«Себе кіборгом не називаю». Кагор — сержант 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців — про оборону Донецького аеропорту
У березні 2014-го 26-річного Єгора Вербицького призвали до 72 ОМБр. На полігоні він викликався добровольцем у мінометну обслугу. Тоді саме тривали бої за Донецький аеропорт, у травні чоловік полетів туди у складі 3 мінометної батареї.
Оборона ДАПу тривала 242 дні. Кагор захищав Донецький аеропорт 67 днів.
Для підсилення кількох десятків бійців 25 ОПДБр та 3 ОП ССО, ризикуючи бути збитими, 31 травня чотири літаки з технікою та бійцями 72 ОМБр один за одним приземлилися на летовищі.
У 2015 році боєць звільнився з армії і повернувся до цивільної праці — виготовляв і встановлював вікна.
«З першого дня повномасштабного вторгнення повернувся у стрій. Потім — Київщина, Донбас, Вугледар, Херсонщина, Берислав… зараз — Харківщина. Відбиваємо штурми, ховаємося від FPV. Повномасштабна війна набагато жорсткіша», — каже військовий.
Нині Кагор — досвідчений сержант і командир міномета, за час повномасштабної війни зазнав двох поранень.
Далі — його пряма мова.
Під час шикування навесні 2014-го наш капітан Побивайло сказав: «Потрібні добровольці. Куди їдемо — дізнаєтесь потім. Можемо не повернутися. Хто не хоче — вийдіть зі строю». Я лишився у строю. Загалом нас із 3 мінометної батареї у складі «збірної солянки» різних підрозділів 72 ОМБр, що тоді полетіла в ДАП, було тринадцятеро. Наш капітан полетів з нами.
Уперше в житті летів на літаку — й одразу на війну. Саме той екіпаж Іл-76, який потім збили з десантниками, нас туди й доставив. Тоді ще ніхто не знав, що таке війна, майже всі — без бойового досвіду. Було темно, стріляли зушки, але ми сіли. Дізнався, що будемо обороняти ДАП, коли виліз із літака. Тоді не вірилося, що ми звідти вийдемо.
Доки не вилетів останній літак — було відносно тихо. А потім почалися штурми. У їхніх новинах казали: «В аеропорту сидить щонайменше 2500 українців». А нас на 11 кілометрів аеропорту було всього 128. І всі — добровольці. У ці зведені підрозділи нікого силою не затягували. Бо, як кажуть, нічого міцнішого за серце добровольця немає.
У ДАПі мені було 26 років, я був старшим солдатом і виконував радше роль піхотинця. Бо коли міномет окопаний, то біля нього багато людей не треба. Спочатку було страшно, а потім просто така злість до них була: «Ну ми ж вас не займаємо, чого ви лізете до нас?».
У мене тоді був позивний Зло. Всі питали, чому. Відповідав завжди мій товариш: «Бо добра від нього не чекайте». Тепер я сержант, командир міномета, а мій новий позивний — Кагор. Так у селі кликали: Єгорка, Горка, Кагор.
Під час одного з перших мінометних обстрілів ми тримали позицію між [диспетчерською] вежею і новим терміналом. Там була пожежна частина. Більшість була знизу, а мій товариш — на вищому поверсі. Після обстрілу він спустився й каже: «Хлопці, 36 мін і жодна не попала в пожежку. А знаєте, чому? Бо Зло з нами, а два зла в одному місці бути не може». Згодом обстріли стали буденністю.
Тоді, пам’ятаю, командиром піхоти був Бардашов. Якось він заходить і каже: «Збудіть вашого ерпегевця, того що не маже, і скажіть, що буду їхати на БМП, хай прикриє». Тим ерпегевцем був я. Бардашов помітив, що влучно стріляю, тож потім постійно просив, щоб з РПГ працював саме я. Але себе «кіборгом» не називаю. Був у ДАПі, так. Доклав руку до того, щоб він протримався довше. Але на цьому все. Просто робив свою роботу.
Вона була нехитра — пильнуй і стріляй.
Я був там 67 днів із 242-х. Ми залазили потихеньку на кран і сиділи всю ніч, дивилися. Тоді не було дронів, усе мали бачити на власні очі. За кожним кутком «ставили очі», щоб розуміти обстановку. Самі розумієте, 128 людей на 11 кілометрів — не надто й багато.
Один доброволець, уже не згадаю імені, познімав камери й поставив так, щоб мати кращий огляд. Також до кулемета Калашнікова взяв стрічку із БМП-2 і з’єднав разом 2500 патронів. Казав: «Нехай тепер думають, коли в мене перезарядка». А вони постійно десь намагалися пролізти — то з одного боку, то з іншого. Щось бачиш — доповідаєш, стріляєш. Просто виконуєш накази. Головне було — не боятися.
Якось до нас в аеропорт пробралися двоє наших. Дізналися, що ми там, і прийшли. Один із них, дід, був сапером. Він там «хімічив» — вигадував різні прикольні штуки. Приміром, на датчик руху поставив вогнегасник, який засипав порохом.
Вони відчинили двері, дивляться — звичайний собі вогнегасник. Не звертають на нього уваги, проходять далі, а потім — гуп! — і добрий день. Ще було таке діло — міна зі 120-го мала зігнутий хвостовик, не заходила у ствол. То він узяв її, поставив, замаскував… І спрацювало. Потім казали: «Було б відро, то зібрали б його у відро». Сапери — вони такі.
Ще один дядько цікавий був у старому терміналі. Повоювали-повоювали — він узяв совочок, віничок, гільзи позмітав у відеречко, поставив чайник і каже: «Все, заспокоїлися, можна й чаю попити».
Коли вийшов з аеропорту, то важив 56 кілограмів. Для мене — це мало, дуже мало. Та й броня… «Корсари» ці. Вони ж по 12 кілограмів. Трохи важкувато. Не завжди, звісно, у броні й у касці бігав. Але побігати довелось — мене з РПГ перекидали на підсилення то туди, то сюди. Був у всіх частинах аеропорту, навіть поблизу Путилівського мосту, де заїжджала колона. «Вітав»…
Щодо їжі — не знаю як, але одного разу дістали десь по шматочку сала й по два свіжі помідори. Я так радів тоді. Це було найсмачніше. Я взагалі сире сало не дуже люблю, але там воно було таке добре… Ніколи не забуду його смак.
Ніхто не розуміє, коли щось героїчне станеться і чи станеться. Воно просто стається, а ти в той момент часу — там. Проте ніколи не кажу, що я — герой. У чому героїзм? Так, це був перший бойовий досвід, і було дуже важко. Але, якщо вмієш — то мусиш це робити.
- Поділитися: