Косово: 25 років незалікованих ран

Після Другої світової утворилася соціалістична Югославія. До її складу Косово спершу входило як автономний край Сербії, але 1974 року отримало більше прав, і це прирівняло його до статусу інших республік. Проте режим Слободана Мілошевича, який став президентом Сербії в 1989-му, того ж року позбавив Косово цього статусу. Утиски албанців з боку органів безпеки Югославії, які контролювали переважно серби, продовжилися: албанців витісняли з держапарату, у школах обмежували мову, переслідували інтелектуалів-націоналістів.

Усе це посилило рух за незалежність серед косовських албанців, кількість яких тоді в Косові становила 1,5 млн, або 81% населення (сербів — 10%). З мітингів і сутичок боротьба за незалежність у 1998-1999 роках переросла у війну. В Косові партизанські загони сформувалися в Армію визволення. На утиски прав албанців, які здебільшого є мусульманами, повстанці відповіли атаками на сербських поліціянтів та югославських військових. Ті ж зі свого боку масово й жорстоко вбивали цивільних в албанських поселеннях. Повстанці давали відсіч. Найчастіше їхніми жертвами ставали серби, роми та косовські албанці, яких підозрювали у колабораціонізмі. 

За час кровопролитної війни у Косові загинули понад 13 тисяч людей, більшість із них були цивільними.

Війна закінчилася втручанням НАТО. У березні 1999 року альянс  розпочав 78-денне бомбардування стратегічних об'єктів Югославії, аби примусити Мілошевича до миру. У червні 1999-го Сербія вивела всіх силовиків з Косова, а територія перейшла під протекторат ООН.

2008 року Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність, яку Сербія не визнала. На сьогодні його незалежність визнали більш ніж сотня держав світу. Україна не серед них, бо залишається прибічницею принципу територіальної цілісності у міжнародному праві.

Скринька Пандори

Ліла Рудіна вдивляється у гірські шпилі, які швидко змінюються за вікном автомобіля. Ця жінка з темними очима, чорним волоссям у дрібні кучері, із сережками-місяцями у вухах займається темним туризмом. Її клієнти приїжджають улітку до частково визнаного Косова не з метою відпочити, а щоб на власні очі побачити найтрагічніші місця Європи. Їх цікавить — чому. Чому сталася війна, чому серби вбивали албанців, чому у Приштині встановлений пам'ятник Героїням. А нас цікавить — як. Як жити після війни. 

Рудіна везе нас до північно-західного Косова — місця найбільших воєнних злочинів. Наприкінці 1990-х тут розгорілися найбільші зіткнення між Армією визволення Косова та югославськими силовиками. Тут серби вчиняли етнічні чистки проти албанців — більшості, яка населяє Косово. Повстанці відповідали.

Ми проїжджаємо повз Крушу — село вдів, як його називають. 90% жінок, які вижили після війни, втратили чоловіків і синів. Втратили за два дні.

Сталося це 25 березня 1999 року — наступного дня після того, як НАТО вирішило втрутитися й розпочало бомбардування Югославії, аби примусити президента Слободана Мілошевича закінчити війну та зупинити насильство проти цивільних. Зранку того дня сербські силовики зайшли у село, почали спалювати і грабувати будинки. Місцеві сховалися у лісі на околицях Круші. Наступного дня їх знайшли, відділили жінок і дівчаток від чоловіків та хлопчиків. Першим наказали покинути село. Чоловіків і хлопчиків завели до закинутого будинку й розстріляли. Їхні тіла спалили. 

Різанина у Круші, де загинула чи зникла безвісти 241 людина, стала одним з епізодів в обвинувальному вироку Гаазького трибуналу проти  Слободана Мілошевича та інших сербських лідерів щодо воєнних злочинів. 

