«Заходжу в бліндаж і не можу збагнути, що це за чувак лежить, тому що обличчя немає» — штурмовик Олексій Назаренко

«Деяким пощастило загинути на початку війни... А зараз усе перемололось, і ми тою шаблею в г*мні копаємось», — каже Олексій Назаренко.

У мирному житті він був керівником ГО «Лютич», яка займається національно-патріотичним вихованням молоді. Зараз — штурмовик, боєць 47 бригади.

Військовослужбовець і ведучий hromadske Сергій Гнезділов поговорив з Олексієм про те, як він потрапив на фронт і як його ледве не вбили свої ж. Про втрати бригади, евакуацію загиблих, сентиментальність і мрію на «після війни».

Про те, як потрапив на фронт

Перед повномасштабним вторгненням я займався громадською організацією «Лютич». У мене там є троє друзів, які пішли на службу і 10 березня 2020 року потрапили під обстріл ПТУР. Вони заїхали в шпиталь у Дніпро, і я зірвався з Києва до них. Тоді подивився на своїх напівмертвих друзів і подумав, що треба щось міняти.

У 2019 році в мене вже була спроба піти на контракт, але наш доблесний військкомат захотів запхнути мене на «срочку», а я не хочу віддавати життя задарма. У серпні 2020-го я поїхав до Харкова, у підрозділ «Фрайкор». Ми заїжджали тоді до 57 бригади, але там недовго потусувалися — 10 днів. У мене вийшла така туристична подорож — перше знайомство із фронтом.

Про початок повномасштабної війни

Я був у Вінниці. Того тижня мав їхати в Харків на рекрутський курс у добровольчий підрозділ. Мій батя якраз замовив берці, кажу: «О, скоро знадобляться». Зранку прокидаюсь від того, що батя такий: «Льоша, почалось». Чую — на першому поверсі будинку телевізор волає, що обстрілюють Київ.

Ми з друзями з організації попередньо домовилися, що підемо всі в один підрозділ. Мені ще дзвонив товариш, який був в «Азові», а зараз у полоні, казав: «Якщо ти можеш приїхати в Марік, залітай, оформимо». Але у мене тоді не було мого жовтого буса, тому я не зміг приїхати.

Ми спочатку потрапили на формування 120 бригади ТрО, нас почали закидувати в комендантський взвод, але ми здали автомати й пішли у стрілецький батальйон. І зависли там через формування-переформатування й увесь безлад, який відбувався тоді.

Я потрапив у групу швидкого реагування, і перший мій виїзд був під аеропорт у Вінниці. Вийшло так, що там нас свої КОРДівці мало не перестріляли. Бо взаємодії не було.

Про перші виходи на штурми

У нас завжди є оце недооцінення противника щодо всіх моментів, які тільки існують. Коли ми заїжджали на Запоріжжя у складі 47 бригади, там було планування грандіозних масштабів — батальйон туди, батальйон сюди, бравадні речі. Але по факту, коли почався нормальний жестяк, тоді вже всі стали прозрівати. Якесь більш-менш активне просування у нас почалося після того, коли поміняли першого комбата.

Мої перші виходи були як у відкритий космос. Мій знайомий госпітальєр Ігор казав: «Друже, крок ліворуч, крок праворуч від стежини — ти вже труп», бо там мінування було серйозне. І от я пам'ятаю, що висаджуюся з «бредлячки» — це наш перший вихід, ми маємо затягнутися із цим своїм металоломом на позицію 800 метрів. 

Що таке 800 метрів пройти по вулиці, ви знаєте. А там у нас була проміжна точка за 300 метрів, і ще 500 потрібно було пройти до посадки під артилерійським обстрілом. Був момент, що там стежина завширшки як дві ноги скласти, командир відправляє мене з одним чуваком пробити її. Ми йдемо, знаходимо точку, куди нам затягуватися, вертаємось, і цей чувак, який мені показував дорогу, вже повзе, тому що йому п'ятку відірвало, бо він розминався на стежині зі своїм командиром.

Запоріжжя нас дуже сильно розхитало — з цими хаотичними історіями, з усіма нашими проблемами, які тільки є. Один знайомий казав: от 47 тільки три місяці повоювала, уже втрат немає. А в мене виникає зустрічне питання: ви не наступаєте, ви стоїте в обороні, це все одно не ті втрати. Нас за три місяці цього «м'ясокомбінату» нормально так покидало, нам потрібні нові люди.

Мені дуже шкода, що кістяк, який сформувався на Запоріжжі, «сточився». І якщо навіть молодняк прийде, його треба навчити, а це не виходить, тому що старички — знову йдуть, а старички закінчуються рано чи пізно.

Про мотивацію та ефективність

Мене дуже сильно армія переламала, тому що я волелюбна істота. Тамтешні правила я приймаю, просто ще є момент, що ти заручник певних обставин або чистої води довбо*бізму (всі розуміють, що це є в нашій армії).

