Що буде з Іванком, якщо я помру раніше, ніж Олега обміняють — дружина «засудженого» в рф у справі «Азову»

Якщо люди без дітей прожили 18 років — це показник

Олег і Галина давно разом. Познайомилися на початку дев’яностих, у черзі в магазині. Галина була зі своєю подругою, а Олег — зі своїм другом. Їхні друзі були знайомі між собою, розговорилися. Того самого вечора Олег пішов проводжати Галину додому. Вона згадує, що вечір був холодним і чомусь не ходили тролейбуси. Обом тоді було по 22 роки, вони одразу ж закохалися. Почали жити разом.

Економічна ситуація тоді була складною, вони думали, як вижити, а не про гарне весілля. Сім’я жила бідно, винаймали половину будинку в однієї бабусі. Потім пара вирішила виїхати до Італії на заробітки слідом за друзями.

Тітка Галини працювала в РАГСі в Талаківці, селі поруч із Маріуполем. Дівчина попросила розписати їх якнайшвидше, щоб вони змогли виїхати. Пара на той момент була разом уже шість років, у них тоді навіть не було грошей на свято. У підсумку поїздка зірвалася, а сім’я залишилася разом.

«Коли молодий, воно все здається просто. Раніше все було легко, і ми не відчували ніякої тяжкості. Олег працював провідником, а я на заводі “Азовсталь” операторкою».

Олег із Галиною дуже хотіли дитину, але дуже боялися, що вона житиме впроголодь, як вони самі в той час. Сім’я поставила собі за мету заробити достатньо грошей, щоб ростити дитину в достатку й комфорті.

«Ми боялися злидні на світ плодити, тому заробляли гроші, щоб дитина наша не жила так, як ми жили — бідно й гірко».

Сім’я відкрила свою точку на ринку, де вони продавали овочі, потихеньку почали збирати гроші. Через кілька років змогли купити будинок, але на ремонт довелося збирати ще довго. Кілька років вони робили ремонт, потім завели великого собаку — сенбернара.

Коли я запитую Галину про їхні із чоловіком стосунки, вона пояснює мені все двома фразами: «Якщо люди без дітей прожили 18 років — це показник. Деякі стільки навіть із дітьми не можуть прожити. Ми одне одного доповнювали, Олег дуже спокійний у мене, а я — ураган».

Тільки в 41 Олег і Галина стали батьками — з’явився довгоочікуваний син Ваня. Хлопчик багато хворів, коли був маленьким, але батьки все одно були щасливі.

Галина каже, що в них у сім'ї взагалі ніколи не було поділу на «чоловічі» і «жіночі» обов’язки щодо побуту й виховання — вони все робили разом. Доробили будинок, навколо нього з’явився сад — Олег дуже любив ним займатися, там росли виноград, фруктові дерева, малина, багато овочів і фруктів.

Ваня ріс, Галина продовжувала займатися точками на ринку, а Олег влаштувався працювати як вільнонайманий у батальйон «Азов» — за документами він був водієм, але насправді обробляв м’ясо для їхньої їдальні.

Нарешті сім’я зажила спокійним ситим життям. Але почалася повномасштабна війна.

Я навіть у страшному кошмарі не могла уявити, що не впізнаю свою кохану людину

Сім’я Жаркових жила на Східному — цей мікрорайон у Маріуполі почали обстрілювати одним із перших. Галина була впевнена, що потрібно виїжджати, але чоловік був спокійний. Вранці 24 лютого він сказав дружині, що все буде гаразд, і поїхав на роботу. Того самого дня зовсім поруч із їхнім будинком був приліт.

«Я схопила Ваню й побігла до підвалу, я взагалі не розуміла, що роблю. Я запам’ятала, що наш бідний кіт Кузя по–пластунськи сходами з нами сповзав у підвал. Я думала, що нас зараз там завалить, ми так і помремо, поховані живцем».

Галина зателефонувала Олегові й попросила вивезти їх із сином у центр міста, чоловік одразу ж приїхав. Галина згадує, що була в істериці, весь час плакала. Олег вивіз сім’ю, передав картку з грошима дружині й повернувся на роботу. Тоді вони ще не знали, що не зможуть побачити одне одного ще дуже довго.

Під час блокади й наступу на місто російської армії жінці довелося кілька тижнів ховатись із сином у підвалах різних будинків, із чоловіком зв’язку вже не було. Тільки 15 березня Галина і Ваня змогли виїхати.

