Я працюю на цвинтарі. Або 45 років роботи зі смертю
Три постріли. Уривається щебіт птахів. Моє серце здригається й котиться кудись униз. Птахи відходять швидше, ніж я. Заводять свій спів. Гостро пахне бузком і смертю.
Похорон. Родичі й близькі у сльозах. Військові зі строгими й сумними обличчями несуть труну, ставлять біля могили, накривають стягом. Так шанують полеглого побратима.
Серед невеликого натовпу процесії, а це приблизно п’ятдесят людей, здалеку видно сивоголового високого, прямого, як стовп, чоловіка в чорній старомодній шкірянці. Від нього віє спокоєм і впевненістю. Це організатор, чи, інакше кажучи, розпорядник поховань Володимир Стратоненко.
За 45 років на посаді він провів на той світ понад 20 тисяч людей.
Ховаю зараз лише військових
Ми зустрілися вранці біля центрального військового шпиталю Києва. 73-річний Володимир Сергійович проводить до моргу. Сьогодні ховатимуть 49-річного бійця, який воював із перших днів війни.
— Він помер у шпиталі від поранення? — питаю.
— Загинув просто на фронті. Ми кажемо: під час бойового завдання, — настановчо розповідає чоловік. У нього сиві вуса й гарні очі, які колись були синіми. – Сюди привозять і загиблих, і тих, хто після поранення помер у шпиталі. Он там рефрижератор, — махає рукою в бік будівлі, якої не видно за розкішною зеленню кущів.
— А як ви готувалися до сьогоднішньої події?
— Вчора телефонував до його мами, розпитував. З дружиною він розлучений, не знаємо, чи діти приїдуть на поховання. Раніше я у своїх виступах всю біографію розповідав: де покійний народився, що закінчив, всі заслуги, але зараз коротко все. Чому так? Бо вмирали люди переважно віком за 70, 80 років — вони довго прожили, смерть яких природна й не лякала. А коли пацану 25, його призвали, а через два місяці він загинув… Рідним важко слухати довгі промови. А останнім часом у мене лише такі небіжчики. Лише військові.
До двору моргу заходять військові з територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Стратоненко вітається з військовим комісаром як із давнім знайомим. Вже напоготові катафалк — чорний мікроавтобус. Задні двері його відчинені, крізь них заноситимуть труну. Чекаємо на маму покійного. Вона затримується на кілька хвилин.
У Володимира Сергійовича на грудях бейджик, де зазначена назва державного міського комунального спецкомбінату, де він працює і який надає ритуальні послуги в Києві: транспорт, труну, копачів, вінки тощо. Назва складається з абревіатур. Під нею: ім’я чоловіка й останнє слово: «організатор». Він просить військових винести труну, після того як мама попрощається із сином у ритуальній залі.
Ось і вона. Низенька жінка з розпухлим від сліз лицем. Її підтримує подруга з оберемком жовтих троянд і білих хризантем. Організатор нахиляється до жінок. Питає, чи потурбувався хтось, щоб біля під’їзду їхнього будинку були табуретки. Адже ми завеземо воїна туди для прощання із сусідами. Питає, чи хоче мама покласти в труну особисті речі сина. Вона сполохана:
— Ой забула!
— Нічого, вдома візьмете, — заспокоює розпорядник. Бере в неї рушник і вив’язує на хресті так, щоб було видно рядки молитви, вибитої на тканині.
До ритуальної кімнати, обклеєної шпалерами в сірий ромбик та з іконою на стіні, він заходить разом із мамою бійця і її подругою. Вправною рукою розкладає квіти у труні, щоб лежали не купкою, а рядочком.
«Моя роль — не лише красиві слова говорити, а стежити за всім, підказувати, кому що робити. От попросив хлопців труну винести. Хоча вони й так знають: коли гімн грати, коли стяг рідним давати», — коментує для мене Володимир Сергійович.
Ми сідаємо біля водія, мама із сином — позаду. Вона везе його востаннє в рідний двір.
Єдина умова для стажиста: прийти на роботу
Володимир Стратоненко закінчив Київський університет (зараз — імені Шевченка), за фахом — інженер-радіофізик і дослідник. Працював там само. Коли помер батько і 27-річний юнак сам займався його похованням, познайомився з одним посадовцем. Той несподівано для хлопця запропонував очолити ритуальну службу при міській адміністрації. Вона лише організовувалася.
«Я сказав тому дядькові, що уявлення не маю, що це таке. “Добре слово про покійного скажете”, — пояснив той.
Не знаю, чому він мене вибрав. Може, тому, що молодий, красивий. А зараз я, — пауза, — просто красивий», — усміхається своєму жарту.
