«Армія — твоя тюрма». Як колишній український військовий опинився в російській армії

Підтримати

Про участь в ООС

Я звільнився (з тюрми — ред.) у 2018 році, роботи не було. У дядька знайомий був у військкоматі. Сказав: є вакансії, треба водій. Яка різниця, де працювати? Я пішов, пройшов медкомісію. Потім зробили решту документів, щоб мене взяли (зробили фейкові документи про відсутність судимості — ред.). І я поїхав. 

23 жовтня 2018-го я підписав контракт із ЗСУ. І десь 21 листопада ми вже були на позиціях, під Авдіївкою, там поруч село Опитне. Я не пам’ятаю всіх сіл, але Опитне й Авдіївка там дуже близько були.

Все, що я бачив із позиції, — це аеропорт Донецький старий і новий, поруч там Піски були. До 4 лютого все було нормально. До того моменту, як приїхали хлопці з Пісків, снайпери. Вони з нашої позиції застрелили двох росіян і відкрили нашу позицію. Через тиждень відповідь була у спину — одного хлопця, Сергія Гузенка, вбили, а я вижив, але зазнав поранення.

Я був саме на посту на вулиці, доповз до побратима, розбудив його, він викликав допомогу і так далі. Потім я повернувся на Херсонщину, зробив документи про інвалідність. І все, був удома до повномасштабного вторгнення. 

Про окупацію 

Моє село окупували одразу, 24 лютого. Десь через два тижні після того як зайшли в село, вони (окупанти — ред.) прийшли до мене. Спочатку там росіян не було. Були люди різної національності, які навіть російської мови не розуміли. Тобто важко щось було й довести. «Добрі» сусіди сказали їм, що я — «атовець».

У них ротація була приблизно раз на місяць. Перші, які приїхали, взагалі обшукали квартиру. Забрали в мене посвідчення УБД та свідоцтво про інвалідність. І дві медалі забрали — «Учасник бойових дій» та «Інвалід внаслідок війни». Забрали, і де ті поділися — я не знаю.

Кожен місяць приблизно приїжджали. Зайдуть — можуть вдарити чи не вдарити. По хаті походять, понатоптують, подивляться. Так я постійно в полі їхнього зору був. 

Якось навіть при дитині стріляли. Це вже трохи пізніше, десь через півтора року. Було, я не пам’ятаю, якесь свято. Дитина спала, ми сиділи на кухні. Кум прийшов. Випивали, дитина відпочивала. Щось, певно, сусідам не сподобалось, може гам. А поруч у домі російські військові. Тож сусіди пішли їм скаржитися. Ті прийшли, побили нас із кумом. У хаті стріляли, ставили автомат сюди (під горло — ред.), і так водили, водили, і два постріли були: у стелю і в вікно.

Як потрапив у російську армію

У російську армію я потрапив 2024 року, 15 вересня. Ми із жінкою влітку їздили на поля, щоб щось посадити. Дитину бабусі залишали. Заробили трохи коштів. Хотіли зробити кухню, стіл купити. 

Замовили меблі. До нас приїхала машина з причепом. Ми все вивантажили. А наступного ранку приїхала міліція. Сказали, що десь у селі було пограбування, і холодильник вкрали, якісь дрилі. А до нас вчора приїжджала машина, і ми щось вивантажили.

Вони зайшли в дім, у квартиру так швидко. Їх було чоловік 5 чи 6. Оглянули все. Питають, де в мене підвал. А в мене два підвальні приміщення. Я відчинив одне, вони там подивилися. Світла не було, то з ліхтарями дивилися. Нічого не сказали. 

Кажуть: відчиняй друге. Так ми за кут зайшли. Поки я відчинив друге, вони вже кричать: о, знайшли все, вже шукати не треба. Витягнули здоровий мішок конопель. Занесли його в хату, типу це моє. І в них уже два свідки з’явилися, вийшли з машини. Так і почалося слідство. 

Перший суд у мене був у кінці 2024 року. А крайній суд, де мені давали 12,5 року, був 29 травня 2025-го. За кілька тижнів перед цим судом мені сказали приїхати з речами. Мовляв, що я в будь-якому разі 10 років буду сидіти, 100%.

Мені (вирок про — ред.) 12,5 року зачитав суддя, дав якийсь документ, я розписався. Зайшли працівники військкомату й сказали: все, твоя тюрма, кажуть, в армії. 

Привезли вони мене додому в Каланчак, завели до військкомату, пофотографували, сказали нікуди не втікати, що скоро зателефонують і поїдемо. Минуло кілька днів. Жінка жила з бабусею, я у квартирі залишався, то запив нормально.

Десь 3 числа (червня — ред.) мені весь день тарабанили, я навіть не вставав з ліжка. Увечері виходжу на вулицю, а мені всі, хто мене знає, кажуть: а тебе тут шукає воєнна комендатура. Коротше, шукають, де я подівся. 

Я дійшов до бабусі. Увечері приїхали з військкомату, я ще був трошки п’яненький, але вже відходив. Сказали, що завтра виїжджаю на службу. Наступного дня я ще якісь документи там попідписував, мене посадили з їхньою людиною, щоб я нікуди не втік, на автобус і довезли до Генічеська. А вже 5-го числа увечері я опинився в Макіївці на їхньому ППД в частині російській.

