«З думкою про його жертву»: як удова фронтовика з п'ятьма дітьми налагоджує життя сім'ї

«Загибель чоловіка мене не зламала, вона додала мені відповідальності. Насамперед стосовно моїх дітей», — говорить Людмила, дружина громадського діяча та просвітника Олега Юрченка.

Він поліг під Бахмутом у січні 2023 року. Відтоді Людмила, як і тисячі інших овдовілих жінок, училася жити в новій реальності.

«Треба було відповісти собі: а задля чого далі жити? Яким хотів би Олег бачити наше з дітьми життя? З думкою про його жертву зробити над собою зусилля, щоб із мороку горя повернутися до себе», — ділиться жінка.

 «Його загибель має сенс»

Ми сидимо з Людмилою на терасі будинку Юрченків у селі Щасливе під Києвом. Цю терасу придумав і зробив Олег. На ній зручно було гратися з дітьми, дивитися вистави домашнього театру.

Напередодні у Тростинці Обухівського району — на батьківщині Олега, де він похований — установили меморіальну дошку на честь загиблого. Людмила немов удруге пережила чоловіків похорон.

«У такі хвилини люди часто плачуть не з жалю за померлим, а з жалю до себе, оплакують те своє заповітне, що через його смерть уже ніколи не здійсниться. Це не для мене, — говорить вона. — Ми будемо жити тими ж цінностями, що й з Олегом, тільки без нього».

Вони народилися в одному селі та в один рік. Обоє запальні, уперті, нетерплячі, з однаково загостреним почуттям справедливості. Обоє знайшли себе серед натхненних і мотивованих до спільної справи людей.

«Він ще з дитинства був для мене найсвітлішою людиною. Мені було завжди мало часу на спілкування з ним, — говорить Людмила. — А зараз дуже не вистачає його обіймів».

Її очі яснішають, з-під них щезають темні кола, коли жінка згадує своє дитяче сором’язливе кохання до Олега, а потім — зрілу любов, наповнену дітьми та спільними справами.

Людмила, що була активісткою «Спілки української молоді»,привела туди й коханого. Згодом він став одним із провідників організації таперейнявся військово-патріотичним вихованням українських дітей, зокрема проведенням всеукраїнської гри «Джура».

«Ми разом виросли, в усіх сферах життя у нас були спільні інтереси, ми жили душа в душу. Якось я запитала, що для нього найцінніше на світі. Думала, він скаже: життя, родина. А він відповів, що свобода, бо життя раба не має жодної цінності. І я з ним погодилася», — ділиться Людмила.

Під час Революції гідності Олег був заступником командира сотні. Коли Майдан переміг, і чоловік залікував рану, якої йому завдав «Беркут», він зібрався на Донбас, де вже наступали росіяни.

Як багатодітний батько він мав надати військкомату дозвіл від дружини на участь у бойових діях. Дружина документ не підписала.

«Що я мала робити одна в недобудованій хаті з п’ятьма дітьми?.. Це був для нього удар, він на мене глибоко образився, — розповідає Людмила. — Та коли почалося повномасштабне вторгнення, Олег сказав: “Ти за дітей відповідаєш, а я захищаю Україну”. У цьому контексті його боротьба та загибель мають сенс. І моя особиста біда, біда моїх дітей через те, що втратили батька, у масштабі горя всієї України сприймається легше. Для мене головне тепер, щоб його смерть не була марною, щоб ми перемогли».

«Я звикла бути сильною»

Людмилі було 4 роки, коли померла мама. Відтоді відчула, як на шкірі наростає броня.

«Я мала бути сильною, щоб вижити й відстояти себе. Звикла до цього», — говорить жінка, яка підліткою сказала собі, що ніхто ніколи не побачить її сліз.

Людмилі хотілося бути у вирі життя. Щойно діти спиналися на ноги, вона шукала роботу. Працювала журналісткою, упорядковувала та видавала дитячі книжки, викладала у школі й університеті, була чиновницею в Міносвіти, вела блоги про екологічне житло. На додаток — громадські справи в СУМі, організація дитячих таборів, гра «Джура». І будинок, який роками доводили до ладу, і садок із квітниками, й теплиця, в якій жінка приголубила навіть інжир з папаєю. І діти.

Планували трьох — народили п’ятьох. Дитсадок їм давався важко, його майже не відвідували. Довіряти дітей няньці не стала — хотіла сама впливати на їхнє формування та розвиток. Вокал, гітара, театральний і радіогурток, спеціалізовані школи — усе для них. Завезти, привезти, допомогти. Нагодувати, вислухати, помирити. А ще писати для них вірші, захопливі історії, сценарії вертепу, п’єси для домашніх постановок.