Його, зізнається, привабила зарплата. Проти ставки в університеті розміром 115 карбованців йому запропонували 240. Плюс пообіцяли, що й подяка від людей буде, бо так заведено в українців.
«Пам’ятаю, першим ховав полковника міліції, — згадує. — Читаю текст, а в самого нога дрижить і тук-тук відбиває. Було багато офіцерів. Ох і запах був від покійного. Як їхали в автобусі, то не знали, куди сховатися. Дружина моя після того все запитувала, навіщо стільки одеколону на себе виливаю. А зараз такі технології, що запаху немає. Роблять бальзамувальний укол — тіло як дуб, і не пахне. І я за роки звик виступати, можу без папірця про будь-яку людину розповісти».
Раніше робітники ритуальної служби сиділи на цвинтарях і кидалися до похоронних процесій, питаючи в рідних, чи не треба їм людину, яка б гарно виступила. Потім підхід змінили. Стали пропонувати послуги організатора безпосередньо у спецкомбінаті, де люди замовляли необхідну атрибутику.
Роботи було багато: Володимир Сергійович роками працював без вихідних, проводячи по два похорони за день.
Поки не було мобільних телефонів, напередодні поховання розпорядники виїжджали до замовників додому, обумовлювали, що і як завтра відбуватиметься. Знали Київ не гірше таксистів. Зараз зідзвонюються.
Скасувались і щоденні робочі планівки. Завдання роздають по телефону. Чоловік відкриває Viber і показує розклад на завтра: є чотири замовлення на «організаторів». Їх саме стільки працює в державній службі зараз. Раніше було 49. Решта розбіглися по приватниках іще в 90-ті. Там платять більше.
Зарплата у Володимира Сергійовича зараз — після вирахування всіх податків — 7 тисяч гривень. Йому нормально, бо на пенсії. А молодь працювати не йде.
«Потрапити у спецкомбінат на роботу колись було нереально. Такий жирний шматочок вважався. Без вищої освіти не брали. Крім зарплати, про нас тут турбувалися: костюми шили, на курси підвищення кваліфікації посилали, де ми дикцію пропрацьовували. А зараз у мене шкіряна тека для промов із тисненням знаку СБУ — подарована. Сам купую собі одяг: певна річ, що все чорне. А на роботу ми готові взяти будь-кого, аби лиш прийшов! Це єдина умова», — усміхається.
Карма за неповагу
Раптом катафалк гальмує. Молода, вродлива водійка на гарній дорогій машині підрізає нас. Обмінюється з нашим водієм взаємними красномовними жестами, мовляв, куди преш. Жінка не бачить портрета воїна за лобовим склом. А його видно, він великий.
Водій катафалка Микола намагається їй показати, але вона перерізає нам дорогу.
«У Києві часто так, — зітхає розпорядник похорону, — то в селі всі зупиняються, пропускають. А тут так. А потім із нею [водійкою] щось станеться, а вона не знатиме, чому. Карма наздожене. Недарма в народі кажуть, що не можна переходити дорогу перед покійником. Та й повагу треба мати», — він неголосно обурюється, щоб не чула позаду мама загиблого.
Через кілька хвилин заїжджаємо у двір багатоповерхівки. Навколо багато машин, тож ледве втискаємося. Одна автівка просто біля під’їзду, вона заважає.
«Інколи родичі пишуть оголошення, мовляв, завтра похорон, приберіть машини. А тут не знаю, чому так. Можливо, хтось із сусідів поставив і пішов на роботу, і все, нічого не вдієш, — ділиться Стратоненко. — Не завжди все передбачиш».
Труну ставлять на табуретки. Її обступають сусіди й знайомі. Організатор голосно просить покласти квіти, поправляє їх. Поки два священники проводять поминальний обряд із молитвою, не втручається. Жестом зупиняє заплакану старшу пару, яка запізнилася, не дає їм покласти квіти. Мовляв, після відспівування.
Протягом усього похорону від ритуальної кімнати, прощання біля дому й на кладовищі Володимир Сергійович давав чіткі розпорядження: куди діти хлібину, як покласти віко, кому нести портрет, у який проміжок прощатися і хто перший.
Здавалося б, без нього все стане хаотичним і розтягнутим.
Його дії — чіткі, вказівки — ввічливі, ставлення — людське. Подає руку, підсаджує в автобус, відводить із протягу.
Ховали військового на Лісовому цвинтарі. На Алеї Героїв. Вона — довга-довга. Там уже близько тисячі поховань, і це море. Море стягів, квітів, фото молодих облич. Море смерті.