Кого «мобілізують» окупанти

Багато різних людей було. Багато таких, хто тільки приходив до тями, від алкоголю їх іще трусило, і вони казали, що нічого не підписували. Таких багато було. Було багато тих, хто вже був в ополченні в Донецьку, у 2014 році, такі люди були, які воювали за так звану Донецьку республіку. І воювали після ополчення, і зараз хочуть іще воювати. Різні люди.

Там ти можеш із першого дня піти воювати. А якщо тобі немає 30 років, то мусиш відслужити термінову службу. Усіх забирають — хочеш ти цього, чи ні — кому не виповнилося 30 років. Їдуть до росії, там десь вони служать. Чи відправляють їх після тої служби на фронт — я не знаю.

Про спробу виїхати з окупації

Намагався двічі. У мене дружина народила на початку окупації, 20 червня 2022 року. Десь через вісім місяців ми поїхали через Крим, заповнили всі бланки їхні. Ні в мене, ні в неї не було російського паспорта. І нас розвернули, тому що в дитини не було свідоцтва, ані українського, ані російського, лише папірець із печаткою лікарні. А їм цей папірець не підійшов. 

Потім, десь через пів року, почала поліція приходити, ПДН: а що у вас за дитина, хто вона така, хто ви їй. А в нас немає російських документів, українські тільки. І вони хотіли забрати дитину повністю, кудись відвезти.

Моя жінка дуже плакала, і бабуся. Й окупанти дали час зробити дитині російський паспорт. То жінка пішла й зробила, щоб вони не забрали дитини.

Потім, десь через місяців вісім, почали під час комендантської години хапати. Було так, що якщо покажеш український паспорт, то добу проводиш в міліції, у будь-якому разі ще штраф випишуть. Така система.

І ми ще раз спробували виїхати, через литовський кордон поїхали. Пройшли російський кордон, а на литовському дали українські паспорти. Вони попросили свідоцтво про народження дитини. Ми показали російське.

Нам сказали: у сенсі російське? І на литовському кордоні нас розвернули. Не знаю, чого в них так було жорстко із цим, що в нас паспорти українські, а в дитини російське свідоцтво про народження. І ми повернулися на Херсонщину.

Про навчання на російському полігоні

Тренували там переважно зеки, які вже помилувані, які у підрозділ «Шторм Z» вступили, вернулися живі, і вони типу помилувані, і зараз навчають усіх людей на полігоні.

Там я пробув місяць і 13 днів. Там просто ганяють. Води не дають і ходити багато вимагають, по 20 кілометрів на день. До полігону довезуть, а ввечері вже після полігону йдете. 

Нас тренували, як штурмовиків — як штурмують лісосмугу, будівлі, стрільба, інженерка, медицина. Як дивитися, де стоять розтяжки.

Про полон

Я радий був, що в полон здався. Я там через кілька днів би все одно вже не вийшов. Той (товариш по службі — ред.), що зі мною йшов у полон, він не їв тиждень. Хтось кине десь літр води, то вони відразу випивали, і все, і знову понад добу сиділи без води.

Він сечу свою при мені пив. Він був настільки зневоднений, що навіть падав, як ішов. Хлопці з батальйону казали, що від нього вже мертвою людиною віяло.

Про ставлення бійців батальйону «Свобода»

Загалом дуже добре ставлення. Ми з ними навіть здружилися за дві доби. Мені аж ніяково було від таких гарних відносин. Уявляв, що буду сидіти там зв’язаний десь. А тут і поїсти дали, і кави заварили. 

Якщо не будеш служити у своїй армії, будеш служити в чужій

Загалом так воно і буде. Так воно буде, якщо будуть захоплювати, вибору не буде ні в кого. 

Тут принаймні евакуація є в Україні. От навіть хлопців, які не поранені, а лише контужені, приїхала машина забрала, хоч і перша не доїхала. А там, якщо ти трьохсотий — у тебе тільки один шлях.

Краще одразу двохсотий, тому що будеш гнити в посадках, і тобі евакуації не буде. Навіть якщо зможеш сам дійти назад, то не факт, що тебе хтось захоче приймати.

Про «заградотряди»

Іноземні загони є. От заходили 10 людей переді мною, сомалійці. Вони йдуть. Я не знаю, що їм треба було такого розказати, що вони отак ідуть, і під одним міна розірвалася і вони не тікають. Той мертвий, його обійшли, і далі пішли дивитися. І взагалі їм байдуже, вони йдуть конкретно туди зробити задачу. Все.

Багато зеків, якийсь час там, де я був на полігоні, вони попривозили з Дальньої росії, звідти, де дуже холодно, де морози. Це переважно такі люди, яких засудили на термін понад 20 років, і вони вже там якусь частину відсиділи, і їх оце випускають. І їх так само тренують, і в деяких просто не витримує серце через різку зміну клімату. 

Чи є можливість відмовитися йти на позицію

Ні. Якщо ти відмовився, якщо ти покалічив себе, тебе везуть назад у Макіївку. Ти нічого не підозрюєш, можеш там тиждень бути. Тебе в магазин випускають, щоправда, з кимось лише випускають. Ти там живеш, тебе не чіпають. А потім везуть тебе на позиції.

Там, наприклад, Україна, там може бути мінне поле, там міномет може вистрілити. І вони з тебе знімають бронежилет, забирають автомат і кажуть тобі конкретну точку, щоб виявити вогневі точки чи мінне поле. Отак із такими людьми, просто так. Якщо ти дійдеш туди живим, то тобі віддадуть бронежилет та автомат, і будеш з ними далі воювати.