Троє в пущі. Як на кордоні з Білоруссю живе село, якого немає на карті

Отак їдеш серед лісу асфальтівкою, яка до повномасштабної війни з’єднувала український Овруч і білоруський Мозир, минаєш колишній прикордонний пункт пропуску «Виступовичі» — і здається, що все, Україна закінчилася, бо траса от-от влетить прямісінько в білоруську територію. Але ні — їдеш трохи вбік у ліс, форсуєш нескінченні вибоїни на ґрунтівці й дістаєшся Борутиного.

«То ви в Україні живете чи за кордоном? Мабуть, за кордоном, раз до вас треба через прикордонний пункт пропуску їхати», — дражню я Дмитра Михайловича.

«Чого це я за кордоном? Я в Україні. Тут у нас Україна, і я українець», — сміється він у відповідь.

Для площини треба три точки. А для села — три людини

Прикордонники пропускають у Борутине тільки тих, кого місцева влада записала до спеціального списку, — Дмитра, Любу, Олексія і їхніх близьких. Список дуже строгий: приміром, син пана Дмитра в ньому значиться, а от дочка й онуки — чомусь ні.

Журналістів hromadske прикордонники теж внесли на один день до заповітного реєстру. І навіть виділили нам спецсупровід. З ним ми дісталися села, працювали там і поверталися до пункту пропуску. Бо прикордоння під час війни — не теренкур, і навіть місцеві не завжди орієнтуються в тамтешніх мінних полях. Олексій днями пропадає в лісі, збираючи гриби-ягоди, а Дмитро Михайлович обходить хащі стороною.

«Нащо воно мені, хай ті гриби хоч золоті будуть», — зауважує резонно.

Його будинок, як і більшість у селі, частково по-старовинному критий ґонтом, частково — шифером. На колись пофарбованій жовтим кольором стіні великими цифрами написано номер — 51.

Цей номер і смішить (бо до чого він у селі з трьох мешканців), і бере за душу (бо колись у Борутиному було понад 60 хат, а тепер лісом і травою позаростали навіть їхні руїни). Яка будівля впала від старості, яка випадково згоріла, яку після Чорнобиля по цеглинці, по дощечці розібрали мародери.

Дмитро Тесленко живе в Борутиному з 1986 року. До того він із родиною жив у сусідньому селі. А як воно після вибуху на ЧАЕС потрапило в зону обов’язкового відселення й там відрізали світло та перестали привозити продукти, Тесленки перебралися до Борутиного. У чужу хату — її власники, як і багато хто з навколишніх сіл, через високий рівень радіації були евакуйовані кудись на Кіровоградщину.

«Нас тут тоді лишилося кілька сімей, хто не хотів переїжджати. Чого ото їхати на ту Кіровоградщину? Хто поїхав із молодих чоловіків, яким до 40 років було, то всі в евакуації швидко вмерли. Їх потім родичі з Кіровоградської області привозили сюди в село ховати. А хто тут лишився — вижили, їх радіація боїться», –- кокетує Дмитро Михайлович.

Ще донедавна мешканців у селі було четверо, але торік четвертий, Володимир Редчиць, помер.

До цвинтаря Дмитро Михайлович веде нас крізь ліс. Дощів давно не було — сизий сухий мох тріщить під ногами. Висока трава ріже ноги аж під колінами. У ній важко розгледіти зогнилі стовбури дерев. Наступиш на такий спроквола, і поки усвідомиш, що то суха деревина, серце встигає зупинитися від страху: а раптом міна…

Кладовище обнесене дерев’яним парканом, від багатьох могил лишився тільки натяк: вітер і дощ зрівняли їх із землею. Померлі родичі лежать одне біля одного, сім’я біля сім’ї, сусіди біля сусідів. Так, немов громада Борутиного просто переселилася на нове місце й справжнє село тепер тут, у піску під соснами, а Дмитро з Любою та Олексієм забарилися на виселку…

По хліб — 12 км

У господі Дмитра Михайловича — армійський порядок. Недарма він замолоду був мічманом на флоті й старшиною у військовій частині в Овручі. Двір виметений, за левадою — рівненькі, без бур’янцю, грядки.

