За покликом серця. Тетяна Овчар про популяризацію читання, волонтерство та прийняття нової себе

«Я була “поганою” мамою для школи. Адже в часи Януковича боротися за українську мову в навчальних закладах було непопулярно. Вчительки штовхали одна одну ліктем, побачивши мене здалеку, і переходили на українську. Але між собою продовжували говорити російською, деякі навіть уроки вели не державною», — згадує Тетяна Овчар.

У 2013 році вона першою написала заяву про скасування факультативу з російської мови у школі. За нею на стіл поклали заяви ще декілька батьків — і російська зникла з розкладу. 

Тетяна зустрічає мене біля свого житлового комплексу. У жінки спокійний голос і ніжна усмішка. На ній темні окуляри й шапка, адже на вулиці прохолодно. Під шапкою — нова зачіска. Каже, що звикає до свого оновленого волосся. 

Про Тетянине волонтерство, активізм та боротьбу з онко ми говоримо в її улюбленому кафе, з яким пов’язана окрема історія.

Книга = задоволення

Коли її діти підростали, закохана в читання Тетяна прагнула, аби якомога більше малечі полюбило проводити час з українською книгою. Довго міркувала, як краще це організувати, і якось зайшла в улюблене кафе й запропонувала провести зустріч з дітьми «Читання із задоволенням». Власники підтримали ідею.

«Ми почали періодично зустрічатися в кафе за читанням книг. Щоразу продумували якісь активності, смаколики, ігри. Намагалися влаштувати так, щоб у дітей закарбувалась асоціація: книга = задоволення», — ділиться вона. 

Разом з дітьми та дорослими Тетяна намагається шукати приховані сенси в народних казках.

«Хто такі миші й півник у казці “Колосок”? Миші — це ж діти. Вони весь час бавляться. А півник — дорослий, тому він працює. А чому в півня діти — мишенята, а не курчата? Можливо, тому, що вони прийомні. У такий спосіб у казці йдеться про нормальність усиновлення. Є різні варіанти закінчення казки. Півник або ділиться хлібом з мишками, або ні. І це теж про методи виховання. А ще ця казка — передача знань про те, як виготовити хліб», — розмірковує Тетяна.

І тема всиновлення, і тема випікання хліба стали як ніколи актуальними під час війни. 

Остання зустріч клубу «Читання для задоволення» відбулася 19 лютого 2022 року. У повітрі вже відчувалася небезпека. Читали з 7 та 8 класами революційну поезію. 

«Діти наприкінці зустрічі сказали, що їм дуже сподобалося, але попросили на наступний раз приготувати якусь веселу книжку. Я обіцяла і розуміла, що, можливо, не зможу виконати обіцянку», — пригадує Тетяна.

«Ми розуміли, що тут потрібні будуть руки»

Тетяна Овчар народилася і виросла в Богуславі.  І хоч уже багато років мешкає з родиною в Києві, Богуслав залишається для неї важливою частиною життя.

Раніше Тетяна зі своїм чоловіком Денисом займалися розвитком зеленого туризму в Богуславі. Відремонтувавши батьківську хату, перетворили її на садибу «Два коти». Туди з'їжджалися мандрівники й прогресивні люди. А з початком повномасштабного вторгнення садиба стала прихистком для переселенців. 

«Кожні пів години був дзвінок з питанням, чи можна винайняти номер. Ми пускали за донат для ЗСУ, якщо було місце. Спали навіть на підлозі. Одної ночі в будинку перебували 27 людей», — згадує Тетяна.

Сама ж вона із сім’єю вирішила залишатися в Києві. 

«Ми розуміли, що тут потрібні будуть руки. Тому зробили напередодні запаси продуктів. З дітьми провели бесіду на випадок окупації. Сказали їм: “Якщо раптом окупація — ви забуваєте українську мову”. А молодша донька питає: “А що ж мені робити? Я ж не знаю російської”», — ділиться жінка.

Коли з Києва масово евакуювалися, у супермаркеті неподалік Тетяниного дому не було кому працювати. Тож вони з чоловіком взялися допомагати викладати продукти. 

«Я просила людей, щоб вони залишали якісь продукти чи кошти на касі на потреби ТрО. Якось один чоловік взяв 20 хлібин. Я накинулась на нього: “Яке ви маєте право забирати стільки хліба?” Бо ж я думала про те, що всім має вистачити. А він мені відповів, що це не тільки для себе. Лише тоді я дізналась, що в інших магазинах хліба взагалі немає», — ділиться Тетяна.

Їхній під'їзд перетворився на склад гуманітарної допомоги. Щойно відкривалась якась аптека, Денис з Тетяною одразу скуповували все необхідне. Возили у шпиталі одяг, памперси, їжу. Двічі на день варили їсти для ТрО, пекли кілограми поживного печива. Збирали по сусідах усе, що було потрібне. 

