Статут — біблія квадратоголових

Статути бувають різні. Вони діляться за сферами застосування: загальновійськові — про те, як застелити ліжко і ходити в наряди, бойові — про те, як правильно воювати. Також вони діляться за частинами: перший — для командира рівня взводу, другий — для командира рівнів роти та батальйону, третій — для командира рівнів бригади та дивізії.

У 47 бригаді цю книгу поважали. Кадрові офіцери привчали піджаків, як я, вивчати й любити статут, як Біблію. Від цієї біблії у кожного офіцера-піджака, або іншої людини з цивільного сектору, очі стрімко та рішуче лізли на лоба при спробах подужати хоча б один її розділ. 

Я був із табору піджаків, які вважали, що ми просто так не розуміємо контекст реальних бойових дій, що не можемо осягнути всю мудрість статуту. А от як почнуться бойові дії, то ми всі дуже зрозуміємо, як усе мудро й правильно написано. Як мінімум, це певна мова військової комунікації, яку треба знати, думав я. 

Інший табір піджаків вважав, що статут — це безкорисний рудимент совєтської військової доктрини й узагалі — сферичний кінь у вакуумі.

Чому від цієї книжки лізуть очі на лоб? Тому що вона пропонує занадто чіткі інструкції: скільки метрів має бути між позиціями відділення; за скільки метрів до атаки траншеї треба розгорнутися колоні техніки у лінію. Кожна дія при наступі та обороні має чіткий регламент виконання. 

Уявіть собі, що існує чітка інструкція гри у шахи. Не про тактики, стратегії або філософію гри, а так, щоб усе чітко — конем ходити сюди, турою ходити туди. Чи може бути така інструкція корисною? Так, якщо вам треба навчити мавпу зіграти елементарну партію. 

Чи може бути така книга корисною, щоб по ній навчався гросмейстер? Звичайно, ні. Хіба що талановитий шахіст просто відштовхнеться від неї й стане гросмейстером сам по собі завдяки таланту і критичному мисленню. На щастя, у нас таких теж вистачає.

Інша біда — теоретичність, яка не має жодного стосунку до реальних бойових дій. За статутом, для наступу треба мати перевагу в силах і засобах 3:1. Не секрет, що перевага в силах і засобах над кацапами існує тільки в головах у деяких полковників та глядачів телемаратону. Ми завжди в дефіциті.

Реальний кейс. Підрозділ веде бої й унаслідок значної переваги противника поступово відступає. Командира бригади міняють і новому ставлять завдання: відбити втрачені позиції. Комбриг ставить завдання комбату. Реальність така, що після довготривалих боїв у підрозділу недостатньо людей для виконання поставленого завдання. Також слід зазначити, що в росіян чудові птуристи, подавити їх вогнем артилерії та мінометів майже нереально. Дронів і часу не вистачає для проведення якісної розвідки й виявлення позицій. А запасу снарядів вогневих засобів не вистачить для знищення цих птуристів. 

У цьому реальному кейсі для мене все закінчилося на тому, що комбат намагався пояснити, що відбити позиції неможливо. Я вже не був у підрозділі, тож не можу стверджувати напевно, але судячи з подальших дій, здоровий глузд таки переміг.

Але він перемагає не завжди. Якщо комбриг хоче відзвітувати про виконання наказу, то він дасть комбату трохи зелених людей, з якими немає злагодження, і які не вміють виконувати штурмову роботу, дасть трохи снарядів, рівно стільки, щоб вистачило для звіту, і віддасть наказ на відбиття позицій. 

Далі, якщо комбату так само важливо відзвітувати про виконання наказу, хоч і невдале, то будуть втрати. Якісні кацапські птуристи вразять техніку, і в найкращому разі, люди зможуть відступити, якщо їм не віддадуть наказ продовжувати наступ у пішому порядку. 

В ідеальному світі й комбриг, і комбат мають достатньо досвіду й авторитету, щоб пояснити неможливість виконання завдання. Таке трапляється, але нечасто. Частіше за все хтось один у ланці виконання наказу намагається працювати на результат і він чинить опір, не завжди успішно, тим, хто працює на галочку. Звичайно, статут — не єдина біда в цьому механізмі, але важливий інструмент: він наділяє силою і правом недобросовісного офіцера і зв’язує руки добросовісному.

Мій особистий статутний «краш» — необхідність продовжувати наступ після втрат. Якщо підрозділ зазнав втрат, наприклад, при висуванні на рубіж виконання задачі, книжка пише, що необхідно продовжувати виконання задачі. Якщо ми зупинимось, то противник зможе якісно підготуватися на ділянці фронту, де був наступ, і тоді ми зазнаємо ще більше втрат, якщо вже почнемо наступати на підготовленій противником ділянці. В теорії, наче логічно. Але це не працює. 

По-перше, якщо підрозділ зазнає втрат, то треба надавати допомогу, проводити евакуацію, після декількох годин тягання тіл до точки евакуації не залишається жодних сил для продовження виконання задачі. По-друге, втрати, які відбуваються на твоїх очах, дуже важко вивозити психологічно. Щоб навчити переносити втрати й продовжувати виконання задачі, треба витратити роки на підготовку бійця та налагодити відмінну психологічну допомогу. Ні того, ні іншого зазвичай немає.