«Я вирішила, що краще жахливий кінець, ніж жах без кінця — потрібно хоча б спробувати вирватися з Маріуполя. У дорозі я просто завмерла й тримала Ваню, я була неначе у комі. Мій мозок відмовлявся приймати таку дійсність».

Дорогою колона, у якій їхали Галина і Ваня, кілька разів потрапляла під обстріл. З Галиною зв’язалася племінниця — вона запропонувала приїхати до неї в Румунію. У жінки не було іншого плану, вона погодилася.

Коли Галина перетнула кордон України, їй зателефонувала знайома з Маріуполя й сказала, що бачила Олега, він шукав їх із Ванею по всьому місту. Тільки цієї миті Галина усвідомила, що її чоловік залишився в Маріуполі під обстрілами. 

«Я ревіла білугою після цього, але так я хоча б зрозуміла, що він живий. Із цього моменту я вже не переставала плакати».

Галина із сином доїхала до Румунії. Каже, що тоді була у стані перманентної істерики й навіть не могла думати, що робити. Їй зателефонував невідомий номер, підняла слухавку й почула голос Олега:

«Мене взяли в полон, я в Донецьку. Починайте життя з нуля, я вже не повернуся».

Галина не встигла навіть відповісти, вона почала ридати з новою силою і ніяк не могла зупинитися.

Інша подруга Галини з Маріуполя вмовила її виїхати до Фінляндії, Галина нечітко пам’ятає, як узагалі знайшла в собі сили на переїзд і як минула дорога. У Фінляндії Галина відразу ж отримала допомогу від влади, Ваню влаштували до школи. Сама жінка все ще не могла прийти до тями.

«Я взагалі не розуміла, де я, що відбувається, чому Олег не зі мною, — я просто плакала й плакала. Допомогли люди навколо, у мене весь цей етап як у тумані. Тільки заради Вані я якось збиралась і щось робила. Я не хотіла, щоб він бачив, що я весь час в істериці. Він на навчання — я у сльози, потім заспокоювалась і всміхалася синові.

Тільки завдяки синові я не померла від горя. У мене нікого немає, крім нього й Олега. Мій чоловік, з яким я прожила 30 років, залишився там, у полоні. Я взагалі не розуміла, живий він чи ні».

Весь час Галина намагалася знайти чоловіка у списках загиблих і полонених, вступала в різні чати, де були такі самі дружини й матері, як вона. Ніякої інформації про Олега ніде не було.

Інші жінки в чатах підказали Галині, що їй потрібно робити. Вона почала займатися документами — зареєструвала його як полоненого в особистому кабінеті на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Вона писала запити до Служби безпеки України, поліції, військової частини, Червоного Хреста, ООН. російська сторона не підтверджувала, що Олег перебуває в полоні.

Весь цей час Галина не знала, чи живий Олег. Понад рік у неї не було ніякої інформації про чоловіка. Найбільше вона переживала за його здоров’я — Олег уже немолодий, у нього хворе серце й дві виразки — шлунка і кишківника. Ще до початку повномасштабної війни Олега забирали на операцію, тоді лікар сказав, що його ледве вдалося врятувати і можливі рецидиви виразки.

У червні 2023 року до одного із чатів, де рідні збирали інформацію про полонених, хтось надіслав статтю про суд над українцями, яких узяли в полон на заводі «Азовсталь». Галина відкрила статтю, подивилася фотографії і не побачила там чоловіка. Потім іще раз переглянула фотографії.

«Раптом я усвідомила, що обтягнута шкірою худа людина — мій чоловік. Я навіть у страшному кошмарі не могла уявити, що не впізнаю свою кохану людину, з якою 30 років прожила разом! У камеру дивився в’язень концтабору, я тільки за очами його впізнала. Спочатку я просто зраділа, що він живий, а потім усвідомила, у якому він страшному стані. Сказати, що я була в жаху — нічого не сказати».

Виявилося, що у статті було написано про перше судове засідання в Ростові, на якому 24 українських полонених «судили» за участь у «терористичній організації» і «вчинення злочинних дій, спрямованих на насильницьке захоплення влади в росії». Більша частина «обвинувачених» навіть зброї в руках ніколи не тримала — Олег один із них.

На друге засідання суду Галина вмовила поїхати літню маму Олега — вона залишилася в окупованому Маріуполі, звідти тепер відносно легко дістатися до Ростова. Свекруха не встигла до початку засідання, її не пустили до зали. Тоді Галина знайшла іншу родичку полонених, яка жила в окупації і поїхала на суд. Їй вдалося передати привіт від Галини та Вані.