«Ми тільки купили нове ліжечко із матрацом доньці, а потім віддали і матрац, і розкладачки, і ковдри, і нові подушки у шпиталь, бо там потрібніше», — згадує Тетяна.

Коли Київщину звільнили від окупантів, Тетяна і Ден почали допомагати жителям села Мощун. Спочатку самі возили будівельні матеріали. А потім просили сусідів, які робили ремонти, складати залишки, а люди приїжджали й забирали те, що потрібно.

«Я захоплююся цими людьми. У них 80% зруйнованого житла, а вони усміхаються і розповідають, як допомагали ЗСУ», — каже волонтерка.

«Так, як раніше, не буде»

На початку грудня 2022 року Тетяна активно готувалась до ярмарку в житловому комплексі, де вони мешкають, — збирали кошти для ЗСУ.  

Тоді ж у її рідному Богуславі якраз переводили один з головних храмів з московського патріархату до ПЦУ. 

У такий насичений подіями період жінка відчула незвичний біль у спині. Подумала, що це від перенавантаження, адже доводилося підіймати багато важкого. Але невдовзі звернулась до лікаря та почула діагноз, до якого не була готова. Онкологія.

«У той день, коли я вперше почула діагноз, часу на переживання не було. Ми мали переписувати все майно у храмі. Три дні просиділи там і раділи, що московський піп не встиг вивезти коштовні речі й старовинні ікони. 

Коли була перша служба українською мовою, було відчуття неймовірної єдності та чистоти, хоча фізично ми не встигли навести в церкві лад. Я зрозуміла, що хвороба — це шлях до Бога. Ми хворіємо не тому, що це заслужили. На це є різні причини, але так ми стаємо ближчими до Бога», — пригадує Тетяна.

Тетяна Овчар мала досвід догляду за онкохворими, адже її мама, свекруха, тітка та хрещений мали такий діагноз. Але прийняти власний діагноз виявилося непросто. 

«Я не тримала хворобу в секреті. Я вважаю, що якщо ти приховуєш і не розповідаєш про це, то ніби відгороджуєшся від якоїсь частини себе. Якщо в тебе карі очі, то ти ж визнаєш, що в тебе карі очі. Так само і з хворобою. Ти не стала ні гіршою, ні кращою. Ти просто стала іншою. 

Важливо усвідомити, що так, як раніше, не буде. Лікування — це процес. Таке розуміння дуже важливе в боротьбі. Мені лікар сказав на першому прийомі: “Якщо хочеш жити — приходь. Це лікується. Якщо є якісь інші думки, то краще не приходь”», — говорить Тетяна. 

І вона прийшла. Жінка пригадує, що коли захворів її хрещений, то до лікаря в Богуславі не можна було зайти без грошей у медичній картці. З нею все було інакше.

«Що б там не говорили про медреформу Уляни Супрун, але завдяки їй стало можливим лікуватися безкоштовно. Це настільки важливо, що не передати словами.  Я пройшла 8 хімій безкоштовно. Це означає, що ти не мусиш від хімії до хімії думати, де взяти гроші. Мій лікар пояснював: “Ось це оплачене програмою, ось це непроплачене, ось це можна не робити”», — розповідає Тетяна.

«Роблю, скільки можу»

З думок про хворобу жінку витягувало волонтерство. 

«Коли мені ставили крапельниці, я намагалася взяти якийсь великий збір, щоб не розкисати. Для мене було важливо бачити, як поповнюються картки, шукати те, що потрібно військовим, знаходити, де можна придбати дешевше. 

Якось був момент, коли військові писали із запитом, а я відповіла, що зараз не можу взяти й пояснила чому. Тоді один військовий написав: “Мабуть, це той момент, коли ми повинні про вас подбати, а не ви про нас”. Вони з такою обережністю до мене ставились, я була вражена», — згадує Тетяна.

Каже, що у волонтерстві постійно трапляється якесь диво.

«Коли ти не розумієш, де взяти гроші, і тут тобі хтось перераховує потрібну суму. Або хтось написав, що йому це дуже треба, а інший пише: “А ти не знаєш, де це прилаштувати? Бо в мене залишилось”. Хіба це не диво?» — міркує Тетяна. 

Зізнається, що раніше постійно картала себе за те, що робить замало. Але тепер стала спокійніше ставитися до кількісних показників: «Роблю, скільки можу». 

Маленькими кроками вона робить те, що під силу саме в цей час. 

«Я придумала собі ритуал. Щоранку я перевдягаюся з піжами чи домашнього одягу у щось більш офіційне, сідаю за стіл і починаю розв'язувати волонтерські питання. Це час, який я даю собі на те, щоб бути корисною. А потім, перевдягнувшись назад, даю собі час на відпочинок», — ділиться лайфхаком Тетяна.

Авторка: Олена Кущенко