Двічі за війну міняв номер телефону, бо приходили повідомлення від загиблих друзів — репортаж з-під моргу Дніпра

Я побачила віддалік, як військові поклали в домовину щось невеличке, накрили військовою формою, а зверху — білим поховальним покривалом з рюшами. Було в труні щось із національною символікою, але роздивитися не встигла: сніданок підступив до горла. Довелося відбігати. 

50-річний Олексій — із Фастова на Київщині. Воює з першого дня вторгнення.

«Там, де я працював, — броня. Можна було не йти, а ми пішли з братом, і ще 16 чоловіків з нашої роботи. Начальник казав “по дурі”. А ми розуміли — якщо не ми, то хто? Я починав на мінометі, потім як водій возив поранених до медпунктів».

Місяць тому Олексія попросили підмінити водія на машині «На щиті».

Чоловік раз за разом повторює, що не хоче возити тіла і з радістю покине це діло.

«Ні, не через страх. Найстрашніше — везти пораненого. Особливо, коли той кричить від болю й просить вколоти що-небудь. У нього немає ноги, він стікає кров’ю, а дорога така, що розтрясе й мертвого. Йому вже вкололи, що можна, а він просить іще. Оце страшно», — не бажаючи говорити взагалі, водій спершу скупо відповідає на запитання. А далі — дедалі більше.

«Ви зрозумійте правильно, жодного секрету, чому не хочу возити тіла, — немає. Але за війну (має на увазі з 2022-го — ред.) я двічі поміняв номер телефону. Бо на Signal приходили повідомлення від друзів, які загинули пів року тому. Простіше завести новий номер, новий Telagram, Instagram і Messenger, ніж їх видаляти. Їх багато. Дуже багато», — Олексій відвертається і закурює. А тоді додає: «А якщо брата доведеться везти, не дай Боже. Не хочу я цього. Краще вже на передок».

З Харкова їхали, було три тіла, зараз уже п’ять

Сьогодні він поїде в Білу Церкву й Чернігів. Водій не знає, як звати героїв, яких він везе, коли вони загинули й скільки пролежали в рефрижераторах. Хоча це все записано в їхніх документах, не заглядає туди. Він не буває на похоронах, віддає тіла в місцеві морги й усе.

«Але іноді я бачу родичів. Якось жіночка прибігла до холодильників. Десь дізналася, що тіла забиратимуть. Кидалася до всіх, питала, де її син. Плакала. Що їй скажеш? Там повно мертвих, і всі під номерами. Не треба рідних сюди пускати, хай військкомати з ними розбираються, представники від бригад їх заспокоюють», — чоловік довбає землю носком черевика.

Розповідає, що дорога буває різною, біля фронту часто є замінованою, тому доводиться буквально намацувати шлях. Вже на цивільних дорогах машину «На щиті» пропускають і автівки, і люди. Часто стають навколішки.

Повз нас дві молоді жінки ведуть попід руки літню. Та насилу переставляє ноги. За 20 метрів — будівля моргу. Ймовірно, вони звідти.

Олексій запалює знову й продовжує:

«Загалом на цій посаді служать люди обмежені за здоров’ям. А недавно надійшов наказ — зняти їх із таких посад. А назад нікого не дали. Тому вже мене вибрали». 

Олексій пояснює, що ніхто не хотів виконувати цієї роботи. А далі переводить розмову на інше: «Я тут місяць, і лише днів зо два як перестав під ноги дивитися, чи немає мін. Так дивно, що ніхто не ховається.

Я погано чую, погано бачу, і всі звуки мені трохи дивні. А якщо тиша — то взагалі. На передку тиша означає, що щось буде. Нехороше. А як навколо бахкає, стріляє, прилітає, гепає — нормально».

Невесело сміємося. Прудким кроком підходить напарник Олексія. За 25 хвилин він оформив усі документи. Зараз чоловіки заїдуть іще по одне тіло в інший морг.

«Ситуація постійно міняється. З Харкова їхали, було три тіла, зараз уже п’ять, — каже на прощання водій. — А загалом в Україні дуже серйозно ставляться до таких речей, як поховання героїв, до повернення їх додому. Іноді іноземці шоковані нами. А я думаю, що людям необхідно ховати рідних, пройти цей обряд. Погорювати на цвинтарі і… і жити далі».