Але це не єдиний епізод косовської війни. Етнічні вбивства серби вчиняли й в інших селах. За підрахунками, під час війни загинули чи зникли безвісти понад 13 тисяч людей. Переважна більшість — цивільні (понад 10 тисяч). Албанців серед загиблих найбільше, але було також 2197 сербів (включно із силовиками) і 526 ромів, боснійців, чорногорців та інших.

«Кожна людина, яка вижила в цій атаці, може написати цілу книгу»

Наша зупинка — інше село, Преказ. Туристи приїжджають сюди, щоб подивитися на зруйнований будинок Адема Яшарі — одного з лідерів косовських повстанців. Його лишили обстріляним — таким, як зробили югославські військові у березні 1998 року. 

Коли косовари перейшли до збройної боротьби, одним із яскравих облич їхньої Армії визволення став Яшарі. Він та його рідні брали участь у нападах на сербських поліціянтів. Серби оголосили Армію визволення Косова терористичною організацією та ліквідовували її ватажків. Операція у Преказі була однією з таких реакцій на вбивство сербських правоохоронців. Чотири тисячі силовиків на бронетехніці та з артилерією оточили невеличке село, де жила родина Яшарі, й убили майже 60 людей, половина з яких були цивільними родичами, інша — комбатантами. Вижила тільки 11-річна дівчинка, яку силовики змусили ідентифікувати всіх загиблих. 

На думку екскурсовода меморіального комплексу, який розповідає нам цю історію, її залишили, щоб залякати інших. Дівчинка вижила, а повстання розросталося. Я запитую в нього, чи пам'ятає він сам війну. Каже — тоді йому був 21 рік, він жив у сусідньому селі, і коли за кілька днів прийшов відвідати могили родини Яшарі, поруч знайшов тіла свого батька й дядька. Але про це говорить ніби мимохідь, щоб не відволікати увагу від пам’яті Яшарі, якого в Косові вважають національним героєм. 

«Кожна людина, яка вижила в цій атаці, може написати цілу книгу», — коротко каже екскурсовод.

І це показово. Про те, що сталося 25 років тому, косовари згадують неохоче. 

«Для них це як відкрити скриньку Пандори. Час минає, але розказувати історії легше не стає — лише складніше», — пояснює Рудіна.

Після ситуації у Преказі партизанський спротив набрав обертів. Убивство родини Яшарі популяризувало повстанців у народі та здобуло співчуття на Заході. До Армії визволення приєдналося ще більше албанців.

Закони війни по-своєму інтерпретують обидві сторони

Коли одного лідера Армії визволення вбили серби, то інший 2020 року опинився… у Гаазі. Політичний лідер повстанців та соратник Адема Яшарі Хашим Тачі після війни став першим прем'єр-міністром Косова, пізніше — президентом, а сьогодні він підсудний у Гаазі. Тачі та його соратників звинувачують у воєнних злочинах і злочинах проти людства — викраденні людей, тортурах та вбивствах. Вони провину заперечують і здалися суду, щоб довести свою невинуватість. 

Поки Тачі чекає на вирок, деякі ватажки Армії визволення, що згодом стали політиками, уже отримали вироки Спецсуду щодо Косова за вбивства і катування цивільних. Це відображає складну павутину відносин між сербами й албанцями. Більшість із 13 тисяч убитих у Косові були етнічними албанцями, але й повстанці під час війни мстилися сербам, ромам та косоварам, яких вважали колаборантами, і розправлялися з політичними опонентами після неї. 

Нині у Косові багато хто такі суди вважає нечесними.

«Це було несправедливим рішенням, на мою думку, бо ми ніколи ні на кого не нападали. Наша війна полягала у тому, щоб захистити свої села, будинки. У нас не було можливості вчиняти злочини, бо наші сили були набагато меншими за сербські. Попри те, ми співпрацюємо зі спецтрибуналом», — відповідає на запитання про злочини повстанців чинний міністр оборони Косова Еюп Мачедонсі, який і сам воював в Армії визволення.