Кілька разів жінці гостро різало душу відчуття втрачених можливостей. Мовляв, от вона зі своїм червоним дипломом не зробила кар’єри, як її однокурсники, які заполонили телеекрани. Але уявляла, що потрібно було б залишити дітей, і думок про кар’єру як не було.

«Олег завжди й у всьому готовий був мені допомогти. Не любив, коли я під час його відсутності виконувала вдома якусь важку чоловічу роботу. Завжди казав: “А я нащо?” Але він знав, що я сильна, багато що можу витримати. Знав, що абсолютно спокійно може залишити на мене дітей», — говорить Людмила.

Після Майдану чоловік працював в СБУ — майже цілодобова зайнятість. Потім три роки очолював Новоайдарську військово-цивільну адміністрацію на Луганщині, навідуючись додому раз на 5-6 тижнів.

Ще тоді Людмила навчилася справлятися з життям без Олега, хоча це закінчилося для неї довгим лікуванням клінічної депресії. Але саме цей досвід витягання себе з емоційної прірви став їй у пригоді після загибелі Олега.

«Віра понад страх»

Людмила погано пам’ятає перші два місяці після похорону Олега. Якесь суцільне марево. Повинна була займатися документами чоловіка й дітей — це спонукало робити над собою зусилля.

«Головне у цей період — не замикатися в собі, — зауважує Людмила. — Нас по-дурному виховували: мовляв, не треба нікого навантажувати своїми проблемами. Це неправильно. Коли погано, треба йти до людей. Я дуже вдячна своїм друзям та Олеговим побратимам. Хлопці мене розшукали, розповідали про Олега. Його загибель була втратою не лише для мене, а й для них — через смерть командира їхній підрозділ розформували. Я відчула, що не сама у своєму горі».

Старшого сина вони з Олегом ще задовго до лютого 2022-го відправили вчитись у Польщу: розуміли, що війна неминуча, а хлопець мав здобути освіту. Після повномасштабного вторгнення Людмила й молодших дітей вивезла за кордон — не хотіла, щоб вони жили без світла й тепла, кам’яніли від обстрілів і звуків сирени. У Щасливому тоді лишилася тільки Олеся — найстарша дочка, яка саме закінчила університет культури. Їй і принесли сповіщення про загибель батька.

«Я переконана, що найважливіше для жінки в моїй ситуації — прийняти факт, що ти потребуєш фахової допомоги. Саме фахової, щоб не скотитися в депресію. 

Я спочатку вмикала для себе подкасти, у яких брали участь психологи. Записи провокували мене до внутрішньої полеміки з ними, і я пробуджувалася від душевного заціпеніння. 

Потім почала онлайн-спілкування із психотерапевткою. Проговорила з нею всі свої страхи й тривоги, усю свою розгубленість. Завдяки цьому стабілізувала власний стан і змогла прийняти нову реальність. Я їй дуже вдячна», — говорить Людмила.

Нова реальність для неї тепер — це вміння з усім самостійно давати собі раду. Людмила переживала, що важко почуватиметься в товаристві інших вдів — боялася, що вони множитимуть її сум. Але в Польщі їй запропонували відвідати табір для дружин загиблих бійців.

«Це був дуже корисний досвід, — зазначає Людмила. — Я побачила, як справляються з горем інші. Була дуже рада, що жінки там буквально озвучили мою думку: зараз наші чоловіки у кращому світі, і їм уже не важко, вони тепер оберігають нас. Мені пастор там подарував медальйон із написом: “Віра понад страх”. Тепер у важкі хвилини я постійно торкаюся його. І стає легше». 

«Чоловікові сподобалася б ця ідея»

Зараз Людмила готує будинок до остаточного повернення сім’ї з Польщі: коли Олег пішов на війну, в помешканні чомусь усе посипалося. Треба відремонтувати опалення й водогін, розчистити двір, посадити нові рослини у змиршавілому садку, дати лад теплиці та басейну.

Першочергове завдання для неї тепер — безпека дітей, їхня освіта, здобуття професії. Якщо Святослав, якому нині 19, захоче піти на фронт, не буде його затримувати. За рік повнолітнім стане Тарас. Тільки Устим і Христина ще бавляться дитинством.

Людмила знає, яким буде її життя після повернення додому. Знову займеться їхньою з Олегом улюбленою справою — позашкільним патріотичним вихованням, турботами сільської громади.

Головним у її житті стане реабілітаційний центр для учасників бойових дій, який вона планує збудувати на кошти державної допомоги за втрату Олега. Центр буде у Тростинці, поруч з Олегом. Людмила впевнена: чоловікові сподобалася б ця ідея.