«Після засідання вона написала мені: “Я стала кричати на весь суд: “Олеже Жаркове, твоя дружина Галина та Ванечка у Фінляндії, вони живі і передають тобі привіт”. Вона сказала, що до цього він стояв похмурий, а потім усміхнувся».

Галині вдалося зв’язатися з адвокатом, який захищає Олега та інших полонених українців. Його імені Галина не розкриває. Він розповів їй, що Олег лежав у 2023 році в тюремній лікарні, але не розкрив причини.

У лютому 2024 року всіх «обвинувачених» полонених перевели із СІЗО в Донецьку до СІЗО №1 у Ростові. У червні 2024 року в цьому СІЗО стався бунт із захопленням заручників. Після цього всіх полонених перевели до іншого СІЗО №5 у Ростові.

Про «суд» і стан Олега весь цей час Галині вдавалося дізнатися вкрай мало. Засідання тривали майже два роки.

Син нічого не знає, крім того, що його мама стала клишонога

Галина вирішила нічого не говорити синові про полон тата — не хоче травмувати дитину. Каже, що тато воює і повернеться, коли Україна переможе. Вані зараз 12 років, за словами мами, він дедалі більше стає схожим на тата. Навіть пішов у Фінляндії на кулінарні курси, щоб готувати так само смачно, як батько.

Галина радіє, що син і характером схожий на Олега — він спокійний і врівноважений. Мама намагається постійно згадувати про чоловіка, щоб син не забував його. Їй це дається дуже важко.

«Я одразу починаю плакати. Але мені треба старатися заради сина, я хочу, щоб він пам’ятав про Олега. Я не можу здатися, війна і так забрала в моєї дитини нормальне дитинство. У нас у сім'ї до війни була така традиція — ми щоранку цокалися чашками з кавою або чаєм і бажали одне одному гарного дня. Тепер ця традиція у нас із сином трансформувалася. Ми з Ванею цокаємося водичкою вранці за те, щоб тато швидше повернувся додому».

Галина на тлі пережитого дуже серйозно захворіла. Їй діагностували мієліт, запалення спинного мозку. Редакція «Новин Донбасу» пропонувала Галині відкрити збір грошей для її лікування. На жаль, за словами героїні, це не допоможе. Річ не в грошах, а в тому, що її хвороба майже невиліковна. Це дуже рідкісне, ще не до кінця вивчене захворювання.

«З кожним днем мені потроху гірше. Я ходжу ледве–ледве з паличкою, руки німіють. Вночі все німіє, я щогодини прокидаюся. Груди болять, спина болить. Якщо я сідаю, то падаю назад. У мене порушена координація рухів. Ось ця моя нікчемність, вона мене дратує, тому що я звикла завжди бути живою, активною людиною».

Галина не знає, що буде з її сином, якщо з нею щось трапиться. Із родичів у них залишилися тільки літні батьки Олега, які вирішили жити в окупованому Маріуполі.

«Син нічого не знає, крім того, що його мама стала клишонога. У нас родичів немає, нікого–нікого немає. Що буде з Іванком, якщо я помру раніше, ніж Олег вийде на свободу? Якщо зараз щось трапиться, Ваня залишиться у Фінляндії, у дитячому будинку. Вийде Олег — де він буде його шукати? Відправляти сина в країну, що воює, я теж не можу».

Редакція «Новин Донбасу» звернулася до благодійного фонду «МАМА плюс Я», щоб допомогти Галині знайти шляхи розв’язання проблеми на крайній випадок. Директорка фонду Анастасія Грищенко розповіла про те, який у них план:

«Ситуація насправді дуже важка і всі, до кого ми зверталися, також не розуміють, що із цим робити. За всіма правилами, якщо дитина залишається сама, якщо мами не стане, то виходить, що обов’язок захищати дитину покладається на країну перебування. У випадку Галини це — Фінляндія. Вже потім там зазвичай шукають прийомну сім’ю або направляють до дитбудиноку саме у Фінляндії.

Дружня нам організація звернулася до української Нацсоцслужби, вони взяли час подумати, бо готових і передбачених механізмів реагування на потенційне залишення дитини без батьківського опікування за кордоном не існує».