Найжахливіше відчуття на світі

Рудіні було 16 років, коли серби почали нападати на албанців у її рідному місті Джакові, що на південному заході Косова. Вона емоційно розповідає про те, що пережила під час війни. Та коли вмикається камера, оповідь стає стриманою, жінка наче відточує кожне слово, щоб не вилити занадто багато особистого болю. Так, наче він може множити ненависть. 

«Ми пережили жахливі події, насильство. Вони вбили багатьох людей, вони спалили більшу частину міста. Багато різанини сталось у моєму місті», — обмежується вона трьома реченнями. Згадує, що під час нападів серби вбили дев’ятьох її родичів. Але просить не розпитувати детальніше. 

Джакова і справді сильно постраждала. У селі Межа поблизу Джакови сталася наймасштабніша різанина за час війни. Сербська поліція та югославська армія стратили три сотні цивільних албанських чоловіків, аби помститися за шістьох сербських поліціянтів, яких убили повстанці. Приблизно 75% населення, що були албанцями, втекли з Джакови на час війни 1998-1999 років. Після неї все повторилося до навпаки: місто покинули усі три тисячі сербів — боялися розправи.

Рудіна розповідає, що деякі нападники могли бути з місцевих сербів, бо мешканці Джакови впізнавали у них своїх сусідів. Та найстрашнішими для жінок і дівчаток були чутки про зґвалтування. Рік війни вона згадує як постійну втечу й переховування. 

«Ми жили у страху. 1998-1999 роки ми ховалися, втікали, весь час жили у страху, що завтра з нами може статися щось жахливе. Це найбільш нестерпне відчуття на світі», — пригадує Рудіна.

Сьогодні у центрі столиці Косова — Приштині — встановлений пам'ятник Героїням — обличчя жінки викладене 20 тисячами цвяхів. Місцеві організації вважають, що стільки жінок постраждали від сексуального насильства під час війни. А втім, число це дуже приблизне, бо точно його не знає ніхто. Активістам і журналістам вдалося задокументувати 900 таких випадків, включно з потерпілими чоловіками й дітьми. До урядової комісії, яка займається верифікацією воєнних злочинів, заяви подали 1870 людей.

Ті, хто пережив сексуальне насильство, рідко про це заявляли публічно чи зверталися до поліції. У консервативному Косові це б означало жити зі стигмою. Дівчина в маленькому селі, де такі злочини ставалися найчастіше, могла наразитися на осуд навіть від власної родини або ніколи не вийти заміж. Більшість обрали мовчання.

Але не Васфіє. Їй знадобилося 19 років, аби розповісти про те, що з нею сталося. 

2015 року Васфіє Краснічі Гудман повернулася зі Сполучених Штатів, куди виїхала після війни, і на косовському телебаченні розповіла, що з нею трапилося 14 квітня 1999 року. Того дня сербський поліціянт увірвався до її будинку, шукаючи чоловіків. Батька і братів Васфіє не було вдома, але він наказав жінці поїхати з ним до поліційного відділку, щоб дати покази. Проте до відділку вони не доїхали — він завіз її в село неподалік і зґвалтував у машині. Їй було 16 років.

«Я пам’ятаю, що у нього був пластир на лівій руці. Він сказав мені, що бійці АВК поранили його, тож я повинна заплатити за те, що вони зробили», — пригадувала Васфіє.

Через кілька годин Краснічі знову зазнала сексуального насилля, уже від іншого серба. Потім офіцер повернув її додому. 

Після того, як Васфіє публічно розповіла про зґвалтування, вона стала активісткою, щоб підтримати тих, хто пережив сексуальне насильство під час війни. Двом її ймовірним ґвалтівникам місцевий суд оголосив вирок. А 2021 року Краснічі стала депутаткою парламенту Косова. 

Але ця історія унікальна для традиційного Косова. Більшість тих, хто вижив, мовчать.

