Мобілізація Шредінґера

Днями побачив у hromadske репортаж Мар’яни П’єцух про вручення повісток працівниками територіального центру комплектування. Однак камера та диктофон мають магічні властивості змінювати все перед собою — надто представників влади. Щойно репортери зникають із горизонту — гарбуз знову стає гарбузом, а банан — просто бананом. Тож мені закортіло поділитись своїм досвідом, оскільки вважаю, що показати сувору правду без прихованих камер навряд чи вийде, але завжди можна спертися на реальний досвід.

Власне, я сам зараз, так би мовити, однією ногою вже в ЗСУ, а другою — ще в цивільному житті. Київ, де я постійно живу, взагалі мало схожий на місто країни під час великої війни: останні пів року тривоги лунають рідко, ракетні удари трапляються ще рідше — принаймні як порівняти з тими ж Харковом, Дніпром або Одесою.

Попри цю ілюзію «мирного життя», я мобілізуюсь добровільно. Як на мене, тим, хто ще вагається, корисно зазирнути за лаштунки, за якими зараз опинився я. Мій досвід не всеохопний, але, мабуть, все ж доволі показовий. Очікування чогось невідомого завжди страшніше за саму подію, тож сподіваюся, що моя розповідь стане в пригоді ще комусь.

То, до чого тут Шредінґер, імˈя якого винесене в заголовок? Мобілізація нагадала мені його «кота в коробці» — умоглядний експеримент великого австрійського фізика Ервіна Шредінґера. Не переказуватиму всіх деталей задачі, її суть: поки коробка закрита, кіт «існує» одночасно у двох станах — він і живий, і мертвий. Ми не можемо знати напевно, доки не відкриємо коробку та не пересвідчимося. Але тоді результат набуває чіткого дискретного значення. 

Так і тут: маємо свою «коробку» — закриту від сторонніх очей державну систему мобілізації; і маємо «кота» — наш іще не пережитий досвід, який може бути як позитивним, так і негативним. Розв’язати загадку про кота ми зможемо виключно відкривши коробку.

«Запасник» і повістка заднім числом

Як і багато інших чоловіків, перш ніж піти до ТЦК я волів подбати про дружину та двох малолітніх дітей. Мусив зробити це особисто — більше нікому. Після того як близьких «передав у надійні руки» за кордон, пішов мобілізуватись до найближчої районно-військової адміністрації в місті Дрогобич, аби дізнатися, куди мені прямувати далі. 

Мені порадили шукати місце там, де лишатиму автівку й інші речі — у моєму випадку це була Коломия. Там я й пройшов військово-лікарську комісію, наприкінці якої мені сказали «очікуйте дзвінка». Під час цього очікування я зайнявся волонтерством. Доки не травмував ногу — розрив ахіллового сухожилля. Про службу довелося на деякий час забути — я став «обмежено придатним».

У моєму рідному ТЦК я востаннє був у 2014-му — тоді й оновлював усі свої дані, коли він ще називався «військкоматом». Він нагадав про себе аж через рік після вторгнення — у дверях мого помешкання в Києві залишили повістку.  Це сталось 13 березня 2023 року, а в повідомленні просили прийти 10 березня… У той момент я переганяв авто для бійця Нацгвардії. Коли ж повернувся, не знав, як вчинити. 

Вирішив звернутися туди, де вже стояв на тимчасовому обліку, — у Коломию. Там лише розвели руками: мовляв, що хочеш, те й роби. Відверто кажучи, тоді я не вважав себе ухилянтом, але й іти в ТЦК з протермінованим запрошенням без жодного розуміння наслідків такого візиту не хотілось. До речі, це найпаскудніша річ у всій цій ситуації — відсутність чіткої інформації про процедуру. Але про це трохи згодом.

Від людей у «пікселі» я не ховався: спокійно їздив країною — на блокпостах жодного разу мене не «жучили». За 2 роки великої війни мав дві зустрічі безпосередньо з працівниками ТЦК: чесно й чемно відповідав на всі запитання, показував свій військовий квиток — вони мені бажали здоров’я та йшли у своїх справах далі.