Кучерявиться горох, підставляють боки сонцю кабачки, репається земля навколо величезних головок цибулі, набирають округлостей помідори, кріп задерикувато зеленіє серед огіркового огудиння. І на сторожі в них — майстерно зроблені опудала. Дмитро Михайлович щиро сподівається, що солом’яні чоловічки, одягнуті в його старі сорочки й штані, зупинять оленів і лосів, які внадилися під’їдати на його городі. І що тварин справді може налякати брязкіт порожніх консервних банок і пластикових пляшок, які чоловік підвісив до березових жердин.

«Городини мені й самому вистачає і дітям можу щось уділити: і картоплі, і закруток різних», — хвалиться Дмитро Михайлович.

За словами прикордонників, які нас супроводжували, радіаційний фон на деяких ділянках села й навколишнього лісу досі високий. Можливо, є радіаційна пляма й на городах. Але Дмитра, Любу та Олексія такі дрібниці не бентежать — вони спокійно споживають вирощені овочі. Олексій зібрані в лісі ягоди передає на продаж і в Овруч, і в Коростень, і далі.

По крупи, хліб, цукерки й консерви мешканці Борутиного їздять до села Виступовичі, що за 12 кілометрів. Там зараз живуть 16 людей. Туди двічі на тиждень машина «Укрпошти» привозить продукти. Дмитро Тесленко має мотоцикл і «жигулі», тож добратися до цивілізації йому просто.

«Як колишній працівник лісництва я отримую 5 кубів дров на рік — мені їх під саму хату привозять. По бензин і газ для машини я в Овруч їжджу. І стрижуся там. І скраплений газ для таганка звідти доставляю. Треба помитися — є в мене для цього бак на 150 літрів. Наношу в нього води, вона на сонці нагріється — от і душ. Узимку в балії миюся. То не проблема. Воду для прання беру з криниці. Теж немає проблем», — сміється Дмитро Михайлович.

Розповідає, що вміє робити все по дому: і прибрати, і готувати. Заходиш до нього в хату — і віриш, що таки правда. У хаті мій прискіпливий жіночий погляд не знайшов ані смітинки, ані жодної зопрілої від бруду шмати. 

Одеколон і якісь ліки на комоді розкладені в одну лінію, щоб, як і відключать світло (а це тут буває частенько), безпомилково знайти потрібну річ. Одяг акуратно розкладений. Вичищені рогачі стоять біля печі, у якій чоловік варить, тушкує і смажить. Чавунні горщики такі чисті, що в них можна розгледіти своє відображення. Дмитро Михайлович відтирає з них кіптяву піском і содою.

А хату — на замок

Тут, серед лісу на самому краєчку України, коли із сусідом не спілкуєшся через його ревнощі, а із сусідкою важко порозумітися через її глухоту, коли навіть із тваринами не завжди поговориш, бо собака любить бігати в гості до прикордонників, а кіт — постійно спати, Дмитро Михайлович стверджує, що йому не буває нудно й самотньо. І не буває страшно: кругом, аж до кордону, свої хлопці — прикордонники.

Він двічі удівець. Друга дружина — старша сестра першої — померла вже як 12 років. Похована вона в Овручі, де живуть син і внуки Дмитра. Син приїздить до батька кілька разів на місяць. Зате частенько заходять прикордонники. А у Виступовичах він має подругу, молодшу на 20 літ.

Олексій, якому за підрахунками Тесленка, ще немає і 70 років, теж не сумує — має подругу в Овручі. Ту саму, яку колись приревнував до Дмитра. За словами прикордонників, які все тут контролюють, вона частенько приїздить до нього в село, а він — до неї. 

Підтримати

А Любу, яка після смерті мами живе сиротою, навідує якась її далека родичка, яка, як кажуть сільські сороки, отримує за неї пенсію і вже є офіційною власницею бабиної хати. 

Є в селі й блага цивілізації: радіо, телебачення, вежі, що забезпечують мобільний зв’язок з усім світом. Можна «швидку» з Овруча викликати або зателефонувати в медпункт у селі Бережесть, що майже за 40 км від Борутиного.

«Але я не телефоную. Як почну по лікарях ходити, то точно що захворію. Ліки я сам собі в Овручі можу купити — реклама по радіо підказує, які», — рішуче каже Дмитро Михайлович. 

На столі в нього стоїть невеличкий телевізор Honda. На наше прохання він перемикає канали: білоруські, російські, та найбільше українських (з півтора десятка). Каже, що як попорає господарство, то зазвичай дивиться телевізор або читає житомирські газети, які до Виступовичів привозить «Укрпошта», тож добре знає, яке то воно життя на «великій землі».

