Вірменія між москвою та Європою. Чи вдасться Єревану порвати з росією

Що таке ОДКБ?

Це військовий альянс у Євразії, який за декілька років після розпаду СРСР утворили декілька держав, що входили до Радянського Союзу.

Нині в ОДКБ шість членів: Білорусь, Казахстан, Киргизстан, росія, Таджикистан та Вірменія. Остання у лютому 2024-го вже заморозила своє членство і заявила про намір залишити організацію. Ще в 1999 році з об’єднання вийшли Азербайджан, Грузія та Узбекистан. Останній, щоправда, потім повернувся, але у 2012-му відмовився від договору остаточно. 

На думку експертів, спершу договір був вимушеним інструментом, покликаним зберегти під політичним упливом росії збройні сили вже незалежних пострадянських держав. Проте вже за президентства володимира путіна, у 2002 році, постала повноцінна міжнародна організація — її позиціювали як альтернативу НАТО, хоча в ОДКБ, на відміну від Північноатлантичного альянсу, немає критеріїв для вступу. 

Подібно до натівської Статті 5 про колективну оборону, ОДКБ також передбачає, що напад на будь-яку державу-учасницю розглядатиметься як агресія проти всього альянсу. У 2009 році організація навіть створила Колективні сили оперативного реагування чисельністю 17-22 тисячі військових, а також миротворчі сили, які нараховують 3600 службовців. А втім, переважну більшість цих сил забезпечують саме росіяни.

А от Україна ніколи не виявляла бажання приєднатися до ОДКБ — зокрема за часів істотного зближення з росією. У травні 2010 року, невдовзі після інавгурації Віктора Януковича на пост глави держави, тодішній президент росії дмитро медведєв під час візиту до Києва казав, що бажає бачити Україну в складі ОДКБ. Навіть тоді українська сторона відхилила пропозицію.

Натомість поступ росіян вдався у багатьох інших країнах — їхні бази є у Вірменії, Таджикистані та Киргизстані. От тільки це не допомогло альянсу залагодити суперечки між країнами Південного Кавказу та Центральної Азії. Одна з них тягнеться десятиліттями — конфлікт у Нагірному Карабасі.

Прикметно, що свого часу Азербайджан приєднався до ОДКБ саме в розпал першої карабаської війни, у якій він зазнав поразки — регіон лишився під контролем Вірменії. Наприкінці 1990-х у Баку вирішили вийти з договору. А тепер уже Вірменія ухвалила рішення залишити альянс на тлі розгрому азербайджанською армією «Нагірно-Карабаської Республіки» за відсутності підтримки з боку партнерів по ОДКБ.

Як вірмени здобули і втратили Нагірний Карабах?

Нагірний Карабах — регіон на Південному Кавказі, що на початку XX століття був населений переважно вірменами. У 1921 році радянська влада приєднала його до складу Азербайджану, а вірмени отримали автономну Нагірно-Карабаську область. А втім, багато десятиліть населення регіону вимагало від влади СРСР приєднання до Вірменії як до республіки, що ближча їм за мовою, культурою та релігією.

Наприкінці існування Радянського Союзу карабаські вірмени передали до москви зібрані підписи за перехід регіону до Вірменії. Поки у кремлі не сильно воліли втручатися, загострилося багаторічне азербайджансько-вірменське протистояння, під час якого були й багатотисячні мітинги, і вуличні сутички, і суперечки на рівні республіканського та всесоюзного керівництва. Тоді ж розпочалися примусові депортації та хвилі біженців, а на вулицях дедалі частіше проливалася кров.

Допоки градус у регіоні зростав, Радянський Союз розпався — і сторони залишилися без формального арбітра. Розпочалася війна з застосуванням регулярної армії. У 1991-1992 роках вірменські війська повністю або частково зайняли сім азербайджанських районів, а ще за два роки окупували близько 20% території Азербайджану — зокрема за межами Нагірного Карабаху.