(Де)мотивація мобілізації

Про своє цивільне життя й мобілізацію весь цей час багато міркував сам, часто спілкувався — офлайн й у соцмережах, з друзями-військовими й іншими цивільними. Серед усіх фронтовиків лише двоє були відверто агресивними: обзивали «сцикуном, ухилянтом і п*дарасом». Один докоряв, що я буцімто прикриваюсь дитиною (донька зараз живе зі мною, а син — із колишньою дружиною за кордоном). 

Решта ж моїх співрозмовників радили спокійно зважити це рішення, а поки що — донатити, шукати підрозділ і готуватись до служби. Наприклад, ось пряма цитата мого давнього товариша Мирослава Гая: «Якщо є робота й заробляєш гроші — просто вчи теорію і спокійно готуйся. Війна 2022-го і війна 2024-го — геть різні речі. Тому не метушись».

Якщо війна у 2024 році відрізняється від тієї, що була на час повномасштабного вторгнення, то чи відрізняється сучасна мобілізація від тогочасної? 

Я не заперечую, що захист країни — це обов’язок кожного. Водночас виконання цього обов’язку держава має втілити максимально ефективно. То в чому ж зараз недоліки цієї системи, яка заважає цивільним добровільно мобілізуватись? На мою думку, цивільним зараз бракує:

• Чіткої комунікації від влади. Наприклад прямого заклику головкома, начальника Генштабу, президента та міністра оборони на кшталт: «Українці, наші бійці потребують відпочинку та чекають на ротацію. Мобілізуйтесь, нам необхідна ваша підтримка у боротьбі…» Так, для багатьох це очевидно, але навіть очевидні речі все ще мають бути промовлені вголос — і неодноразово.
• Наочного підтвердження, що війна — справа кожного. Людей обурює нерівність у мобілізації, яку, до речі, активно використовує в пропаганді наш ворог. Держапарат, який утворює майже половина мільйона службовців, — розкіш для країни з підірваною економікою в час війни, а записні «непридатники» — сором. Українці мають бачити, що посадовці та «мажори» не прикриються «бронею», тож саме для них примус був би цілком доречний.
• Упевненості, що про них подбають після поранення чи полону, що родичів загиблих не забудуть. Варто показувати, як держава опікується пораненими та сім’ями загиблих, як повертає полонених. Усі мають розуміти, що нікого не кинуть напризволяще.
• Чітких термінів служби. Передусім цього потребують уже чинні військові — надто ті, хто служить із 2022-го чи навіть раніше, тож потребує ротації та демобілізації вже зараз. А втім, це б допомогло і тим, хто має прийти їм на заміну.
• Розуміння, що армія — це не лише фронт. Більшість розуміє мобілізацію як автоматичну поїздку «на нуль», а це викликає страх смерті й природну реакцію самозахисту. Звісно, на передовій оновлення сил потрібне найбільше, та в ЗСУ так само служать сотні тисяч фахівців і на більш віддалених лініях оборони, і в тилу. Про це варто говорити та пояснювати, які фахівці й де можуть згодитися.

Наголошую: захист країни — це обов’язок, внутрішня мотивація його втілити має бути в кожного громадянина. Але будьмо реалістами: це усвідомлення мають далеко не всі; та й ті, хто все ж його мають, потребують ясності й підтримки.

Не на всіх діє патріотична пропаганда, білборди «Вривайся!» і розмови про «дурних росіян» і «Крим уже влітку» в етері єдиного телемаратону. Не вражають навіть справедливі залякування, що неохочі служити в українській армії зрештою поповнять армію російську — і штурмуватимуть посадки вже під дулами загороджувальних загонів із триколорами й нашитою на форму літерою Z.

Ба більше, все це часто має зворотний ефект. Якби ці підходи були дієвими, ротація б не була таким болісним питанням, на повну йшла б підготовка резервістів — ще й «на бурячки» б лишилося. Натомість «маємо, що маємо» — я на власні очі переконався, що черги до ТЦК нині не стоять.

Із чого ж почати, мій цивільний побратиме?

Просто зробіть це. Все починається з вольового рішення. Завіряю: щойно я подумки проговорив «Мобілізуюсь за власним бажанням», — стало просто й легко. Постійна тривожність забембала.

