«Живеш нормально — забий!», або Як люди домагаються компенсацій за зруйноване війною житло

Уздовж лінії фронту можна нарахувати сотні й тисячі зруйнованих будинків. Їхні власники знаходять притулок у родичів, на дачах або у квартирах, які винаймають. Натомість тепер вони отримали право на компенсації, а отже й шанс придбати своє житло. Щоправда, бюрократичні процедури та обмежене фінансування дають таку можливість далеко не всім. Хоча іноді навіть 300 тисяч гривень, які нараховують за зруйнований будинок, не можуть відшкодувати людям те, що вони втрачають насправді.

«У тата зупинилося серце, коли він побачив зруйнований будинок»

Лілія Пижова сидить на табуретці біля ліжка своєї матері в крихітному флігелі.

«Ну скажи, як мене звати, — просить вона. — Не пам'ятаєш? Знаєш? Ну скажи, вимов, як мене звати. Ну скажи, — вмовляє Лілія. — Не можеш?»

Лілії 54 роки. Після роботи (з 1998-го вона продає на ринку в Торецьку ковбасу) добирається до рідного селища Північне. Там готує, а потім велосипедом везе їжу своїй мамі в Південне. Сьогодні її супроводжуємо ми. Дорогою вона розповідає, як після одного обстрілу втратила і батька, і матір.

«Дзвонить мені тато: "Ліль, нам у дах поцілили!" Я вилізаю з маршрутки на зупинці й [намагаюся взяти] таксі. А ніхто не хоче їхати, тому що обстріли почалися. Якось я вмовила чоловіка. Поки доїхали, прилітає снаряд уже в будинок. Тато [в цей момент] сидів біля грубки, а мама в грубку підкидала [дрова]. І саме ця груба їх захистила від осколків. Ми приїхали — нічого не видно, усе в диму [від сажі та штукатурки]. Ми з таксистом ледве вивели їх з будинку. У тата однієї ноги не було, а він великий був, високий, 52 розмір ноги... І щойно ми [всі разом] поїхали, третій снаряд прилетів у двір», — згадує вона.

Наступні півтора місяця батьки жили в будинку Лілії та її чоловіка.

«А 17 березня тато каже: "Їдьмо, я засклю літню кухню, і ми на літо підемо туди [жити]. Будемо перебирати завали". Коли його виводили, усе в диму було, він навіть не бачив, які там руйнування. А коли подивився, що будинок став непридатним... Ми цього ж дня приїжджаємо, я кажу: "Тату, ходімо вечеряти". "Я так заморився, полежу, потім підведуся". Я вранці встала, поїхала на роботу. Щойно розклала товар, чоловік дзвонить: "Приїжджай, батько помер". Зробили [розтин] — серце зупинилося», — розповідає Лілія.

«Приїхала на шахту, тому що тут хліб давали»

Ми стоїмо в кімнаті, яка колись була ванною. З неї зробили склад уцілілих речей. Я помічаю на підвіконні стару фотографію і прошу розповісти про знімок.

Це шкільна фотографія. «1953-1954 рр. 7-Б класу Чига́рської школи», — читаю я на знімку. «Чигарсько́ї», — виправляє Лілія.

Чигарі (за іншою версією — Чегарі) — це частина селища Південне, яке колись було окремим населеним пунктом. Унаслідок бойових дій у 2018 році Чигарі виявилися практично повністю зруйнованими. Ми перебуваємо в іншій частині селища, яка називається Чорна гора.

«Ось вона, мама, — відразу впізнає її Лілія. — Раніше дивишся на сьомий клас — усі такі дорослі, як дядьки-тітки. А зараз сьомий клас — діти».

Мама Лілії, Антоніна Іванівна, уродженка Орловської області, а батько — Курської.

«Мамі було три рочки [коли її сім'я приїхала сюди в 1943-1944 рр.]. Був сильний голод, навіть траву поїли. А на шахті давали 300 грамів хліба на працівника. Мама — наймолодша в сім'ї. Дві її старші сестри пішли працювати в шахту. І середній було 18 років, коли вона загинула в шахті. Вона й року не пропрацювала. Було сильне обмерзання стовбурів, і вони чистили їх, щоб кліть вільно ходила [кліть — транспортна кабіна, у якій шахтарі спускаються в стовбур шахти для роботи й піднімаються назад після закінчення зміни]. На стовбурі обірвалася крижина і розколола їй голову. Тато теж приїхав, щоб працювати на шахті, тому що там, де він жив, не було роботи. І він "додав" собі два роки, щоб його на шахту взяли», — розповідає Лілія.

Відразу після того, як будинок на початку 2015-го розбило снарядом, Антоніна Іванівна перестала готувати їжу. Але це виявилося тільки першим дзвіночком.

«У неї город був, вона там копирсалася, — згадує Лілія. — І ось виросло там у неї щось на городі, я почну це прибирати, а вона каже: "Не чіпай! Це я буду борщ варити!" "Як ти будеш борщ варити?" "Ну, покладу картоплю..." "А до картоплі?" От вона думає, думає. Потім засміється: "Чого ти до мене причепилася?!" Або: "Що ти хочеш від мене, я вже дурна!" Тобто вона вже розуміла, що чогось недотямлює».