Війна супроводжувалася численними жертвами та біженцями з обох сторін, а також спалахом насилля на етнічному ґрунті. Баку довелося відступити, а на території Нагірного Карабаху постала де-факто незалежна республіка, яка проіснувала понад 30 років, хоч за цей час її не визнала жодна країна, навіть сама Вірменія. У 1998 році ОБСЄ пропонувала створити «спільну державу» Нагірного Карабаху та Азербайджану: у Єревані цю пропозицію підтримали, а в Баку — ні. 

Сторони так і не змогли дійти домовленостей, а після закінчення бойових дій продовжили озброюватися. У квітні 2016 року Збройним силам Азербайджану внаслідок чотириденної війни вдалося звільнити до 20 км² території Нагірного Карабаху.

Здобувши частковий успіх, Азербайджан не захотів зупинятися — восени 2020-го почав масштабнішу операцію за контроль над регіоном, яка тривала 44 дні. Тоді азербайджанським силам вдалося прорвати вірменську оборону й повернути дві третини територій, утрачених після першої війни. Зокрема, вірмени поступилися «поясом безпеки» навколо Нагірного Карабаху.

У ніч проти 10 листопада 2020 року президент Азербайджану Ільхам Алієв, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян і володимир путін підписали тристоронню угоду про припинення вогню, що закріпила повернення Баку раніше підконтрольних вірменам територій.

Проте «Нагірно-Карабаська Республіка» проіснувала фактично ще два роки. У регіон ввели російських «миротворців», а між Азербайджаном та Вірменією траплялися періодичні обстріли. Вірменія зверталася до росії та інших союзників по ОДКБ з проханнями про допомогу, але не знаходила бажаної підтримки.

Уже після повномасштабного вторгнення росії в Україну азербайджанські збройні сили отримали сприятливі умови для останньої операції — за умови невтручання російських «миротворців» у вересні 2023-го вони за добу змусили «Нагірно-Карабаську Республіку» капітулювати. Влада невизнаної країни оголосила, що з 1 січня 2024 року припинить існування.

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Розчарування в росії та пошук союзників на Заході

Позиції росії у Вірменії захиталися, коли в Єревані відчули, що опинилися сам на сам з Азербайджаном, який з часів Першої карабаської війни значно зміцнився в економічному та військовому плані.

Прем’єр-міністр Нікол Пашинян в інтерв’ю La Repubblica визнав, що орієнтація лише на росію в питаннях безпеки була для його країни «стратегічною помилкою».

Архітектура безпеки Вірменії на 99,999% була пов’язана з росією — зокрема, коли йшлося про закупівлю зброї та боєприпасів. Але сьогодні ми бачимо, що росія сама потребує зброї та боєприпасів. У цій ситуації зрозуміло, що рф не зможе гарантувати безпеку Вірменії, навіть якщо захоче.Нікол Пашинян, прем’єр-міністр Вірменії

Невдовзі після цього інтерв’ю Пашинян знову наголосив, що Вірменія більше не може покладатися на росію як на свого основного оборонного та військового партнера, оскільки москва неодноразово підводила її. Тому країна налагоджуватиме тісніші зв’язки зі США та Францією. 

Та й французький міністр оборони запевнив, що тамтешні виробники готові продати Вірменії техніку для протиповітряної оборони. Заява пролунала в жовтні 2023 року на тлі побоювань Єревана, що Азербайджан не зупиниться на Нагірному Карабасі та спробує вдертися на офіційно визнану територію Вірменії, щоби прокласти шлях до своєї Нахічеванської Автономної Республіки.

Така відповідь цілком логічна, оскільки Франція завжди із симпатією ставилася до Вірменії через давні торговельні та культурні зв’язки. Перші вірмени оселилися у Франції ще в ранньому середньовіччі, у VI столітті, а зараз тамтешня вірменська громада є однією з найбільших у Європейському Союзі. У травні 2024-го Франція навіть звинуватила Азербайджан у тому, що той підбурює сепаратистів у її заморському володінні Нова Каледонія, аби помститися за підтримку Єревана.

Одними лише заявами в Єревані не обмежилися — уже в січні 2023-го там відбувся перший політичний і безпековий діалог високого рівня між ЄС та Вірменією. У країні започаткували цивільну місію Євросоюзу для нормалізації відносин з Азербайджаном.

А у квітні того ж року країна взяла участь у військових навчаннях НАТО Defender-23. Згодом у вересні вже у самій Вірменії відбулися спільні навчання з американцями.

Голова вірменського парламенту Ален Симонян заявляв, що Вірменія ніколи не розглядала членство в НАТО, але також підкреслив: Єреван незадоволений бездіяльністю ОДКБ.

Крім того, у країні заговорили про можливість подачі заявки на членство в ЄС. У парламенті навіть планують обговорити потенційне проведення референдуму про вступ до європейського блоку.

Очікувано, що в росії зближенню Вірменії із Заходом не зраділи й публічно обурилися такому повороту. У москві «попередили», що місія ЄС замість миру нібито «принесе регіону геополітичне протистояння та загострить наявні суперечності».

Додатково напруга у відносинах між Єреваном та москвою виникла, коли Вірменія схвалила ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Вірменія бажала отримати інструмент для можливого притягнення Азербайджану за воєнні злочини. Проте росії це здалося «недружнім кроком», адже саме Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт путіна за підозрою в незаконному переміщенні та депортації населення з окупованих територій України. Хоч у самій Вірменії й запевняли, що не планують затримувати главу рф, за нормами Римського статуту вони мали б це зробити, якщо розшукувані особи з’являться на її території.

Заяви про вихід з ОДКБ та сварка з Білоруссю

Врешті-решт у лютому 2024 року Нікол Пашинян заявив про «замороження» участі Вірменії в ОДКБ, а у червні взагалі припустив вихід країни з цього військово-політичного блоку.

Ми на шляху до справжньої Вірменії — і вже майже біля цілі. На шляху до суверенної, мирної, розмежованої держави. Ми не повернемося назад.Нікол Пашинян, прем’єр-міністр Вірменії

Це рішення не виглядало аж таким несподіваним, адже демонструвати незадоволення ОДКБ Вірменія почала ще раніше. Наприклад, у листопаді 2022-го Пашинян на саміті організації відмовився підписати проєкт декларації про надання допомоги Вірменії, заявивши про відсутність з боку ОДКБ «чіткої політичної оцінки ситуації». За його словами, Азербайджан міг трактувати бездіяльність ОДКБ як «зелене світло для подальшої агресії».

А через кілька місяців після цього Вірменія оголосила, що не проводитиме навчання ОДКБ на своїй території у 2023 році. Також країна вперше за майже 15 років проігнорувала саміт ОДКБ та відмовилася вкладати гроші в організацію.

Крім того, Вірменія публічно посварилася з Білоруссю — союзницею по ОДКБ. Це сталося після того, як білоруський диктатор Олександр Лукашенко у розмові з азербайджанським лідером Ільхамом Алієвим пригадав, як прогнозував перемогу в майбутній війні ще до самої військової операції.

Я згадав нашу розмову перед вашою [азербайджанською — ред.] визвольною війною, коли ми обоє по-філософськи дискутували за обіднім столом. Тоді ми дійшли висновку, що війну можна виграти.Олександр Лукашенко, самопроголошений президент Білорусі

Офіційного підтвердження немає, але Politico з посиланням на «дюжину листів, дипломатичних нот, векселів та експортних паспортів» писало, що Білорусь нібито таємно постачала сучасну військову техніку Азербайджану у 2018-2022 роках. Це дозволило Баку отримати перевагу над Єреваном.

Зрештою, вірменський прем’єр Пашинян заявив, що офіційні представники Єревана припинять візити до Мінська. Він також додав, що не сідатиме з Лукашенком за один стіл у форматі ОДКБ. Згодом Вірменія відкликала свого посла з Мінська, а Білорусь у відповідь відкликала свого з Єревана.