Наступним кроком вирішив полагодити організм — навіть зробив невеличку операцію, яку все відкладав «на старість».Потім установив собі дедлайн. Визначив для себе час, за який маю підготуватися до служби, — зрозумів, які навички маю здобути й підтягнути. Почав вчитися літати на дронах: FPV i Mavic. Тактичну медицину я вивчав ще у 2014 і час від часу повторював. Такмед вам знадобиться на 100%, а от інші вузькопрофільні вміння обирайте самі.

Наступний крок — пошук інформації про підрозділи, тамтешні умови й забезпечення. Це проблемний пункт, адже інформація про це обмежена — і з об’єктивних умов секретності, і через закритість системи. Самі бійці також часто не знають про процедуру рекрутингу чи можливість отримати відношення, бо подекуди потрапляли туди навіть без ТЦК і ВЛК. Армія була і є бюрократичним лабіринтом із багатьма паперово-дозвільними бар’єрами, тож для самостійного вибору підрозділу слід наперед «промацати ґрунт». 

Що ж, мій самостійно визначений дедлайн виявився пророчим, бо саме тоді я й отримав другий «лист щастя» від ТЦК — тишком-нишком запхану в дверну щілину повістку. Рівно через рік після першої.

Я перепитав у представника коломийського ТЦК, чи не потрібно мені їхати до них і зніматись із тимчасового обліку. У відповідь отримав скриншот з електронної бази, де був мій статус: «Непридатний у мирний час і обмежено придатний у воєнний час», з поміткою: «У розшуку». 

Підсумовуючи цю частину історії, роблю такі висновки:

• ТЦК між собою не взаємодіють. У Коломиї вже були всі мої верифіковані контактні дані — вони не передавали їх до київського центру, а київський своєю чергою не робив запит у Коломию, хоча в базу «Оберіг» мене вписали.
• ТЦК досі не мають доступу до бази Нацполіції. За ці два роки я отримав два штрафи за порушення правил дорожнього руху, ще було декілька звернень у поліцію з різними скаргами — усюди я залишав усі свої дані.
• У київському ТЦК недбало оновлювали інформацію. Наприклад, у центрі комплектування був номер телефону, яким я користувався у 2006–2014 роках, хоча під час проходження ВЛК у 2014-му зазначав актуальні контактні дані.
• Статус «у розшуку» можна отримати з порушенням процедури. Навіщо вручати повістку «під розпис», як це передбачено законом, якщо можна просто понатикувати папірці у двері?

Між іншим, це повідомлення про те, що я «у розшуку» — ще те задоволення. Це як ходити з постійно увімкненою «червоною лампочкою» на внутрішній стороні сітківки. Щонайменше неприємно. Ще й враховуючи обговорення різних санкцій для ухилянтів — аж до блокування банківських рахунків.

Нарешті мобілізація

Як і радили мої добрі друзі, я заздалегідь почав пошук бажаного підрозділу. На цьому етапі злий жарт зіграв мій статус офіцера запасу. Звання в мене є, а досвіду немає. Як мені неофіційно пояснили — таких, як я, зазвичай брати не хочуть. Чому? Чіткої відповіді я не отримав. Звернувся в чотири підрозділи, та всюди була одна відмовка: «Вакансій для вас немає», хоч на рекламних оголошеннях сервісів Work.ua i LobbyX я їх бачу — ось же ж вони!

Мої попередні спостереження за ситуацією збоку:

• ТЦК часто ігнорують відношення з військових частин — про це мені розповів рекрутер 82 десантно-штурмової бригади, за словами якого, з усіх його листів, які він виписав претендентам-офіцерам, жоден не призвів до бажаного направлення мобілізованого до якого підрозділу;
• у бажаний підрозділ можна потрапити лише в разі підписання контракту;
• при цьому на контракт у ЗСУ беруть до 45 років (мені ж повних 46…)

Мене це трохи засмутило, але не зупинило — вирішив ризикнути. Спершу пройшов заочну співбесіду, а потім уже приїхав у частину, у якій шукав для себе посаду. Зустрівся з тамтешнім начальником штабу. На мій подив, начштабу запевнив, що офіцер може підписати контракт і в 50 років, а середній вік його бійців — 47 років.

Зрештою того самого дня я отримав відношення на руки — і вже з ним пішов до свого київського ТЦК.

