Звільнення Ройтбурда: симптоми замість прогресу

Ройтбурд — не просто один із найвідоміших у світі українських художників. Не просто людина, чиє ім’я називаєш серед перших, коли говориш іноземцям про сучасну українську культуру — і іноземці найчастіше з розумінням кивають: «так-так, звісно, знаємо». Це не просто людина, чий стиль впізнаєш одразу. Це не просто людина з унікальним баченням форм, в якому ламання, вигинання, стискання і розтискання форм дає можливість по-новому бачити красу.

Це художник-інтелектуал, який знає історію культури краще, ніж багато «дипломованих». Це художник-філософ, чиї картини є концептами, джазом стилів та епох, перехрещеннями між сюжетами, між образами різних національних культур — і найчастіше наповнені іронією та самоіронією.

Це художник-комунікатор, який об’єднує середовища, створюючи здорове відчуття, що немає аж такої прірви між «україномовними» і «російськомовними», між «Києвом» та «Одесою», між художниками та письменниками, між філософами та музикантами. Він сам є інтелектуальним хабом, перехрестям ідей. І таким самим ставав і його музей: місцем дії, місцем зустрічі, місцем екшну.

Ройтбурд — справді класний директор музею. Він підіймав з дна культурної амнезії його коштовності. Навіть ті, хто не був у музеї за цієї «епохи Ройтбурда», могли слідкувати за його власним «електронним музеєм» — творами, які він діставав із запасників ОХМ і показував у Фейсбуку. І ти раптом казав собі: чорт, українська культура справді непровінційна! В українському мистецтві так багато геніальних речей. В Одесі так багато Європи і всього світу!

Я пам’ятаю концептуальний текст про Одесу, який Ройтбурд якось надіслав мені проглянути — це була класна спроба підняти Одесу значно вище від її провінційності, підняти вище від її провінційності Україну. Ввести нас в розмову зі світовим мистецтвом. Дивитися на нас з висоти пташиного лету.

Ті, хто його звільнив, бояться бути сучасними. Вони захоплюються власною відсталістю.

У нас досі безліч відсталих музеїв, які бояться зробити крок вліво чи вправо, і стати відкритими до своїх відвідувачів. У нас безліч занедбаних архівів, у чиїх працівників головна мотивація — не дати нікому нічого чіпати (і читати). У нас досі безліч відсталих бібліотек, які поволі вмирають — замість того, щоб ставати центрами освіти і пам’яті. І якщо в цій країні звільняють людину, яка змінювала все це, і змінювала так яскраво, значить справи у нас кепські.

Відсталість — це не генетичне і це не вирок. Від неї є ліки. Але треба зрозуміти, що нарешті настав час лікуватися.