Якби я була чоловіком

Цю огиду я щоразу жену від себе подалі. Коли чую, як черговий знайомий за 7–10 тисяч доларів утік з країни. Коли сусід, який днями купив нову дорогу машину, в ліфті ставить мені те саме кляте питання: «Коли все закінчиться?» Коли, поїхавши у відрядження за кордон, бачу у Варшаві десятки українських чоловіків.

Зупиняю себе думкою: «Ти маєш право їх засуджувати? Точно маєш? Ви не в одних і тих самих умовах. Бо той факт, що ти жінка, дає тобі право не мобілізуватися». 

Коли мені було років 22–23, я була незаміжньою — моя бабця через це страшенно переймалася. Проте не переймалася за свого внука Мирослава, старшого за мене на два роки та на той час також неодруженого. Мені ж пояснювала: «Треба, щоб тебе хтось захищав. А йому не треба, бо він — чоловік». Я відповідала, що, мовляв, не в лісі з вовками живу — і захисту не потребую. Якщо ж раптом щось станеться, сама себе захищу. Та на бабцю мої аргументи не діяли. 

Минуло майже 20 років. Я давно заміжня, але саме зараз мені згадалися ці бабцині слова — вже в контексті повномасштабної війни, де мобілізація є обов'язковою виключно для чоловіків. Те, що мені видавалося бабциними старосвітськими стереотипами, виявилося не такими вже й стереотипами. Обов'язок «захищати» в наших нинішніх реаліях — виключно на чоловіках. Звісно, в нас удосталь прикладів відважних жінок-військових, які вирушили на фронт доброволицями чи служать у тилових підрозділах — все ж у війську. Та є різниця між власним вибором і обов’язком. І на цьому рівні війна повернула жінок до наче вже застарілого статусу «берегині сімейного вогнища». Саме цей статус став для нас фактично безплатним «білим квитком». 

Хтось скаже, що це справедливо: бо ж чоловіки сотнями років створювали цей світ для себе, а жінкам відводили другорядні ролі. Пригадуєте картинку, де на біговій доріжці одночасно стартують чоловіки та жінки?  Доріжки чоловіків прямі й швидкі, а на фініші — успішна кар'єра. Доріжки жінок повні перепон — з дітьми, пральними машинами, духовками. 

Ми бігли попри все — і часто випереджали чоловіків. Хтось зумів створити партнерські стосунки, де плюс-мінус поділили обов'язки та давали можливість одне одному працювати. Однак наше суспільство все одно лишалося патріархальним, у якому, приміром, хвороби та проблеми спільних дітей — передусім проблеми мами. До речі, коли з дитиною щось ставалося через недогляд батьків, то штраф, догану тощо — у 99 випадках зі ста виписували мамі, навіть якщо в дитини є тато. Та навіть непрасована сорочка чоловіка сприймається як «обличчя його дружини» — так, ніби в чоловіка нема рук, щоб ту сорочку випрасувати.

Ми доводили, що не потребуємо захисту, що жінки здатні летіти в космос, очолювати компанії, заробляти собі на життя, а не лише бути «берегинями». Аж тут настало повномасштабне вторгнення і загальна мобілізація, яка торкнулася виключно чоловіків. Тоді статус «берегинь» вийшов на перший план і фактично став «лотерейним білетом» за статевою ознакою. Усе те патріархальне, проти чого ми так боролися, в один момент стало нашим захистом. Від зневаги суспільства, що ти — сцикун; від неможливості поїхати за кордон; від обов'язку йти в армію і не мати змоги розпоряджатися своїм життям. Жінка може долучитися до ЗСУ — ніхто її бажань не обмежує, але між «можеш» і «зобов'язаний» — прірва.

До повномасштабного вторгнення я думала, що жінкою бути складніше, ніж чоловіком. Бо від нас суспільство вимагає більшого. І лише зараз, скажу відверто, зітхнула з полегшенням, що народилася жінкою. 