Процеси в мозку виявилися незворотними, медики нічим допомогти не змогли. З осені 2020-го стан Антоніни Іванівни значно погіршився.

У коридорчику флігеля стоїть старий холодильник «Донбас». До нього пришпилений аркуш із написом «Холодильник».

«Холодильник я для неї підписувала, — пояснює Лілія. — Тому що вона думає, що це шифоньєр. А ось тут у холодильнику — ну зараз, звичайно, тут не продукти, але папірець ще залишився — "Ковбаса тут". Тобто вона могла тут подивитися, а сюди навіть не зазирнути. Тому все було на папірцях. А зараз уже немає сенсу папірці писати, тому що їх ніхто не читає».

«Сказати маленька дитина — то вона хоч щось розуміє. Дитині можна принаймні щось пояснити. А вона як овоч або як кімнатна рослина», — зітхає жінка.

Нещодавно Лілія подала документи на отримання компенсації за зруйноване житло, але не впевнена, що отримає ці гроші.

«Якщо я не встигну здати документи, то потім аж наступній комісії [потрібно подавати], а коли це буде — невідомо. Я сумніваюся, що ми щось отримаємо. Якщо кошти закінчаться, то який сенс буде призначати другу комісію? Таких як ми не одиниці...» — підсумовує вона.

Якби Лілія отримала ці гроші, то купила б за них однокімнатну квартиру для матері.

«Якби вона була на квартирі, я змогла б із нею хоч іноді залишитися ночувати. А тут немає умов [для цього]. Ще тут потрібно грубку палити — це небезпечно. От ми зараз прийшли, вона ковдру поклала на грубку, а грубка вогняна!» — розповідає Лілія.

«Ма, ти не згадала, як мене звати? — уже без особливої надії питає Лілія перед відходом. — Ні?»

Згідно з інструкцією

Компенсації за зруйноване житло — результат ухвалення Кабінетом міністрів України постанови №767 у вересні 2020-го. Зрештою, у 2020-му компенсації отримали 74 людини (за 67 будинків або квартир) — 41 в Донецькій і 33 в Луганській.

Процедура така: людина подає заяву про бажання отримати компенсацію, комісія обстежує її будинок і визначає, чи справді житло зруйноване. Після цього людина повинна відмовитися від свого житла на користь органу місцевого самоврядування. Потім регіональна комісія передає інформацію в Міністерство з питань реінтеграції, і після отримання фінансування потерпілому переказують гроші на банківську картку.

Сума компенсації при цьому залежить від площі зруйнованого житла, але не може перевищувати 300 тисяч гривень. У 2020 році середній розмір компенсації становив 269 тисяч гривень.

За 300 тисяч гривень Лілія могла б купити двокімнатну квартиру з хорошим ремонтом у Торецьку. А от у великих містах Донецької та Луганської областей — Маріуполі, Краматорську, Сєвєродонецьку — цих грошей вистачить хіба що на стареньку однокімнатку.

У бюджеті-2021 на компенсацію за зруйноване житло заклали 114 млн грн. Якщо середня сума компенсацій збережеться, її вистачить на 423 людини.

Поки що найбільше людей отримали право на виплату компенсацій у Слов'янську та Станиці Луганській.

«Найбільш розповсюджена проблема — відсутність реєстрації права власності. Більшість таких квартир і будинків розташовані поблизу лінії зіткнення, і до війни державна реєстрація права власності проводилась горлівським, дебальцевським або єнакіївським БТІ. Тобто у паперовому варіанті документи про право власності перебувають на непідконтрольній території. І коли людина звертається до державного реєстратора, той, згідно з інструкцією, повинен подати запит до БТІ, яке здійснювало реєстрацію первинного права власності. А оскільки БТІ розташоване на непідконтрольній території, цей запит зробити неможливо, і державний реєстратор відмовляє людині», — розповідає Євген Федорінов, регіональний юрист благодійного фонду «Право на захист».

В інтересах таких людей фонд звертається до суду з позовом про визнання права власності, і вже є такі позитивні судові рішення.

«Комунальники ходили, штапиком плівку забивали»

Однак ні прийняття потрібних законів, ні виділення коштів із держбюджету не гарантують отримання компенсацій.

«Які механізми в мене, наприклад? Я випробував усе, — розводить руками 49-річний Олег Рибалкін. — Єдине, що самоспаленням не пробував їх шантажувати. Але це вже [зайве]...»

У ніч з 29 на 30 жовтня 2015 року в місті Сватове Луганської області почали вибухати склади боєприпасів. Один зі снарядів, призначений для реактивної системи залпового вогню «Ураган», вибухнув у дворі сусіднього приватного будинку.