У нас приємна робота. На свіжому повітрі, квіти, оркестр
За 45 років кого лиш Стратоненко не ховав: посадовців, народних депутатів, їхніх родичів. Називає імена матерів колишнього президента України Віктора Ющенка та ексмера столиці Леоніда Черновецького. Був розпорядником на похоронах міністрів Юрія Кравченка, Георгія Кірпи, хірурга Олександра Шалімова. З останніх відомих — військовий Василь Ратушний, брат загиблого військового та активіста Романа Ратушного.
За десятки років чоловік став шанованою людиною. Його кликали в різні міста й рекомендували, як радять тамаду на весілля.
«Тільки то весела подія, а тут сумна», — жартує чоловік.
Він бачив різні похорони, але згадувати їх не любить. Старається відразу викинути подію з голови. Каже: «Якби все на серці лишав, то давно б коні двинув».
«Дружина говорить, що маю залізобетонні нерви. Скільки років минуло, а сплю спокійно. А дівчатам-працівницям нашим сниться це все, покійники до них ночами приходять».
«У нашій роботі головне — спокій, — вмішується в розмову водій катафалка Микола. — То в людей горе, а нам робота. Я коли в таксі працював, то мене й душили, й ножем різали, блювали на мене. Тут краще. Але дівчата, коли дізнаються під час знайомства, де працюю, лякаються: “Ну тебе нафіг”».
Чорний гумор від працівників ритуальної служби: «У нас приємна робота. На свіжому повітрі, квіти, оркестр».
Однак є кілька випадків, які Володимир Сергійович усе ж пам’ятає. Дуже неординарні. Одного разу в матері зник син. Шукали-шукали по лікарнях, по моргах. Знайшли, опізнали, похорон організували, яму на цвинтарі викопали. А син — хоп — і приходить. Десь загуляв із дівчиною на кілька днів. Маму насилу відкачали.
Розпорядник розмірковано пояснює:
«Добре, що в день поховання явився. А якби пізніше, довелося б незнайомця викопувати. А ексгумація — марудне й довге діло».
Іншого разу на похороні стало зле сестрі покійного. Її забрали в лікарню, і невдовзі Володимир Сергійович проводив на той світ уже і її.
«Не можу ховати дітей, стараюся таких випадків не брати. Хіба вже особисто мене просять, не відмовляю. Одного разу 5-річна дівчинка випала з вікна. Це було страшно, і важко. Коли людина вік прожила, то якось усі навколо спокійніші, бо це природно. Діти ховали батьків, а зараз навпаки. Кладемо в землю молодих військових, цвіт нації».
В організатора поховань зараз покійники — лише військові. Цивільних розбирають приватні агенції, які влаштовують ціле полювання за мерцями, щоб більше витягти з родини грошей. А оскільки ТЦК беруть на себе всі витрати з поховання військових і є державною структурою, відповідно мають справу з державною ритуальною службою.
Сьогоднішні послуги організатора поховання за чотири години оцінені в 506 гривень. Додатково 122 гривні — за заїзд у двір.
Смерті не боюся
Дорогою до цвинтаря Володимир Сергійович кілька разів зазирав у теку, там — аркуші з надрукованим текстом і написані від руки. Він перечитував їх: поєднуючи підхожі для цього дня заготовлені тексти з колишніх виступів.
«Коли доводилося бувати на похоронах як людина, а не працівник похоронного бюро, завжди помічав помилки, і для себе визначив, що не люблю порожні фрази, пафосні виступи. Намагаюсь, щоб по-людськи це було», — зізнається.
Перед могилою у прощальному слові він був прекрасним: теку не розгортав, говорив гучно й урочисто. Його промова — кульмінація похорону. І вона була гідною.
Запитую насамкінець нашої зустрічі, скільки ще планує працювати в ритуальній службі.
«У жовтні буде 46 років, як я тут. Якщо до 50 дотягну, то добре. Ніколи на здоров’я не скаржився, а тут кілька місяців тому зле стало, дружина до сімейного лікаря відправила. Перевірився, виявилося: інфаркт на ногах переніс, рубець великий уже. Операцію зробили, і я із часом повернувся на роботу. Правда, на поминки вже не ходжу, важко. Там же не чарку перекидати треба, а теж ведучим бути. Тому любив похорони вчителів та й загалом інтелігенції. Вони розуміються на доброму слові. А коли публіка така, що лиш випити та закусити, та ще й “за здоров’я покійного” — то не те», — сміється.
Він має доньку й сина, трьох онуків.
«Боженька нагородив мене ними за мою печальну місію. Вони чудові. А смерті я не боюся. Якщо щодня з нею маєш справу — звикаєш. Всі там будемо, але що пізніше, то краще».
- Поділитися: