«Прильоти КАБів — для нас уже звичний шум». Репортаж із Харкова

На одній з вулиць приватного сектору Харкова — метушня. Люди із заклопотаними обличчями стоять біля пробитих наскрізь уламками воріт. Дехто ще змітає у відра залишки скла. Через дорогу комунальники обпилюють посічені дерева. Кілька годин тому, по обіді, росіяни вдарили сюди новою модифікованою авіабомбою.

На кузові сірого «легковика» нема живого місця. Його власник, чоловік років 50, дещо відсторонено каже: «Хороша була машина. Шкода, звісно, та головне — всі вдома залишились живі. Так і живемо…»

Його племінницям — 15 і 11 років. Під час прильоту вони були в будинку. Менша відбулась переляком, а старшій — неабияк пощастило.

Старша сиділа в кімнаті. Уламок пролетів біля її голови та встряг у стіну. А ми були у дворі, чули свист. Я побачив, як воно летить. Буквально за чверть секунди стався вибух.Віктор, харків’янин

Вибуховою хвилею зірвало шиферний дах: він підскочив, ніби іграшкова деталь, а потім упав на те саме місце. Від вікон у цьому й сусідніх будинках лишились тільки рами. Не минуло й кількох годин, як їх уже встигли забити ОСБ-плитами.

Цим і вражає Харків: як він блискавично заліковує рани. Як живе, попри все: відімкнення електрики, нескінченні тривоги й щоденні обстріли балістикою, «шахедами», керованими авіабомбами. Це не змушує 1,3 мільйона харків’ян панікувати чи тим паче — залишати своє місто.

 «А куди нам їхати?..»

Марія Іллівна — пенсіонерка, живе по сусідству з Віктором. Гучний вибух застав жінку у ванній.

Воно як бахнуло!.. Подумала, вже хата валиться. Скло посипалось. Серце вилітало. Кинулась до діда: «Діду, ти живий?» А я ніби відчувала — перед тим накрила його ковдрою ледь не з головою. Він так і лежав, на ньому були великі шматки скла.Марія Іллівна, жителька Харкова

Пенсіонерка орендує будинок у Харкові разом із донькою й зятем. Самі вони — переселенці з прикордонного Вовчанська, який росіяни нещадно обстрілюють. Що там залишилося від їхнього майна — двох будинків і квартири — не знають. Обстріли наздоганяють їх і тут, але їхати далі вже нікуди не хочуть: «Страшно все-таки... Як його жити, не знаю. А їхати... куди їхати? Де нас хто чекає?»

Зі сльозами на очах пані Марія запитує, чи можна буде згадати в тексті, яка вона вдячна всім службам, що швидко прибули на місце.

«Дай їм Бог здоров’я, — витирає рукою сльози розчулена жінка. — Я ще не встигла оговтатись, як тут уже були всі: і “швидка”, і поліція, і пожежники, і психологи, і сам міський голова. Лікарі перепитували, чи мені не погано. А я кажу: “Та нічого, я випила три таблетки валер’янки”. Я дуже їм усім вдячна. Так і напишіть, якщо можна».

А втім, Харків — це не лише про прильоти. Попри всі негаразди, тут свій рух і своя унікальна атмосфера. Сприймаючи місто-мільйонник лише через новинну стрічку, спочатку трохи дивуєшся людям на зупинці, мамам із дитячими візочками в парку, щільному руху автівок на дорогах.

Невдовзі адаптуєшся: сигнали тривоги, які тут фактично не припиняються, стають просто фоном до життя. Життя, яке ніхто не збирається ставити на паузу. Здається, що всі, хто нині в Харкові, надто вже люблять своє місто, щоб віддавати його на поталу війні.

«Зараз ми фіксуємо приблизно 1,2–1,3 мільйона населення. Скажу так, що наразі в Харкові проживають саме ті люди, які вже вирішили для себе, що вони тут залишаються», — сказав в інтерв’ю hromadske очільник Харківської ОВА Олег Синєгубов.

За словами Синєгубова, у Харкові немає ні паніки, ні підстав для евакуації у зв’язку із частими погрозами росіян про ймовірні спроби захопити місто.

«До нас летить 30–40 секунд»

Специфіку життя у близькості до ворожого кордону вдалося відчути на собі. Іноді після відбою тривоги минає менш як хвилина, а вже знову чутно вибухи. 

Справді, до нас долітає за 30–40 секунд. Це якщо брати ракети С-300. Дедалі частіше ворог б’є керованими авіабомбами, модифікованими керованими 300-міліметровими боєприпасами. Але ситуація наразі контрольована.Олег Синєгубов, голова Харківської ОВА

Нині вдалося стабілізувати й ситуацію з електропостачанням. Минув місяць, відколи місто пережило блекаут після найпотужнішої атаки росіян на енергетичну інфраструктуру. Натепер аварійних відключень немає. Лише планові, за графіками. Зазвичай люди без світла від 2 до 4 годин на добу. Наші співрозмовники кажуть, що до такого режиму вже призвичаїлися.

«Думаю, у нас працює відсотків 70 бізнесів, місцевих брендів. Прилітає — усі спершу розбіглися, а потім відкрилися знову. Немає світла — так у всіх є генератори, у будь-якій кав'ярні. Узагалі генератори та старлінки — це вже обов'язковий набір», — завіряє в розмові з hromadske харківський фотограф і креативний директор студії відеопродакшену Кирило Гончар.