Ми попросили Дмитра Михайловича провести нас до його сусідки Люби. Чоловік ретельно замикає двері й навішує на них замок. Овва! Від кого ж тут зачинятися? Лось крізь ці двері не пролізе, ухилянти, за словами прикордонників, тут до кордону не пробираються, вовки, хоч і заходять у село, з повагою оминають хату.

«Ну як це ж — не замкнути? А раптом хто з лісу прийде», — дивується нашому сміху Дмитро Михайлович.

Трамп — це врєдітєль

У Дмитра у дворі ростуть бузок і шипшина. У Люби там, де зазвичай господині насаджують квіти, росте картопля — ледь не попід вікнами. Ці вікна, до речі, забиті дошками, а двері замкнені зсередини.

«Оце помре — то як до неї добратися?» — бурчить Дмитро Михайлович. 

Знадвору чути, як гучно в хаті працює телевізор. Рукою дотягтися до вікна через штахетник неможливо, тож я стукаю по фрамузі якоюсь палицею. Врешті Любов Микитівна відчиняє двері.

Дорогою до неї прикордонники розповіли, що якось завітали в її двір разом із поліціянтом. Жінка вийшла на поріг і зразу запитала, росіяни вони чи українці. Як почула, що українці, то заголосила: «Синочки, як ми вас ждали!».

«Чогось я думаю, що якби до неї росіяни отак прийшли, то вона і їм би сказала, що рада бачити», — висловлює свої підозри прикордонник.

Нас Люба Микитівна зустрічає словами: «Не знаю, хто ви, діточки, але заходьте».

Вона настільки погано чує, що запитання їй треба записувати в зошит. Його жінка миттєво дістає з якоїсь шухляди. Пам’ятаючи розповідь прикордонника, я пишу їй: «Тут зараз українці чи росіяни?». 87-річна жінка читає без окулярів і миттєво відповідає: «Українці».

Самотні люди завжди говорять про свою самотність. Любов Микитівна не виняток. За лічені хвилини розповідає, як усе життя гляділа хвору маму й через неї не вийшла заміж, як її брат повісився, і вона за ним дуже сумує. І що в Білорусі живе в неї племінник, який подарував їй великий телевізор, золота людина. 

Солідний Samsung різко контрастує з рогачами біля печі, старим ослоном, купою якогось шмаття на лежанці, вишивками в рамках і портретами господині часів її молодості. Нівроку була дівчиною.

Вона теж сама собі готує їжу й сама себе обходить. Під дзеркалом на видному місці прилаштовано аркуш паперу з телефоном її родички, яка періодично до неї приїздить аж з-за Овруча. Дмитро Михайлович стверджує, що сусідка спроможна самостійно набрати потрібний номер. 

Недарма жінка цілими днями дивиться телевізор — із хати проводжає нас словами: «Знаєте, хто такий Трамп? Це русскій врєдітєль».

І раптом, уже останньої хвилини, не гучно й екзальтовано, як раніше, а спокійно й дуже печально Любов Микитівна запитує мене: «І що буде далі з нами?». Я миттєво відчуваю холод під серцем. Справді, що ж буде? Дмитро Михайлович казав, що жінка часто не розуміє, що говорить. Може, і не розуміє. Але градус біди відчуває гостро, якщо ставить такі питання.

Поки ми спілкувалися з Дмитром і Любою, Олексій чмихнув із села. Ми встигли лише побачити віддалік його «жигуль», яким разом із подругою і зібраними чорницями чоловік направився до Овруча.

Тю. Ми ж через місцевий старостат просили Борутинську трійку в день нашого приїзду побути вдома…

Все одно йдемо в кінець вулиці до Олексієвого обійстя. Видно, що до нього прикладаються жіночі руки: в автошинах уздовж паркану влаштовані квітники із чорнобривцями й сукулентами. І хата привітно зустрічає свіжопофарбованими в яскраво-голубий колір дверима з підковою на них. 

Пес на прив’язі несамовито гавкає. Чомусь подумалося, що й Олексій ретельно зачинив свою хату перед від’їздом. Придивляюся — так і є. Висить чималенький замок.

Мед із колоди

Житомирське Полісся — це як у Лесі Українки: мавки, потерчата, можливість дива на кожному кроці. Я підсвідомо чекала на нього всю дорогу до села. І тільки в’їхали в Борутине — ось воно! У заростях обабіч дороги відомі ще з язичницьких часів вулики-колоди. Повірите, що завжди мріяла скуштувати меду з них?