Якби я була чоловіком, чи мала б достатньо мужності та відваги, щоб піти в армію добровольцем? А якщо ні? Ким би я була? Посміховиськом? Тим, хто заслуговує осуду? Бо ж хоча слово «мужність» і жіночого роду, воно все ж походить від «муж» — тож і мужності ми чекаємо переважно від чоловіків, тоді як жінці можна бути слабкою, зляканою, емоційною… Жінці можна боятися, тікати, плакати. Але чи залежить «мужність» виключно від статі?

До повномасштабного вторгнення ми, жінки, доводили, що ні. До повномасштабного вторгнення я вчила свого сина плакати, проявляти емоції та не реагувати на слова, коли хтось казав: «Ти ж хлопчик, хлопці не плачуть». А тепер я й не знаю, чи правильна ця моя материнська наука. Бо ж війна таки вимагає від хлопців не плакати, а боротися. 

Якби я була чоловіком, чи була б я фізично та морально готовою піти в ЗСУ вже після повістки? Фактично — почати інше життя, яке від тебе не вповні залежить. Життя, у якому доведеться ризикувати, копати окопи, стріляти? 

А якби я не була готова? Якби я навіть жити не могла в країні з тривогами та ракетами? Щоб виїхати, мені б довелося дати хабар? Жінки цього не роблять, бо ми все ще маємо вибір і майже необмежені права.

Беззаперечно, війна чинить на всіх нас шалений тиск. Донатиш — мало, волонтериш — мало, виїхав за кордон — не підтримуєш свою країну, не виїхав — «вбиваєш своїх дітей». Живеш у напрузі емоційного шпагату. Але мені, жінці, все ж легше, ніж багатьом чоловікам, бо мене не спитають: «Чого ти досі не в окопі?» А якщо навіть спитають, то знову ж таки — я не зобов'язана там бути. Нині я передусім мама — мені потрібно дбати про дітей. 

Коли я виїду за кордон, до мене не буде претензій, бо я можу це зробити легально. Мене не назвуть «сцикуном, маминою черешенькою, ухилянтом». Я зможу звідти писати тужливі пости чи знімати відео, як сумую за Україною і підтримую її там. Зможу ходити на мітинги підтримки — і вже відчуватиму, що роблю щось важливе. Мені пробачать те, чого не пробачать жодному чоловіку. Бо до чоловіків ставлення єдине — «якщо вже й виїхав, сиди тихо». 

Я можу звільнитися з роботи — ніхто не припускатиме, що я зробила це, щоб не світитися в базах ТЦК. Я можу переїхати на орендовану квартиру і ніде не відмічатися — ніхто не пускатиме чутки, що так я ховаюся від мобілізації. Можу спокійно кататися туди-сюди через блокпости. Їздити за кордон уже принаймні для того, щоб десь там виспатися й спокійно прогулятися «після комендантської». Мені все це можна лише тому, що я жінка. А зважаючи на те, що я жінка з дітьми, то взагалі можна навіть більше, бо я, навіть не волонтерячи, не плетучи сітки, вже виконую місію — виховую майбутнє покоління українців. Певна, у декого будуть претензії і до цього, але вони все ще на особистому рівні, а не на правовому і суспільному.

Інша річ — якщо ти чоловік. Навіть якщо пішов у ТЦК, знайдуться ті, хто питатиме: «Чого так пізно? Чому не з перших днів повномасштабного вторгнення? Чекав на повістку, а добровільно не зважився?» А далі вже ті, що воюють з 2014-го, можуть продовжити: «А ви лише в лютому 2022-го зрозуміли, що війна? Де ви були до цього часу?»

Будеш у військовій частині на Закарпатті — жартуватимуть про «ужгородський котел». Направлять працювати в штабі чи у службі забезпечення — також причина для кпин. Будеш артилеристом — «далеко від ворога; це не піхота, не штурмовики». Усім буде замало того, що ти робиш. Навіть якщо загинеш. Бо ж загинути також можна по різному — в бою чи уві сні в бліндажі, куди прилетіла ракета. Знайдуться ті, хто поставить під сумнів навіть смерть. Уже мертвий ти будеш винен тим живим, котрим замало, занизько, заповільно, запізно.

 Добре, що я не чоловік. Не знаю, чи змогла б витримати цей загальний тиск. 

Це авторська колонка. Думка авторки може не збігатися з думкою редакції.