Міністерка закордонних справ Косова Доніка Гервалла-Шварц каже, що після війни відбудувати самопроголошену країну було нескладно —  набагато важче залікувати саме ці невидимі рани.

«Ці рани найскладніше залікувати без справедливості. Оскільки жоден злочинець, який вчиняв сексуальне насильство, не був притягнутий до відповідальності у Сербії, це відкрита рана. Інша рана — зниклі безвісти. Це рани, які найскладніше залікувати. Я бачу, що в Україні у вас виходить краще, ніж у нас під час війни. Ми не мали держави, у нас не було інституцій. Я бачу, що в Україні сексуальне насильство одразу розслідується, і це дуже важливо, бо після війни ви будете відбудовувати країну. А цим людям іноді дуже складно говорити і відстоювати свої права», — відповідає міністерка на запитання про те, як жити після війни.

Ніколи не забудеться

Рудіна курить цигарку і дивиться на великий портрет Адема Яшарі на зруйнованому будинку, що перетворився на музей. Туристи вдивляються у дірки від обстрілів на стінах та залишені написи. Косоварам не вистачило 25 років, аби залікувати рани. Я запитую, скільки знадобиться нам.

«Ми ділимо з вами один біль. Ми можемо забувати про хороші спогади, але болючі — це щось інше. Стара частина міста, звідки я родом, була повністю знищена. Щоразу, коли проходжу тими вулицями, наче щось клікає, я переношуся назад і згадую все, що сталося в 1998-1999-му», — розповідає жінка, не даючи надії на те, що колись стане легше.

Сьогодні своїм дітям вона намагається не розповідати про війну — аби не вчити їх ненавидіти. Свої ж рани Рудіна змогла загоїти, ставши туристичним гідом і розповідаючи про воєнні злочини та війну іншим.

«Моя місія — сказати кожному, хто відвідує нашу країну, що війна — це жахливо. Не має значення, з якою нацією це стається. Мине багато років, але те, що тут сталося, ніколи не забудеться», — каже Рудіна.

Хоча сербських ватажків було покарано на Міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії, косовари вважають це недостатнім. Робота над розслідуванням воєнних злочинів у Косові триває досі. Лише тепер правоохоронці оголосили підозри причетним до різанини у Межі. І тільки цього року Міністерство юстиції самопроголошеного Косова ухвалило концепцію перехідного правосуддя. А втім, питання про те, як зберігати пам'ять про війну й кого вшановувати (повстанців чи цивільних жертв) або кому виплачувати репарації, дискутуються й сьогодні.

Одна з найвідоміших журналісток Косова Джета Джара досі бере інтерв'ю у жертв тих злочинів і тих, хто їх скоїв, та висвітлює перехідне правосуддя. Одразу після війни косовари зайнялися відбудовою і заснуванням нової держави, відкладаючи розслідування на потім. 

Джеті довелося з родиною втікати з Косова на початку війни, побоюючись переслідувань. Але війну вона хоче запам’ятати інакше.

«Я прагну запам'ятати війну як історію успіху. Так, багато албанців загинули, але найбільший успіх — це масштабне повернення мільйона біженців, які були вигнані режимом Мілошевича, у червні 1999 року. Зокрема й мене. Зрештою, я сподіваюся, що це станеться й у вашій країні.

Нам усі казали: “Там будуть міни, там спалені будинки”. Але люди жили в наметах, бо для нас було важливо повернутися. Сербія десятками років вела кампанії, щоб тут не лишилося жодного албанця, атакуючи нашу мову, освіту, вбиваючи наших інтелектуалів. Але я хочу запам'ятати війну як щось переможне, як явище, яке того вартувало, навіть людей, котрі загинули. Бо сьогодні ми вільні», — каже Джета у своїй редакції BIRN у Приштині, що нині нічим не відрізняється від будь-якого іншого мирного міста Європи.