Welcome to ВЛК 

День 1

Черга — десь дюжини людей різного віку — десь 7–8 із них явно не будуть служити, це або зовсім юнаки, або чоловіки 60+. Повітряна тривога — чекаємо під дощем, бо сховатися ніде. З нами мокне й охоронець, його плащ-накидка чомусь лишається в приміщенні. 

Відбій тривоги — почали запускати. Йду одразу в «офіцерку», туди відправляються такі, як я, «запасники». За відчуттями хвилин 40–50 пішло лише на заведення справи — можливо, і менше, але час тут неначе сповільнився. Нарешті дають на руки список необхідних документів і відправляють на лікарську комісію.

Виявилося, вона за ці десять років «переїхала» — десь на кілометр далі вулицею, біля якоїсь поліклініки. Нумерації на будинках немає, тому про локацію треба ще здогадатись — почуваюся розвідником. Не дуже вправним розвідником, бо спершу намотую кола навколо поліклініки та поміж будинків. Нарешті вирішую зайти… бінґо!

Знаходжу вказівник «ВЛК» на дверях — слідую за ним. Це поліклініка для цивільних, окремого приміщення під потреби Міноборони не виділили. Дивлюся перелік кабінетів — овва — все розкидане між чотирма поверхами. Та спершу треба знайти стартову точку цього квесту — окрему секретну реєстратуру.

Ура, знайшов. Тут усе серйозно: заповнюю згоду на обробку персональних даних, чекаю на виклик до кабінету. Ще 10–15 хвилин. Взагалі проходження ВЛК — процедура повільна, завжди такою була (хоча відомі й випадки, коли новобранців пропускають через неї за 15 хвилин).

Нарешті мене кличуть — починають реєструвати в системі eHealth, типу як нового пацієнта. Це тривало 20–25 хвилин, бо всі три місцеві медпрацівниці довго боролися, щоб мені прийшов на телефон код, необхідний для присвоєння 16-значного коду на процедури.

Ну нарешті! Тепер уже на мене точно чекає ВЛК! Ніт… Не так швидко, козаче! Дають на руки папірець зі списком кабінетів і кажуть: «Аналізи почнете здавати завтра, натщесерце, до побачення!». Що ж... Піду хоч флюорографію зроблю — людей там уже майже немає. 

Зробив, але ж ще треба ще записати її на диск. А диск треба купити… «Та там, на базарчику, є магазин, 15 чи 20 гривень коштує», — пояснює лікарка. Навіщо на диск? Бо результат флюорографії на ньому мені треба відвезти  в інший район міста за 26 кілометрів звідси — там тубдиспансер. Лише в ньому мені видадуть необхідну для ВЛК довідку. Але то вже завтра, бо без «виписки» з кабінету туди не варто їхати, а виписка буде завтра...

День 2

Аналізи. Сечу приніс із собою, але здати її просто так не вийшло. Чому? Бо треба прийти повторно в реєстратуру, де видадуть направлення на забір крові, адже лише після здачі крові новобранцям дозволяється отримати папірець на здавання сечі. Певна логіка в цьому є — сечовий міхур має бути готовий до процедури на всі 200%! 

Знаходжу місце забору крові. Тут треба заповнити ще один папірець — що я ознайомлений із ризиками ВІЛ/СНІД і тому подібним. Вхід за «номерками» за списком. Мій щасливий номер — 17. «Сечу вашу поставте десь… ну хоча б на підвіконні, ніхто її не вкраде», — просить пані, яка видає номерки та веде записи в журналі. Трохи згодом чую, як за це хтось «відгріб» від старшої сестри чи завідувачки — попросили перекласти контейнер кудись так, щоб не був на очах. Під фікус…

Від кровопускання мене відділяють іще 8 номерів: темп забору крові 5–7 хв на людину. Аби без діла не чекати, встигаю збігати по папірець до флюорографині, потім у машину по забуті документи, ще й зайти на пошту — відправити посилку. 

