«Кожен має відчути, якою ціною нам це дається». Добірка історій hromadske про захисників і захисниць

Ворог за 20 метрів. Як прикордонник тримав позицію, поруч якої вже були росіяни

До війни боєць Том був просто Сергієм. Працював на тваринницькій фермі, ростив дітей і любив свою Альону. Але війна змінила звичний рух життя, і він став прикордонником. 

Його окоп під Кліщіївкою на Донеччині спорудили ще у 2014-му. Глибока яма, залізобетонна плита перекриття. Ліворуч до найближчих українських позицій — 300 метрів, праворуч — метрів 200. Одного дня росіяни пройшли повз Тома і зайняли сусідній порожній окоп — за 20 метрів від нього. Наступні кілька діб військовий згадував як найжахливіші у своєму житті.

Він: «Ми кинули дітей 24 лютого». Вона: «Не кинули, а захистили». Вони — подружжя, що воює

«Кожен чоловік і кожна жінка мають відчути, якою ціною нам це дається. Фрази про економічний фронт не працюють», — казав військовослужбовець 130 батальйону ТрО Сергій.

Він та його дружина Марта 24 лютого доєдналися до Сил оборони, щоб захистити своїх синів-близнюків. Під час розмови жінка казала, що її найулюбленіший звук — гудок машини, який означав, що її чоловік повернувся із завдання, і тепер вони можуть побути вдвох. Більше вона його не почує.

Сергій загинув 29 липня цього року.

Позивний Монашка: іконописиця, парамедикиня, мама шістьох дітей і донька жінки, яка чекала путіна

Її мама чекала путіна, а вона в той самий час вивозила людей з-під обстрілів. У минулому Євгенія Кім писала ікони й навіть побудувала на цьому бізнес. Та війна змінила її життя — жінка стала волонтеркою й парамедикинею. 

У Євгенії 6 дітей, п’ятеро з яких — прийомні. На фронті 80% її родини. Причому чоловік із братом повернулися з-за кордону.

Між рядками любові. Книгарня пам'яті загиблого Миколи Рачка

«З гранатомета ти маєш право вистрілити двічі, а потім треба “робити ноги”. Коля надурив росіян: лишився в окопі, зробив чотири постріли. На п'ятому його "зняли"», — сестра Микола Рачка Антоніна знає, як він загинув.

По герою, який взяв вогонь на себе, влучив танк. Під серце зайшов уламок. Це сталося у липні 2022-го, а за кілька місяців  родина Миколи Рачка відкрила у Вінниці книгарню «Герої». Він мріяв про таку.

 Сюди заходять письменники,  військові, медики, волонтери — подій у просторі дуже багато. Але найцінніші — незнайомці, які приводять сюди своїх дітей за руку — і розповідають про героя. Так формується культура пам'яті.

«Моє дитинство — тут». Доброволиця, яка пішла в ЗСУ у 18, слідом за батьком

Насті було 18, коли вона, потайки від батьків, пішла у військкомат. Каже, долучилася до Сил оборони слідом за батьком. На полігоні для Насті все було вперше. Пригадує, як тряслися руки, бо боялася стріляти, як плакала, побачивши танк. Настя опинилася на Харківському напрямку як медикиня.

Бажання турбуватися про інших у Насті з дитинства — переживає за кожного пораненого. Дозволяє курити в машині, годує з ложки, виконує всі забаганки. Просить лише про одне: «Живи, будь ласка. Не засинай». 

«Мене не бачили ні наші, ні русня». Історія бійця, який самотужки воював 46 днів у ворожому тилу

«Перекусив консервою, яку не доїли миші. Води нуль. А так, поки тримаємось. Живий-здоровий», — писав Володимир Гудім у своєму щоденнику.

У кінці жовтня 2023-го на околицях Кліщіївки росіяни пішли в наступ. З боку української армії були втрати. Володимир Гудім — солдат із позивним Тихон — залишився там сам. 

Без їжі, води та звʼязку, поранений і з обмороженими кінцівками військовий дивом вижив. У ворожому тилу він провів 46 днів.

«Ну і що, що стопу відірвало?». Боєць з «Ахіллесу» про те, чому ампутація не стала причиною демобілізуватися

Володимир з позивним Халк — боєць батальйону ударних БпАК «Ахіллес». У жовтні 2022 року вибухом міни йому відірвало стопу правої ноги. Далі — протезування і статус «обмежено придатного» від ВЛК. Та це не завадило йому повернутися в рідний підрозділ.

«Людина з протезом може виконувати іноді більше функцій, ніж хтось на своїх двох, було б бажання і сила волі», — сказав військовий у розмові з Майєю Орел.

«Це я, той самий український коригувальник». Підпільник про 8 років боротьби в окупації

Він «умирав» щоразу, коли бойовики брали до рук його телефон: а раптом не видалив якісь відзняті раніше об’єкти та «бандерівські» картинки?

Артем — підпільник, який 8 років прожив в окупації. Своє обличчя він відкрив лише в лютому 2023-го. 

Йому було 17, коли Кадіївку на Луганщині, тодішній Стаханов, окупувала росія. Чим займається син, не знали навіть батьки. Хлопець не довіряв жодній людині. Навіть не дозволяв собі закохатися.

«Господи, що завгодно — тільки не Месь». Пам’яті загиблого пілота F-16

25 серпня Лілія Авер’янова отримала від Олексія повідомлення зі співчуттями. Того дня рік тому загинув її син, Джус. З Льошею вони були найкращі друзі. Хто знав, що це повідомлення буде останнім. А наступний день стане вже його власним днем загибелі.

30-річний Олексій Месь на позивний Мунфіш разом із Джусом — Андрієм Пільщиковим — зробили все і більше, аби Україна побачила F-16. Месь був командиром ескадрильї українських МіГ-29, а після цього осідлав і омріяний винищувач.

26 серпня — в день, коли західні винищувачі вже були на захисті українського неба — Олексій загинув. На рахунку в його останньому вильоті — 3 крилаті ракети й 1 БпЛА.

В окопі всі рівні: як суддя Верховного Суду став командиром взводу

Іван Міщенко — суддя Верховного Суду і керівник інстанції, яка добирає членів ВККС. До 2022-го з ним насмілювався говорити не кожен службовець, а потім він став своїм серед хлопців в окопах, де й матюкнути можуть. 

У війську випускник КНУ, що знає тонкощі етикету банкетів, вечеряє риб’ячим хвостиком з окрайцем чорного хліба, а побратими беруть у нього юридичні консультації.