Дмитро Михайлович викладає на тарілку брусок меду з вощиною, нарізає на акуратні чотирикутники. Мед має колір бурштину, у якому застигли сонячні блискітки. Хазяїн запитує, із чорним чи білим хлібом ми будемо його їсти. Боже, та ми його, як Вінні Пух: багато і без хліба!

«Їжте, він з липи, акації, квітів різних зібраний. Я вулик відчиняю, вирізаю меду, скільки треба», — заохочує нас чоловік.

Я думала, що з’їм усі ті чотирикутнички. Але мед такий солодкий і ситний, що стало сили тільки на три.

А далі ми йдемо до вуликів, що бовваніють біля колишніх хат і парканів.

Дмитро Михайлович розповідає, що колись їх завів у селі чоловік, якого звали Микола Рибицький. І було тих вуликів у нього чи не 70 штук. А як 2015 року Микола помер, частину колод якісь люди вивезли із села, а частина стоїть занедбана, і в них уже давно не селяться бджолині сім’ї. А кілька вуликів Дмитро Тесленко узяв під свою опіку.

«З ними роботи небагато. Вибрати мед, почистити вулик. Бо в нечищений вулик рій не повернеться, особливо якщо там миша заведеться. Як рій покине вулик, то навесні беру бадилля багна, крушини, віття вільхи — і чищу ним вулик ізсередини, потім сиропом цукровим поприскаю, щоб бджіл заманити», — розповідає Дмитро Михайлович.

Ви вулик-колоду на дереві бачили? А з бджолами? А нам чоловік показав аж два — у лісі на дубах. Ми щиро дивувалися, як він діставав мед із такої висоти. 

«Драбину з дому притягнув та й заліз на дерево», — пояснює нам, як дітям.

Звідси до його хати кількасот метрів, колоди за чимало метрів від землі, а йому 85 років — ну як не молодець!

Він пропонує нам меду із собою, ми відмагаємося — мовляв, наше відрядження тільки почалося, ще не скоро доберемося додому. А тепер я вже вдома, а смачнющий мед лишився в Борутиному. Ну хіба не дурепа?..

Під наглядом

Обійшли вже село, стали напроти Олексієвого двору — а раптом він скоро таки повернеться. Над нами намотує кола коптер.

«Це від поліції», — пояснює прикордонник.

І розповідає: «З військового погляду, тут спокійно. Скупчень російської армії на білоруському боці немає, дрони ворожі сюди не залітають. Сигналів повітряної тривоги немає. Не порівняти зі сходом, де я воював».

За його словами, у ніч проти 24 лютого 2022 року міжнародний пункт пропуску «Виступовичі» ще працював, люди й транспорт могли перетнути кордон. І хоч тут гарна асфальтована дорога на Білорусь, росіяни сюди не сунулися, бої ішли ближче до Київської області. Зараз пункти пропуску з білоруського й українського боку не працюють, ніякого руху через кордон немає.

«У 2022 році тут стояли військові. Он, бачите ті напиляні колоди? То вони для своїх потреб заготовляли — так і лишилося. Зараз тут наші прикордонники, загородження, патрулі, БпЛА, мінні поля, повно наших блокпостів, болота як природна перепона. Ні російські ДРГ не пройдуть, ні наші ухилянти не вийдуть. Та ця місцина й не популярна серед ухилянтів — від Овруча тут до кордону 40-50 км, спробуй їх пішки болотами здолай», — каже прикордонник.

Ми зневірилися дочекатися Олексія. Тож вирушаємо із села й прощаємося з Дмитром Михайловичем.

«Мене син в Овруч кличе, а чого я туди поїду? Поки при здоров’ї, буду тут жити. Скільки там мені тієї житки лишилося. Відчую, що зле — викличу “швидку”. Як устигну. Мені головне — прожити стільки, щоб війна закінчилася. Не про переговори там усякі почути, а от, що саме закінчилося все, перемога, ми вільні люди у своїй країні. Оце така в мене мрія», — каже він.

… Коли ми їхали з Овруча до села, перебіг нам дорогу великий лось. Увесь зворотний шлях я з надією вглядалася в хащі — а ну ж як вигулькне лось чи олень. Вовк теж було б непогано — у машині не страшно. Але ні. Десь зачаїлися від спеки в холодочку. Люди ж не сполохають — на десятки кілометрів навкруги непролазна пуща.