Коли ж повертаюсь — бачу, що людини, яка була переді мною, у черзі вже немає. А людина за мною, під номером 18, щойно вийшла з кабінету. З переляку пропустити довгоочікуваний забір заходжу всередину. Пані, яка виписує номерки, за чергою не стежила, тож уже й не знає, хто там за ким і коли був. Мене садять у крісло й оголошують «15-й!», одразу пишуть цей номер на пробірках. Розумію, що це ніби про мене. Дивно, бо на листочку з кодом, який я їм дав, написано №17. Прошу виправити. Дякують, відкладають уже пронумеровані та видають мені нові. Коли виходжу з кабінету, назустріч іде №14. Починається кіпіш, бо за записами 14-й уже здавав кров. Але справжній 14-й наполягає, що то був самозванець. Наче на підтвердження його слів, кров у пробірках із номером 14 згортається — її однаково доведеться перездавати. Хто ж той диверсант, який надурив систему? Ця загадка лишиться в головах пункту здачі крові. Мені ж пощастило пройти на наступний рівень.

Займаю чергу одночасно на кардіограму й до окуліста. Поки чекаємо, призовники №19 і №20 обурюються: як же ж так — переплутати зразки крові?! А якщо гепатит? Чи СНІД? Це ж хтось ще може не дізнатися про свою хворобу! Чи навіть заразитися на полі бою! На останнє зауважую, що від бойових медиків знаю: якщо боєць не сачкував курси такмеду, то все буде ок — латексні рукавички свою справу зроблять. Та й на полі бою — це не найгірше, що може статися з людиною. Кардіограму роблять немов абияк — руки й гомілки попросили оголити й протерли їх антисептиком, але фіксатори з клемами туди так і не причепили. «У вас якийсь пульс уповільнений», — завершує процедуру лікарка. 

Офтальмологиня ж замість гостроти зору перевірила тиск в очних яблуках. Ще годину відчуваю оніміння рогівки. Аби не накоїти біди за кермом, із годину потім прогулявся. 

Повертаюсь у реєстратуру з питанням: «Куди далі?». У відповідь: «Всі, хто здавали аналізи, приходять наступного дня». Ну, тут бодай зрозуміло — на результати з лабораторії доведеться зачекати.

Поки поїхав у тубдиспансер по довідку. А ще треба знайти десь нарколога, щоб і він мене сертифікував. Відвідав наркодиспансер — сказали, що таких сертифікатів не видають. Так і день промайнув. 

Зазначу, що сертифікати й довідки потрібні саме для контрактників. Ознайомлені з процедурою мені розповіли: «Мобіки можуть обійтися без довідки. А взагалі наркологічна експертиза в Україні — просто бізнес, бо реальні перевірки наркозалежності зазвичай не роблять. Вартість довідки — 800 гривень».

День 3

От і ВЛК. Та спершу знову в реєстратуру, де мене «поміряли та зважили» — повіривши на слові. Знайшли мої аналізи та завели картку. Записали в журнал. Попросили знову чекати в коридорі. До речі, про журнали. Вони тут у всіх і в кожного. Із журналів починається армія.

Далі ж трапилося дещо досить несподіване і, я б навіть сказав, приємне. Замість звичного мені походу кабінетами в режимі «карусель», як це було і в далекому 1992-му, потім у 2014-му, і вже у 2022-му, — цього разу кожного призовника або гучно викликали лікарі, або усміхнена медпрацівниця проводила за руку й повідомляла, де буде наступний огляд.

По-справжньому мій третій день «зробив» хірург — перший із комісії, до кого я потрапив. Від нього я почув: «Дякую за ваше рішення і цей вчинок. Це від щирого серця вам кажу». Після цього вже не було важливо, скільки та під яким кабінетом чекаєш. Я серйозно. 

У середньому на кожного лікаря пішло десь по 30 хвилин. Як сказала лікарка-дантистка: «Не стільки тої роботи, скільки писанини». Так і є. Після огляду поїхав по сертифікат нарколога — сподіваюсь, уже невдовзі я таки пройду ВЛК і перейду на наступний рівень. Правда, доведеться ще перездати аналіз крові — мабуть, усе ж таки щось наплутали в тій лабораторії.

І наостанок про підписання контракту. Там усе, як при оформленні на будь-яку роботу: трудова, диплом про вищу освіту, автобіографія. Так до цього і ставлюсь — як до роботи, хоч і відмінної від усього, чим займався раніше. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.