Якщо він міг би терпіти біль, він ніколи б у житті не дозволив викликати «швидку»

26 березня цього року «суд» у Ростові–на–Дону виніс вирок у «справі 24–х» колонії строго режиму, іншим із цієї групи дали до 23 років. Більшість «обвинувачених» не служили на момент повномасштабного вторгнення в полку «Азов».

Олег працював там на кухні, проте його засудили як військового. Судила українців трійка суддів — зовсім як сталінська трійка. Олегу дали 13 років колонії суворого режиму, іншим із цієї групи дали до 23 років.

У своєму останньому слові, яке опублікувало видання «Медіазона», Олег звинувачує російських військових у злочинах і посилається на Варлама Шаламова. Одна із суддів вимагала, щоб він «висловлювався коректніше»:

«Я хочу звернутися: російські військовослужбовці, які чинили мародерство, насильство і вбивство мирних громадян, за що нас теж судять, — вони теж, виходить, фашисти, згідно з теорією цього експерта, якого тут викликав шановний прокурор? Виходить якась нісенітниця: вони теж фашисти, і вони служили у фашистській армії. Тоді фашисти судять фашистів за фашизм, от як!»

Під час винесення вироку Олегу стало зле, йому викликали «швидку». Судячи з усього, у нього загострилася виразка, за яку так переживала Галина. Вона дізналася про це з новин, адвокат нічого їй не казав на прохання чоловіка. Адвокат спочатку просто попросив купити ліки, тільки після прямого запитання Галини про швидку допомогу під час суду, він зізнався, що це був напад виразки.

«Протягом двох років, скільки я не намагалася Олегові передати, купити, попросити, щоб купили ліки, мені щоразу казали, що це марно, треба йти Олегу особисто до лікаря. Якщо лікар вважатиме за потрібне, тоді він пропише лікування, і тільки після цього родичі можуть купити ці ліки й передати.

Олег відмовлявся йти в полоні до лікаря, він дуже терплячий. Якщо він міг би терпіти біль, він ніколи б у житті не дозволив викликати швидку допомогу. Він панічно боїться лікарів, узагалі він не любить до себе уваги привертати. У якому він мав би бути стані, щоб він дозволив для себе викликати швидку допомогу? Йому потрібна професійна медична допомога, інакше він, по–моєму, помре».

Зараз захист подаватиме апеляцію, це може тривати пів року. На цей час Олег та інші «засуджені» залишаться в Ростові, після чого їх переведуть уже до колоній суворого режиму. Галина в розпачі.

«Я не можу фізично боротися, тому що я майже не ходжу. Я не можу перебувати весь час під Координаційним штабом і брати участь у демонстраціях. Я не місцева жителька Києва, мені ніде жити. Тут я сиджу на допомозі.

Я не можу надовго виїжджати з Фінляндії, тому що мене позбавлять виплат. Єдине джерело доходу для мене зараз — це допомога. Я вже скрізь писала про стан Олега — і в особистий кабінет, і в Червоний Хрест, і Лубінцю. Мені ніхто не відповідає, максимум — “спасибі за інформацію, тримайтеся”.

Його виразка смертельно небезпечна, як мені казав лікар, загалом я сиджу й чекаю, коли він помре. З ним сидів Саша Іщенко, він уже помер».

Від авторки

Ми з Галиною знайомі з 2023 року. Тоді я вперше зв’язалася з нею і зробила матеріал про Олега Жаркова. Усі ці роки ми намагаємося підтримувати зв’язок. Я знала, що вона почала почуватися гірше в останні місяці, тому намагалася не турбувати її. Коли Олег виголосив у суді останнє слово, я написала їй про те, який він герой. Незабаром після цього Олегу винесли вирок. Я акуратно запитала, чи може вона дати мені інтерв’ю про Олега, але вона відмовилася — їй було занадто важко. Але 28 березня Галина написала мені сама тривожне повідомлення з проханням про допомогу, коли з’ясувалося, що Олегу викликали швидку допомогу. Незважаючи на свій стан, Галина вирішила поговорити зі мною — їй важливо зробити все, щоб спробувати витягти чоловіка з полону.

Галина під час розмови весь час плакала. Жінка змогла заспокоїтися і навіть усміхнутися, лише коли я перевела розмову на їхнє з Олегом минуле — вона розквітає, коли згадує про їхнє життя до повномасштабної війни.

Галина знає, що може не дожити до звільнення чоловіка з полону. Але боїться вона не за себе — всі її думки і сльози тільки про чоловіка і сина.

Авторка: Катерина Білоус

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»