Виклик для демократичного суспільства

На відміну від Азербайджану, зміна влади у Вірменії відбувається регулярно. Для порівняння: азербайджанський президент Ільхам Алієв перебуває при владі з 2003 року, успадкувавши посаду від свого батька Гейдара Алієва. Натомість у Вірменії прем’єр-міністр Нікол Пашинян є вже 16-м за рахунком очільником уряду, який до того ж прийшов до влади на хвилі масових протестів у 2018 році з гаслами побудови демократії за європейським зразком.

Вуличні протести тоді стали свідченням демократії. Вони відбуваються і зараз, коли в непрості часи загрожують уже владі самого Пашиняна, який за 6 років пройшов шлях від проєвропейського демократа до друга путіна, а тепер прямує назад.

Навесні через територіальні поступки Азербайджану в Єревані та інших вірменських містах знову відбулися масові акції. Річ у тім, що Вірменія в межах процесу делімітації кордону погодилася передати Азербайджану чотири села в області Тавуш, що на північному сході країни. Це дозволить країні вперше отримати демаркований кордон з Азербайджаном.

Але таке рішення викликало обурення, що переросло у протести під проводом архієпископа Баграта Галстаняна, керівника Тавуської єпархії Вірменської апостольської церкви. Харизматичний лідер зміг влаштувати ходу з Тавушу до столиці, де до протестувальників приєдналися інші критики чинного прем’єра. Тепер вони вимагають відставки Пашиняна, оскільки вважають його зрадником.

Що означають заяви Вірменії та чи вдасться їй порвати з росією?

Доктор політичних наук і викладач КНУ імені Тараса Шевченка Петро Олещук вважає, що Вірменія може щиро хотіти переорієнтуватися на Захід, хоча зараз займається «дипломатичним маневруванням», щоб вижити.

«Вірменія просто намагається знайти таку конфігурацію, яка б забезпечила для неї принаймні на якийсь час стабільність і гарантію того, що буде затишшя з боку сусідів», — зазначив Олещук.

На думку політолога, стратегічно Вірменія справді розраховує стати повноправною країною Європи — і це відповідає настроям у вірменському суспільстві, адже уряд Пашиняна прийшов до влади саме з такими гаслами. Проте зараз це лише засіб, а не мета:

«Думаю, євроінтеграція Вірменії — достатньо віддалена перспектива на цей час. Більш реальна перспектива — пошук балансу сил, що гарантувало б безпеку Вірменії прямо зараз».

Водночас Олещук вважає, що Вірменія серйозно налаштована вийти з ОДКБ. Та й сама росія, як вважає політолог, показала незацікавленість у цьому альянсі.

Де-факто ОДКБ як такого не існує. Є росія та її інтереси. Вона залюблює сусідів у той або інший спосіб, коли їй це потрібно. ОДКБ для неї — інструмент реалізації своїх цілей, але коли ці цілі не збігаються, то ОДКБ не працює.Петро Олещук, доктор політичних наук

Наприклад, зараз росії вигідно підтримувати добрі відносини з Туреччиною — союзником Азербайджану, який загрожує члену ОДКБ — Вірменії.

А от в антиурядових протестах експерт бачить «руку москви», яка підігріває політичну атмосферу у Вірменії, дестабілізуючи проєвропейські позиції. Петро Олещук не сумнівається: якщо росія напряму не запустила протести, то принаймні активно їх підбурює та використовує для своїх цілей.

Протести очолив єпископ. Це звичний для росії почерк — використовувати представників церкви для реалізації державно-політичних завдань у консервативному суспільстві.Петро Олещук, доктор політичних наук

Політолог припускає, що поки москва обмежиться гібридними методами та не наважиться на пряме вторгнення, позаяк усі свої сили залучила для війни проти України: 

«У кремлі розуміють, що методами політичного й економічного тиску, розхитуванням настроїв суспільства можна досягти результатів. Можливо, влаштують “революцію” — тоді їм не треба буде проводити складні військові операції».

Насамкінець політолог наголошує, що інша сторона проблеми відкрита: чи захочуть на Заході боротися за Вірменію.