«Єдиний зубатий механізм Ради Європи — це суд»: екс-комісар з прав людини

Відтоді Мужнієкс часто буває в Україні, не перестаючи нагадувати Європі, що війна триває. Та в ЄС речі, які вважалися пройденим етапом, — дискусії щодо прав людини, відмова солідарності з біженцями, — стали новою нормою.

Мужнієкс має латиське коріння, народився у США в родині біженців, а життя присвятив правозахисту. Сьогодні він говорить про реальну загрозу повернення авторитаризму в Європу. Громадське розпитало його про дієвість інструментів впливу, таких, як інституції Ради Європи, адже Захід наразі неспроможний звільнити Олега Сенцова та інших політв’язнів. Розмова відбулася ще до відмови Парламентської асамблеї Ради Європи голосувати за зміну санкційної політики щодо Росії до січня 2019 року. Це означає, що РФ таки не поновить своєї участі в організації цьогоріч. Водночас колишній Комісар також підтверджує, що змінив свою думку і бачить, що членство Росії в Раді Європи не допомагає громадянам Росії, а ризиків її участі — більше.

Якими на сьогодні є реальні інструменти впливу на такі країни, як Росія? З огляду, наприклад, на долю Олега Сенцова. Нібито було багато спроб щось зробити, але людина в критичному становищі. Здається, що спроможностей Європи бракує.

Я поділяю ваше розчарування. Міжнародні організації базуються на кількох презумпціях: кожна країна виконує свої зобов’язання, кожна — демократична і повинна мати почуття сорому, повинна турбуватися про свою репутацію. Але Росія (хоча й не тільки вона), поставила все це під питання. Отож, як ми можемо вплинути на такі держави? Про Олега Сенцова почули в усьому світі. Але це не дозволило його звільнити. Попри все, такий розголос — це неймовірна робота активістів, урядів, медіа, наших колег по всьому світу. Насправді, єдиний зубатий механізм Ради Європи — це суд. Але є держави, які вибірково виконують судові рішення. Адже всі інші механізми зорієнтовані на добру волю й діалог, і дієвість цього зменшилася…

І це розчаровує багатьох. А ще це дуже негативний символ, яким користуються авторитарні уряди. Мовляв, усі ці ваші цінності, добра воля, діалог — усе це не працює.

Але ми намагаємося. Намагаємося попри все співпрацювати з тими, хто воліє ігнорувати зобов'язання у сфері прав людини. Ми таки повинні збільшити «політичну ціну» за недемократичні строки. Щоб це була й економічна ціна в довгостроковій перспективі. Чи можуть інвестори приходити в країни, якщо не впевнені, що їхня власність недоторканна, а контракти — надійні? Ми повинні бути винахідливими та застосувати інструменти, які наразі не використовуються.

Якщо РФ лишається в Раді Європи, то може підривати систему зсередини

Українці бояться, що Росія збереже право голосування на Парламентській асамблеї Ради Європи. Попри порушення всіх правил й угод. На вашу думку, чи право голосу Росії може підірвати Парламентську асамблею зсередини?

Серед країн-членів ЄС є великі розбіжності щодо дій у цьому випадку. Кожна політична група має власну думку. Є країни, які за будь-яку ціну хочуть зберегти в ПАРЄ не лише Росію, а й усі країни, де порушуються права людини. Інші кажуть: якщо це дозволити, ми дискредитуємо всю організацію.

Але ясно одне — якщо до наступної весни Росія не сплатить свої минулі внески, її автоматично виключать з Ради Європи. Я певен, що будуть спроби завадити цьому і змінити правила. Та у фінансовому плані, якщо ви не платите два роки, починається процес вашого виключення з організації.

Я думаю, що в Росії є багато захисників прав людини, журналістів, які дивляться на Раду Європи та Європейський суд з прав людини з надією. Вони хочуть, щоб їхня країна дотримувалася зобов’язань, і хочуть використовувати цей механізм, щоб захищати свої права.

