історію. Вони можуть розповісти що завгодно, поки почуваються безпечно».

Іноді в мене бувають інтерв'ю, що тривають по 5-6 годин. Я запрошую когось на обід, а закінчуємо ми вечерею. Зазвичай, протягом перших 20-30 хвилин люди вам не відкриваються. Не починають розкривати свої секрети. Та пізніше, під час другого, третього або четвертого інтерв'ю, вони починають розповідати неймовірні історії, які тримали в собі. І саме так ви отримуєте чудовий матеріал, що зацікавить аудиторію. Коли політичні матеріали поглинають ЗМІ, найкращий спосіб протистояти цьому — шукати захоплюючі історії, цікавіші за політичні.

Але чи можемо ми сказати, що конкретно ця історія зі школою більше пов'язана зі структурною політичною проблемою, такою, як зброя й соціальна нерівність? Чи це радше про соціальну психологію? З тероризмом усе зрозуміло. Він, очевидно, більше пов'язаний з політикою, ніж конкретно ця проблема.

Якщо політика щодо зброї дозволяє зробити це, тоді це справді проблема. Але політичні загальнодержавні або міжнародні питання, якщо це не тероризм, зазвичай, не мають нічого спільного з такими випадками, як стрілянина в школі.

Пов`язані новини