Деякі командири беруть на себе відповідальність за призупинення наступу, отримують розслідування і перспективу покарання. Деякі свідомо йдуть на втрати. Треті просто продовжують якось виконувати наказ, не думаючи про наслідки. Четверті навчилися проходити такі ситуації між крапельками.

Інший, найбільш очевидний недолік — нафталіновість. Скільки гейм-ченджерів з’явилося протягом війни? «Джевеліни», розвідувальні дрони, «хаймарси», FPV-дрони, інші ударні дрони, далекобійні ракети від партнерів, наземні дрони, дрони з автонаведенням на ціль, зі штучним інтелектом. Ще кілька років війни — і «Термінатор» здасться нам документалкою про Першу світову. 

Але книжка пише, що треба примкнути багнети (штик-ножі) у разі траншейного бою. Прикольно, правда? Так, книга китайського філософа Сунь-цзи «Мистецтво війни» досі залишається актуальною. Але Сунь-цзи не давав чітких вказівок.

А от реальний приклад з минулого літа. Ми їхали в наступ ротною колоною, у якій було 10 «Бредлі». Зараз самому смішно це писати, адже неможливо пересуватися ротною колоною в 10 машин, коли в небі постійно висять дрони та «орлани». Вогонь почнеться навіть не на підступах до позицій ворога, а за багато кілометрів до них, і буде ефективно коригуватися з неба, і буде ефективно влучати по нашій колоні. Хіба що кацапи подумають, що це міраж, бо такий подарунок важко уявити. Але статут допускає атаку ротною колоною і досі активно практикується. 

Ба більше, того ж літа на Запорізькому напрямку 9 армійський корпус, в який входила наша бригада, муками та постійним перепридумуванням стратегій ведення бою нарешті перейшов на більш-менш робочу атаку малими механізованими групами. Але коли сили 9 корпусу були виснажені, на заміну пішли підрозділи 10 корпусу. Як ви вже здогадалися, вони знову поїхали ротними колонами по 10 бойових машин. Тільки вже не «Бредлі», а совєтські БМП, з набагато гіршою оптикою і бронею. Кацапи почали вести вогонь по них ще біля Оріхова, за багато кілометрів до лінії зіткнення. 10 корпус закінчився приблизно на наших рубежах. Тобто вперед майже не просунувся. 

Тож якщо нам даються чіткі інструкції, то їх треба актуалізовувати постійно під реальні умови бою. Але ми продовжуємо користуватися статутом редакції 2018 року та ідеями, які виникли після Другої світової. 

Статут стимулює квадратоголовість офіцерського складу, тобто відсутність критичного мислення і креативності. Вони не потрібні, якщо замість того, щоб вступати у взаємодію з підрозділами іншого корпусу, вивчати їхній досвід, вигадувати, як всю інформацію адаптувати під свої власні засоби, переробити, у разі потреби, свої першочергові плани, проявити хитрість і винахідливість, достатньо натягнути норми статуту на бойовий наказ. 

Свій план дій відповідальному офіцеру необхідно буде захистити відповідно до статуту, бо відповідно до здорового глузду захищати не обов’язково. Знову ж таки, статут — тільки частина проблеми. Ретроградний підхід до навчання кадрових офіцерів, бюрократія і слабкий кадровий ресурс теж вплинули на поїздку колоною з прапорами на радість кацапській обороні. 

Провідні бригади, про які ви активно чуєте в інфопросторі, переважно навчилися працювати за іншими стандартами. Іноді використовують стандарти армії США, частіше виходить симбіоз процедур різних армій, залежно від власного бойового досвіду офіцерів та того, з якими закордонними інструкторами пощастило працювати. 

Чи є щось корисне в статуті? Якщо винести за дужки, що стиль написання такий формальний, що його неможливо читати, то трохи корисної інформації там є. Наприклад, технічна інформація з облаштування позицій. Або пункти бойового наказу, які не вирішать усіх проблем планування, але буде легше, якщо ти їх знаєш. В американських процедурах планування TLP (troops leading procedures) пункти бойового наказу майже ідентичні статуту. Але по своїй суті відрізняються, як «Хаймарс» від «Граду». 

Американська доктрина пропонує тільки набір процедур, дуже схожих на чек-листи, та інструменти, які полегшують процес планування бою офіцеру. Та в жодному разі не дає чіткі вказівки по розробці й виконанню бойового плану. Ідея і процес реалізації — завжди результат креативної роботи і якості оцінки реальної обстановки офіцером. 

Коли ми проходили курс по «Бредлі» на базі у США, то просили американських офіцерів розповісти про їхні процедури планування. Коли з’ясувалося, що в них немає обов’язкового набору документів, які мають бути результатом планування, ми запитали, як вони проводять розбір у разі провалу операцій. На що американський майор відповів, що в них розвинений інститут довіри й вони завжди можуть обговорити будь-яку ситуацію і з’ясувати всі обставини невдачі. У нас же інститут довіри здебільшого відсутній. Натомість є інститут недовіри та статут. 

Це авторська колонка. Думка автора може не збігатися з думкою редакції.