Десь я це вже чув

Особливо повний набір видавали співробітники чи то ФСБ, чи то військової контррозвідки (ніхто ж на допитах, звісно, не представлявся). Вони нічого не говорили про нелегітимність Зеленського і відсутність виборів — ще не говорили, бо було спекотне літо 2022-го і для цих тез було зарано: їх російський телевізор почне поширювати лише роки через півтора. І ці російські окупанти та їхні поплічники-колаборанти (на тамтешньому сленгу просто «слідаки» і «мусора») озвучували ще одну тезу, відсутню у Трамповому вербальному потоці: що Україна є не більше ніж маріонеткою США, що Київ робить усе, чого хоче Вашингтон, бо повністю від нього залежить. Не дивно, що Трамп не озвучив цієї тези, бо останній розвиток подій, зокрема довкола угоди про видобуток рідкісних копалин, показав навіть тим, хто дотримувався цієї думки, що це далеко не так.

Думаю, саме те, що ця теза окупантів не знайшла підтвердження, і викликало таке роздратування новообраного президента США. Вочевидь, не вірячи у волю, ініціативу, можливість самостійних дій, agency українців та українок (як, втім, і будь-якого іншого народу), він несподівано зіткнувся із тим, що ці, як ввижалося декому, покірні українські підлеглі в далеких диких землях — не покірні й не підлеглі. І вони чомусь не хочуть приймати правила гри, вигадані вже безпосередньо на ігровому майданчику і нав’язувані шантажем, через те що вони є, очевидно, кричуще несправедливими.

Це єднає Трампа з путіним: той теж не вірить в агентність народів та колективів, розглядаючи їх лише як інертні маси, якими треба маніпулювати та які треба контролювати, бо ж ними рухають примітивні інстинкти й завжди є ризик, що хтось перехопить ініціативу та зманіпулює ними краще. Власне, і Україна для путіна — інструмент, який мала б тримати в лапі двоголова російська гербова пташка, а натомість його захапав Захід; і одна з цілей теперішньої війни — відібрати його назад.

Те, що в «інструмента» раптом виявилася власна воля, власні бажання й прагнення та навіть здатність до опору, надзвичайно бісить кремль, бо це не вписується в картину світу «русского міра». І охоронців, і особливо росіян дивував і часом бісив той факт, що в Україні був Майдан, і більшість українських полонених не збиралися визнавати його помилкою чи провалом, а обстоювали як акт вільного вибору, волевиявлення і захисту гідності.

У дні 11-х роковин вбивства більшості героїв Небесної Сотні ці двоє автократів з їхнім презирством до волі й прагнень народів та особистостей (якщо ці особистості — не вони самі) відкрито показали світові, як багато в них спільного. Президент США, найвища посадова особа у державі — вчорашній найбільшій союзниці України в її оборонно-визвольній війні з російськими загарбниками, публічно звинуватив в агресії тих, на кого напали; засудив тих, хто захищається від насильства росіян, за спроби захиститися; та віддав усю ініціативу в мирних переговорах своєму візаві зі схожою картиною світу — воєнному злочинцю й очільнику російської імперії. З погляду людини з моїм досвідом колишнього військовополоненого, зробив він це у стилістиці посередньо натренованого слідчого російських силових структур, як-от ФСБ, СК рф чи ФСВП росії. Ніколи ще, напевно, текст російських силовиків не звучав з такої високої трибуни й не розносився усім світом. Якщо ж вам пощастило (ще) не побувати в російській неволі, але не пощастило з інформаційною гігієною і ви знайомі з російським телевізором — у вас, напевно, з’явиться інша аналогія. Озвучений Трампом текст буквально транслює наративи російської пропаганди: з рота очільника Білого дому Дональда Трампа говорить російська пропагандистка Ольга Скабєєва або ж хтось з її колег. Щоправда, аудиторією цього спецвипуску «60 хвилин» став весь світ. Не думаю, що у кремля, який щедро оплачує роботу своїх пропагандистів із забезпечення і розширення геноцидної війни росії проти українського народу, вистачить бюджету на гонорар своєму новому американському рупорові. Вірити, що Трамп, який найдовше і найзацікавленіше розводиться саме про гроші, вирішив поволонтерити на Симоньян, якось не випадає. Вочевидь, про його інтерес ми дізнаємося пізніше.

Не знаю, який вигляд це має для американських виборців, але не лише їм, а й нам усім доведеться звикати до думки, що на чолі найбільшої потуги світу ними поставлено людину, яка розмовляє чи то як російський силовик, чи як російський пропагандист. Між словами й справами є дистанція, але вона дедалі більше скорочується. Якщо очільник Білого дому почне не лише говорити, а й діяти у відповідний спосіб, ми виявимо, що на протилежному боці барикад на світоглядній вулиці Грушевського, крім російського Молоха, з’явився ще й американський Ваал. Хочеться сподіватися, що цього не станеться, хоча процес уже почато: з подачі Трампа світові медіа вже обговорюють те, хто ж насправді почав війну росії проти України, чи могла Україна укласти мир на самому початку війни та чи є диктатором демократично обраний президент України. Дияволова робота (бо ми ж пам’ятаємо, хто є батьком брехні, до того ж такої кричущої й масштабної) іде повним ходом. Нам залишається, як і 11 років тому, не забувати, хто ми, за що ми ведемо цю боротьбу, вірити у свої цінності, смисли й у тих, хто дає сили продовжувати цю боротьбу (людей і/чи Бога — у кого хто актуальний), сподіватися на них і любити їх та одне одного, захищаючи цю любов і те, що важливо. Кращого варіанта в нас все одно немає і бути не може.