Ви працюєте в Раді Європи та, мабуть, вільніші у висловлюваннях. Чи загалом ви хотіли б, щоб Росія зберегла право на голосування? Та чи не буде це дискредитацією всього?

Я б хотів, щоб Росія з Україною мали нормальні відносини та щоб Росія дотримувалася цивільних правових зобов'язань.

Що насправді мене лякає: якщо Росія залишається, то може підривати систему зсередини. Скажімо, вона систематично передаватиме справи з Європейського суду з прав людини до Конституційного суду РФ, який казатиме, що не може виконати це рішення. Тож, питання, яке ми повинні поставити: чи є користь громадянам Росії від членства Росії в Раді Європи? Ще донедавна моя відповідь була б — так. Але багато людей цієї користі позбавлені, а отже й сенс членства Росії зменшується.

Ми недостатньо обговорювали долю кримських татар

Чи є бодай якісь інструменти, аби щось робити у випадку з анексією Криму? Скажімо, коли йдеться про політичні переслідування кримських татар, мусульманської меншини, на яких навішують ярлики терористів й екстремістів. І якщо на Донбасі ми таки можемо говорити про обмін полонених, адже існують Мінські домовленості, то обговорення проблем Криму відкладається, мовляв, «давайте поки про це не будемо говорити, Росія контролює Крим». Але політичні переслідування існують. Водночас міжнародні організації повинні виїхати з Криму. Це справді чорна діра.

Ми маємо використовувати всі можливі методи для моніторингу: звертатися до міжнародних інституцій, задокументовувати, хто винен у порушеннях прав людей — щоб люди не забували, що там відбувається.

Ще я думаю, що Україні стане в пригоді досвід Балтійських країн — переконатись, що міжнародна спільнота не визнає незаконні анексію та приєднання Криму. Існує стратегічна політика невизнання. Щоразу, коли країна робить крок, який може натякати на визнання, Україна разом із союзниками гучно на це реагує. Балтійці прожили із цим 50 років. Хто міг подумати, що вони отримають незалежність через півстоліття після другої світової?

Ви обіймали посаду Комісара Ради Європи з прав людини саме під час анексії Криму та російської агресії на сході України. Ви були свідком появи перших переселенців, перших полонених. З огляду на все, що ми пережили, що на вашу думку, є найважливішим у цьому конфлікті? А що найбільш недоказане? Скажімо, людський вимір конфлікту?

Ми недостатньо обговорювали долю кримських татар. Це населення, яке пережило неймовірні страждання за Радянського Союзу, і, якщо чесно, після його розпаду вони не отримали те, на що заслужили. Звісно, нинішня ситуація трагічна. Те, що їхніх представників називають екстремістами, — це дискримінація. Їхні лідери не можуть повернутися до Криму, всі урочистості заборонені, а людина, яка говорить про анексію, вважається злочинцем, і це — трагедія. Ми маємо робити все можливе для підтримки кримськотатарської культури й задокументовувати все, що відбувається в Криму.

Також у Росії загалом дедалі менше простору для громадянського суспільства і свободи медіа. Це також впливає і на Крим, де тиск на громадянське суспільство та ЗМІ ще більший. А це для мене основа всього. Якщо у вас немає журналістів й активістів, тоді у вас немає прав людини. Тоді ваша система не працює, немає кому захищати людей, вимагати притягнення до суду та міжнародних трибуналів.

І, звісно ж, українська меншість. Їх відносно небагато, але ми повинні турбуватися про їхні права. Одна з причин, чому я так часто приїздив до України — боявся, що через цю так звану «втому» Європи від конфлікту, там просто забудуть про конфлікт, що й надалі триває.

Не варто ускладнювати життя людей, які опинилися в зоні конфлікту

Немає сумнівів у тому, що права людини в так званих «ДНР» та «ЛНР» порушують (чи взагалі просто нехтують ними). Яка найбільша проблема людей, що їх торкнувся цей конфлікт? І про що говорять недостатньо? І як ви ставитеся до «непопулярних тем» — невиплати пенсій на окупованих територіях, незаконних затримань, судів над російськими громадянами, які воювали на Донбасі? Тобто питань, рішення яких залежить від української сторони.