Підтримати

Молодь не хоче йти воювати, фронт тримається на таких дядьках, як я

Підходжу до цегляної непоказної будівлі з написом «МОРГ». Поруч лавка з дахом, чи, може, стара зупинка, поставлена у дворі.

На ній одинокий міцний чоловік у військовій формі. Плечі зіщулені, голова похнюплена.

Це 56-річний Олександр Ліско. Він сьогодні забирає померлого 51-річного брата. Обоє військові.

«Олег загинув не від кулі на полі бою чи поранення від уламка, — розповідає. — Хоча ми такого найбільше боялися. Воювали ми обоє з 2014-го, у нього багато контузій, поранень. Служив інструктором, а помер вдома: серце не витримало цих страждань, цих незгод».

Вдома на тіло Олега чекають дружина й діти, а забирає його Олександр сам.

«Обіцяли прийти на похорон із ТЦК, з військової частини. Тут, у місті, і поховаємо, ми місцеві».

З моргу визирає молодий працівник у брудних білих гумових чоботях. Гукає, чи голити Олега. Брат киває. Запитую, чи звільнятиметься Олександр зі служби, адже тепер має право.

«Я після крайнього поранення — маю інвалідність першої Б групи. Було б бажання — звільнився б рік тому. Молодь не хоче йти воювати, фронт тримається на таких дядьках, як я».

Западає мовчанка. Щоб відволікти чоловіка, запитую про його рідних.

«Є дві доньки, старша в Німеччину виїхала, онука востаннє я бачив 2021-го. Йому зараз сім, — замислюється на мить. — Поки йде війна, ростуть онуки без дідів».

Знову мовчимо. Серце моє стискається від жалю.

До стіни моргу притулений вінок зі штучних жовто-блакитних квітів, дерев’яний хрест і кришка від домовини.

Двором пробігає сіра кішка. Смалить сонце. Водій катафалка, двоє працівників моргу в синіх медичних рукавичках та Олександр виносять труну, вантажать у машину. 

Від’їхали. 

Брате мій, брате

Третя розмова за ранок і третій мій співрозмовник — теж військовий, і теж воював разом із рідним братом. Нині прийшов по його тіло.

Ігор (ім’я змінене) — високий, гарний, з тонким станом і широкими плечима. Йому ледь за 30. Не бачу очей за темними окулярами, та голос його рівний. Майже. 

«Ми з братом воювали з першого дня вторгнення. Одні з перших добровольців. Разом нас поранено 21 жовтня минулого року, разом повернулися знову на службу. А загинув у кінці серпня по-дурному: потрапив у ДТП під Краматорськом, — чоловікові прикро від цього факту. — Зараз триває службове розслідування його смерті».

Його обіймає побратим, який щойно підійшов. Чути слова: «Такий добрий, такий світлий, дуже шкода».

До Ігоря простує працівник моргу, перераховує, які документи треба, зокрема паспорт померлого, довідка про смерть. Ігор діловито відповідає. Йому кидається на шию вдова брата в темній сукні. Тулиться. Ігор довго й міцно тримає її в обіймах. Його гукають на впізнання до приміщення моргу. Ігор іде. Вертається, тримаючи в руках складені прапори України й бригади.

На лавці тим часом водій маршрутки (вона замість катафалка, кілька сидінь вийняли — і готово, лише крихітна темна хустка на дзеркалі вказує, що це ритуальний транспорт) на лавці дивиться відео з ютубу — інструкцію про те, як «насадить черенок на лопату» (держак прикріпити до лопати — ред.). Чую, що у відео щось розповідають про Радянський Союз. 

Його гукає працівник моргу, той, що в брудних білих чоботях, допомогти винести труну з тілом. Водій слухняно ховає телефон у кишеню й прямує до дверей.

Маршрутка від’їжджає, двір моргу на кілька хвилин порожніє. Тут немає черг, всі пунктуально приїздять на визначений час.

«Уже немає такого, щоб люди по півдня стовбичили на спеці чи морозі й чекали тіло свого близького, — каже побратим Ігоря, який прийшов його підтримати і який часто буває тут. — Не тому, що в морзі порядку більше. Втрат на фронті стало трохи менше».

Хочу радісно видихнути. Але тут з-за рогу, де інший вихід моргу, з’являються два працівники. На їхніх каталках — чорні мішки. Чоловіки звично й рутинно прямують до рефрижератора. Той байдуже ковтає свою здобич.