«Мене в момент вибуху хвилею кинуло на ці двері, — показує Олег. — Розплющив очі, дивлюся — даху немає, і полум'я величезне. Запитав [у дружини] — що там ти, як, жива? Вона каже: "Вдарилася сильно, але так начебто нічого". Почали вибігати, документи повиносили...»

Відновленням понад півтори тисячі квартир займалася обласна влада. Приватним сектором опікувалася міська рада.

«Мер створив бригади з комунальників, вони ходили, штапиком плівку забивали, — іронізує Рибалкін. — Сусідці дві смужки шиферу прибили. А далі пішли виплати за моральну шкоду від 3000 до 5000 грн. Людям роздали ці гроші, рота заткнули, та й усе!» — обурюється Олег Рибалкін.

З вимогою виплатити йому компенсацію він пікетував і обласну адміністрацію, і Адміністрацію президента, проте жодних результатів це не дало.

Він вважає, що якби активніше протестував одразу після вибухів, ситуація могла бути іншою.

«Якби я прийшов тоді [в перші місяці після вибухів] і почав жити в [міській] адміністрації, можливо, щось би та й зрушилося. Але потрібно було облаштовуватися. Ми переїхали до батьківського дому. Потрібно було там ремонт робити. Тому ми займалися тим, щоб до зими увійти в нормальний ритм життя. І цей період проґавили. [Зараз влада мене ігнорує], тому що я один. Якби прийшли підтримати... Але "ніщо так не радує серце, як неприємності сусіда"».

«Чиновники якось по-іншому закони читають»

З досягнень поки — тільки рішення Верховного суду про те, у якому порядку він повинен звертатися до суду.

«Я звертався до цивільного суду — мене відправили в адміністративний. Я звернувся до адміністративного — мене відправили назад у цивільний. Зрештою я дійшов до Великої палати Верховного суду України, де визначили юрисдикцію, і я знову звернувся до суду в цивільному порядку», — розповідає Олег.

За словами чоловіка, Сватівська міська рада перешкоджає його праву на отримання компенсації.

У міській раді, зі свого боку, кивають на попередників.

«Люди, і Олег Рибалкін зокрема, мають розуміти, що вони є заручниками ситуації, яка штучно була зроблена нашими попередниками — вони розмістили вибухонебезпечні предмети на території міста. Це колишній мер. Колишній голова адміністрації. І вони повинні за це відповісти», — каже депутат Сватівської міськради та радник Сватівського міського голови Володимир Лисюк.

Він запевняє, що міська влада готова навіть надати Олегу Рибалкіну юридичну допомогу:

«В жодному разі [ми не виступаємо в суді проти отримання людьми компенсацій]! Ми справді їх вважаємо потерпілими, заручниками. У нас є юридичний відділ. Якщо це потрібно, ми готові співпрацювати й допомагати».

Поки що «співпраця і допомога» проявляються в тому, що Сватівська міська рада закликає суд «вважати позовні вимоги безпідставними й необґрунтованими», і просить «у позові відмовити повністю».

Тяганина стосується того, щоби Сватівська міська рада прийняла на баланс пошкоджений будинок; згідно з законодавством, тільки після передачі зруйнованого або пошкодженого житла на баланс місцевої влади потерпілий може отримати від держави компенсацію.

Водночас міська рада у своєму відгуку на позовну заяву цю вимогу коментує так:

«Також необґрунтованими є твердження Позивачів про те, що Відповідач зобовʼязаний прийняти пошкоджений будинок […]. Зазначена норма закону визначає умову забезпечення житлом постраждалого або виплату грошової компенсації коштом держави, а не обовʼязок органу місцевого самоврядування прийняти пошкоджене майно [на свій баланс]».

«Таке враження, що коли чиновники приходять до влади, щось у їхніх головах відбувається. Вони читають закони якось по-іншому», — обурюється Олег Рибалкін.

«Думаєте, мені ваша програма потрібна? Мені батарея потрібна!»

Рибалкін балотувався на виборах голови громади у 2020 році. Каже, що двічі сам обійшов усі села, які входять до складу громади, і один раз більшу частину Сватова. Він посів третє місце, набравши 7,5% голосів.

«Я ж не ОПЗЖ і не "Наш край". Я цукор не роздавав. Приходжу до однієї жінки, вона відчиняє, говорить: "О, заходьте! Он у мене батарея тече, мені потрібна нова". Я кажу: "Почекайте, я ж зовсім з іншим..." "Ви що, думаєте, мені ваша програма потрібна? Мені батарея потрібна". От і все!»

Олег каже, що чиновники часто називають його неадекватним.

«Я ж розумію. Вони так дивляться: "Ну чого йому ще не вистачає. Ну живеш [нормально] — забий!" Але чому я повинен із цим змиритися, якщо, на мій погляд, це несправедливо. Я ж плачу податки — на нерухомість, на землю. Намагаюся жити згідно із законодавством, не краду. Якби я порушив ці пункти, до мене застосували б різні санкції. Але чому щодо чиновників, які просто не виконують свою роботу, жодної відповідальності немає? Ну, може, пожурили — у кращому разі», — нарікає Олег.

За підтримки «Медиасети»