Я фокусувався на кількох питаннях, які є критичними, щоб схід України не став геть ізольованим, як це вже траплялося під час інших конфліктів. Вкрай важливими є свобода пересування лінією зіткнення, соціальні виплати, зв’язок цих людей з Україною, зокрема, якщо це стосується пенсій і соціальних прав. Я б сказав: не стріляйте самі собі в ногу. Не варто і без того ускладнювати життя людей, що опинилися в зоні конфлікту не з власної вини, їхні соціальні та економічні права повинні бути захищеними. Так, я розумію всі побоювання щодо безпеки, що є острах економічної підтримки від цих «організацій». Але зрештою не варто цілитися в самих себе, підтримуючи їхню ізоляцію.

Друге це переселенці. Понад півтора мільйона людей переїхали до інших регіонів України. Інфраструктури для цього не існує. Був лише потужний волонтерський рух. Мене завжди вражали люди, які допомагали й робили пожертви. Уряду знадобилося дуже багато часу, щоб допомогти переселенцям з житлом, з їжею, освітою, працевлаштуванням тощо. Я намагався якось підштовхнути цей процес, але був розчарований тим, як повільно все просувається. У таких конфліктах вимушені переселенці — найбільш вразливі. Про них часто забувають, адже в них немає політичного голосу, вони не можуть себе захистити. Вони мають право повернутися й гідно жити в безпеці. Та багато з них цього не зроблять. Отже, повинні отримати шанс на нове життя в Україні.

Ви залиши свою посаду цього року. Що ви думаєте про проблеми прав людини в Європі? У нинішньому середовищі, коли під питання ставлять навіть Конвенцію про захист прав людини, коли точаться розмови про те, що мізогінія може стати нормою. Це є на сході України. Водночас і на Заході є партії з такими ідеологіями та вони стають дедалі популярнішими. Останнім часом чути, що нібито захист прав людини — це якась ідеологія, якихось там лібералів. Ви про це думаєте?

Уся правозахисна європейська система в складному становищі. Не лише тому, що це такий собі регрес. Це й міграційна криза, і криза боротьби з тероризмом, і популізм. Люди не цінують переваги, які надає Європа. Переваги, які були покликані зупинити війну, геноцид і диктатуру. А тепер більшість людей в Європі не бояться війни, геноциду і диктатури. Вони бояться терористів, мігрантів та економічної нестабільності. Ми повинні якось достукатися до них, водночас маючи відповіді на їхні на питання. Не забувати про тих, хто потерпає від конфлікту, а може й геноциду, дискримінації. Ми повинні в якийсь привабливий, зрозумілий спосіб по-новому розповісти історію боротьби за прав людини людям, тим хто не знає, як це відбувалося після Другої світової війни. Ми повинні розповідати історію прав людини, яка б говорила і про соціально-економічні права, і про права літніх людей, і про те, що має значення в повсякденному житті людей. Адже справді, якщо ці права не впливають на повсякденне життя людей, кому вони потрібні? Ми повинні чинити опір, краще пояснювати. Бо це — боротьба.

Не захищаючи права людини, ми дамо дорогу людям, що відправлять нас до в'язниць

Але загалом ви стурбовані? Чи думаєте ви, що нам слід чогось боятися?

Одного дня я почуваюся оптимістично, в інший — песимістично. Особисто себе я сприймаю як частину правозахисного руху. У нас немає вибору, ми повинні боротися. Адже альтернатива — дати дорогу людям, які затулять нам рота, відправлять нас до в’язниць, припинять європейське співробітництво. Коли я думаю про альтернативу, мені йдеться не про якусь там трохи кращу систему прав людини. Альтернатива — це хаос, війна, авторитаризм. Гадаю, багато хто не усвідомлює, якою страшною та небезпечною є альтернатива сьогоденню.