Якщо ви налаштовані піти в армію, то просто варто розуміти, що це за собою несе, який тягар. Як сказав мій знайомий Максим, головний сержант взводу, ми в армії — розхідний матеріал, і особисто для мене питання в його ефективному використанні. І ми за весь цей час у глобальному масштабі армії не навчилися цього робити.

Потрібно масштабувати успішні армійські проєкти та підрозділи, які вже є. Якщо створювати їх повністю з нуля — де ти будеш брати людей і хто буде наповнювати керівний склад? Будуть повертати якихось генералів, або як це було у мене в ТрО: поприходили пенсіонери, які вже у відставці, й розказують, як треба служити. Другий тиждень війни, а вони не дають людям автомати розбирати, хоча повидавали їх з бойовими патронами.

Про нерозуміння військових з боку цивільних

Зрозуміти досвід, як це — сидіти по три дні з чуваком, який вмирає, а потім переносити його труп, і в якийсь момент туди прилітає знову, цей труп стає трошки меншим, і ти розумієш, що це якась ху*ня, так не має бути…

Або проблема з евакуацією поранених чи загиблих, коли під*ри віджали посадку, і вже немає можливості забрати хлопців. А родичі починають дзвонити, і ти не можеш нічого сказати, тому що не маєш права. Цей весь тягар військової служби, мені здається, зрозуміти може тільки та людина, яка це все жахіття пережила.

Перед моїм пораненням у нас було завдання знайти тіла загиблих (окрім того, щоб вийти на позицію). Ми пройшли через позиції, я виставляю свого напарника на вході, заходжу в бліндаж і не можу збагнути, що це за чувак лежить, тому що обличчя немає. Я його витягую і розумію, що ми з чотирьох знайшли тільки двох. Напарник каже: «Давай я ще гляну». Залізає, десь там риється, каже: «Я ногу знайшов». От що залишилося із двох людей. І мені важко.

Немає можливості, щоб тебе вислухали. Я не кажу про повагу, просто послухайте, якщо ви хочете дізнатися, як мої справи. Просто елементарна тактовність.

Коли хтось починає вчехляти, що це війна політиків, то в мене взагалі дах зриває, особливо коли це хтось зі знайомих. Це апогей якогось абсурду. Таке враження, що ти наче розумієш, за що воюєш, але приїжджаєш на цивілку, дивишся на людей — і як божевільний. Я не знаю, як потім адекватно з людьми спілкуватися, тому намагаюся говорити з такими ж «поїхавшими» або дотичними до цієї всієї двіжухи.

Коли війна закінчиться, я хочу виїхати за кордон, у Португалію, поплавати голим в океані. Віддатися своєму бажанню, яке давним-давно загадав і кожного разу відкладав.

Про сім’ю

У моїй сім'ї було заведено говорити, тому я можу словами через рот висловлювати свої емоції, і проблеми комунікації немає. Ми з дружиною спілкуємося щодня, і коли є можливість під'їхати, вона зривається з Варшави та їде до мене.

Коли я приїхав у Вінницю, дружина мене чекала. Мені треба було переоформити машину, а там ці сервісні центри МВС — черги, якісь мутки. Машина не переоформлюється, я вже від бюрократії їду з глузду, забираю дружину, ми їдемо в інший район, вона просто хотіла кави й попросила десь зупинитися. Під'їжджаємо до точки, і вона мені каже: «Не повертай сюди». І я в цей момент зриваюся і кажу: «Не вчи мене їздити». Просто вже накопичилося.

Я такий флегмат-оптиміст, зазвичай спокійний, але от із цими всіма гойдалками в мене трошки «поплава». Я намагаюся бути адекватним до кінця, знаходити вихід із конфліктної ситуації. Але через те, що пережив, боюся не справитися з цим усім.

Про рожеві окуляри

Ми з товаришем якось говорили про сенс цієї війни для нас як народу. Він висловив думку, що деяким пощастило загинути на початку війни, тому що тоді наша нація була об'єднаною. Апокаліпсис почався — і ми ї*ашимось. Вони побачили цей момент, коли нація робила останній помах шаблі. А зараз це все так перемололось, і ми цією шаблею копирсаємося в г*мні.

Мені здається, що більшість наших людей, які могли робити кіпіш, міситись із мусорами на правильних акціях, пішли на війну, і їм просто зараз не до цього. А всі, хто залишився, живуть у світі рожевих окулярів, курять бамбук і типу намагаються щось робити.

Зрозуміло, що більшість ніколи не буде свідомою.

Можна жити і не заради якоїсь великої мети. От я хочу зі своєю дружиною жити в Києві, щоб народити дітей, потрібно, щоб тут було безпечно. Для цього треба щось зробити — у мене є ця прекрасна можливість.

Мені здається, народ просто підсів на голку надмірної героїзації. Про це говорять усі, хто стикаються з реальністю, такою чистою, як героїн. На початку качали: «2-3 місяці», «2-3 тижні», «до кінця року». Вже цього року — «до літа ми в Криму». Може, у паралельному всесвіті. Мені здається, що в нашої влади немає думки змінювати цей підхід, бо люди почнуть ставити питання: «А що ж сталося? Ви ж казали, що все добре».