Ми зустрічаємося з ним у самому центрі міста, навпроти споруди Держпрому — пам’ятки конструктивізму, а нині символу місцевого спротиву та відомої фрази «Харків — залізобетон». Запитую, якою ще фразою можна описати місто.

Харків сам собою — уже бренд. Навіть необов'язково додавати «залізобетон». Коли ти кажеш, що ти з Харкова, — це вже щось означає. Навіть для самого себе.Кирило Гончар, харків’янин

Кирило розповідає, що до обстрілів у місті звикли. Харків’яни вже не бачать сенсу реагувати на кожну тривогу — їх буває до 15 на день. Люди реагують, якщо щось стається саме в їхньому районі — ситуацію відстежують у місцевих Telegram-каналах.

Звичними стали й обстріли керованими авіабомбами. «Коли десь місяць тому почали прилітати КАБи — це було щось нове, всі сильно запанікували. Але потім зрозуміли, що це, скажімо так, не страшніше, ніж С-300 або все інше», — згадує Кирило Гончар.

Зараз КАБи прилітають щодня — як не по місту, то за його межею, так. Це просто ще один «звичний» для нас боєприпас, який сюди прилітає. Для нас це, на жаль, уже буденний шум.Кирило Гончар, харків’янин 

«Паніки не дочекаються!»

Жінки літнього віку читають новини з місцевого Telegram-каналу:

— «Момент прильоту в телевежу. Падіння секції».

— От сволота! Я ж казала, що то, мабуть, нашу вежу збили. Це тепер телебачення довго не буде.

Чотири жінки сидять біля під’їзду поруйнованої багатоповерхівки на Північній Салтівці. До цього вони чули гучні вибухи. Щойно ж підтвердилось — росіяни вдарили по харківській телевежі. Вона всього за декілька кілометрів від їхнього будинку.

— Що робитимете без телевізора? — запитую.

— Радіо будем слухати! Фашисти, не дочекаються паніки! — випалює найсміливіша із жінок, Надія Леонідівна.

Північна Салтівка — великий район, нині він найбільш зруйнований район міста, якому на початку повномасштабного вторгнення дісталося найбільше. Тут похмуро навіть у сонячну погоду. Багато будинків-привидів із наскрізними дірками розміром у два поверхи, вирваними балконами, потрощеним фасадом. І до цього часу розкиданими речами: ось чиїсь куртки, стілець, холодильник… Біля декотрих будівель стоять крани — десь для відбудови, а десь для знесення.

Якщо порівнювати з іншими районами, тут людей дуже мало. Найбільш контрастний слід у пам’яті лишають дві речі: коли навпроти давно закритої школи із забитими вікнами раптом чуєш галас кількох підлітків, які грають на майданчику у футбол; та коли біля однієї з пошкоджених похмурих багатоповерхівок бачиш жінку, яка на прибудинковому майданчику садить квіти.

«Життя іде. Хочеться вийти з дому, щоб хоч що-небудь радувало», — ділиться Надія Василівна.

Пані Надія повернулась у свій будинок рік тому. Волонтери допомогли вставити вікна: «Жити можна». Влада обіцяла капітальний ремонт будинку, однак до цього поки не дійшло. Загалом у її під’їзді живуть лише 5 сімей. Стільки ж — і в сусідньому.

Більшість тут — літні й хворі. Молодь поїхала якомога далі від цього жаху. Гатять тут щодня: і вдень і вночі. А нам діватися нікуди: здоров’я нема, сил нема, грошей нема. Я вже нікуди не поїду. Уже що Бог дасть, те й буде.Надія, харків’янка 

«Уже хай буде, що буде»

«Так і живемо. Хай буде, що буде», — повторює фразу, яка, вочевидь, відображає стан багатьох харків’ян, волонтерка Наталя Грама.

Вона разом із японцем Фумінорі Цучіко відкрила рік тому безплатне кафе для жителів постраждалої Салтівки. Тепер людей у закладі чи не щодня більшає.

«Коли ми відкрились, у нас було 200–300 людей. Зараз — готуємо 1200 порцій на день. Працюємо щодня, без вихідних. Більшість відвідувачів — пенсіонери, є й переселенці. Найбільше допомагають Фумі пожертвами з Японії. Проте стає важче», — зізнається Наталя.

Коли немає світла, тут роблять бутерброди й чай. «Українці завжди знайдуть вихід», — сміється волонтерка.

Слухаю історію японця, що кинув усе й приїхав допомагати харків’янам. І жінки, яка від початку повномасштабного вторгнення годує людей, тепер ще й доглядаючи чоловіка, який зазнав важкого поранення під Бахмутом. Ці розповіді — уособлення незламності Харкова.

«Я це роблю не для слави та не для грошей. Це моє бажання. Навіть після перемоги я на цьому не зупинюсь, буду і далі допомагати людям», — стверджує Наталя. 

Прошу її з Фумінорі вийти на вулицю для спільного фото. До японця зі сльозами на очах підходить літня жінка — обіймає і тихо промовляє: «Дякую». 

Харків — вільний і незламний. Здається, у кожного тут своя історія війни. Навіть купуючи квіти у скромної жінки дорогою від метро до трамвайної зупинки, можеш виявити, що вони зірвані в саду на сільській дачі, якої більше немає. Біля її руїн — лиш розчищений садок і квіти. Квіти, з якими ця жінка ввечері стоїть біля метро. На жаль, вона не захотіла фотографуватися. Є лише фото купленого в неї букета.