Контрнаступ 2023: як не треба воювати

На тему контрнаступу 2023 року можна писати докторську дисертацію. І назва в неї була б проста — «Як не треба воювати, маючи достатній ресурс, але недостатньо підготовлений особовий склад, погане планування, невдало обраний напрямок основного удару та недостатню гнучкість у прийнятті військових рішень». І окремий розділ — про те, як підрозділи, сформовані на основі рекрутингу та добровільності, вкотре показують ефективність і мотивацію вищу, ніж бригади, укомплектовані на 98% мобілізованими без належної підготовки, але забезпечені в повному обсязі технікою та озброєнням. Втім, спробую коротко.

Перекладання відповідальності на «обставини», «сильного противника» чи «нестачу ресурсу» у мене викликає тригер. Тому що цим можна виправдати будь-яку помилку — слабке рішення, провальне планування, відсутність досвіду, нерозуміння характеру сучасної війни навіть з боку партнерів, які «допомагали» планувати. Так, противник сильний. Але сильний противник — це константа війни. Питання не в цьому. Питання — у наших рішеннях, наших прорахунках і здатності їх визнавати.

У 2024 році активно розганяли критику президента щодо відсутності оборонних споруд. Але якщо кошти та ресурс виділялися, то будівництво рубежів, планування розташування, ешелонування, інженерне обладнання, утримання і підрив при відході — це зона відповідальності ЗСУ. Це військова функція. Як і ведення бойових дій. Водночас я особисто бачив, як наприкінці 2024 — на початку 2025 року деякі інженерні начальники будували відкриті «яйцеподібні» РОПи в чистому полі. Тому проблема, знову ж таки, — у системі управління, контролю та відповідальності всередині армії.

Сьогодні прочитав коментарі колишнього головнокомандувача в Associated Press про недостатність ресурсу і його невиділення політиками. З усією повагою до пана Залужного — а є речі, за які я його щиро поважаю, і є проблеми, які я на нього особисто не покладаю (зокрема, в частині управління ОСУВ «Таврія» генералом Тарнавським), — вважаю за необхідне повторити свою позицію щодо наступальної операції 2023 року.

Про план операції я знав заздалегідь. Наш підрозділ планували застосувати разом із ДШВ на одному з напрямків. Після того як я доповів про відсутність достатньої бронетехніки та наявність великої частки «зеленого» особового складу, ми залишилися в обороні, на чому я наполягав. Через наші бойові порядки проходили сили основного удару. З самого початку я вважав обраний напрямок основного удару абсолютно недоцільним. Близько шести повноцінних ліній оборони плюс підготовлена кругова оборона Токмака — це пряма ознака того, що противник чекає удару саме там. Військове мистецтво не каже «бий там, де тебе чекають» — воно каже навпаки. Втім, усі мої думки щодо цього центри прийняття рішень до уваги не взяли, хоча я зазначав це неодноразово.

Я був присутній на командних пунктах під час підготовки й реалізації операції й перші дні бачив особисто. Я бачив, як новосформовані підрозділи — до 98% мобілізованих, — отримавши Leopard і YPR, без належної підготовки та управлінської ланки, заганяли техніку в наші окопи й кидали її, паралельно кидаючи бронетехніку в міжпозиційному просторі після перших прильотів міномета за метрів 100 від машин. Кидали все — техніку, зброю, засоби зв’язку, карти командирів рот. Особисто привозив на ГШ карти цього підрозділу, де наші позиції були позначені як позиції противника — це показник рівня взаємодії. Попередньої взаємодії не було. На моє прохання провести нараду або направити представника на наш КП — було відмовлено без пояснень. Це настільки стандартна і логічна практика, що згадуючи її відсутність у той момент, у мене в думках лише ненависть до генералів старшого покоління, які люблять розповідати, які вони геніальні, а в бойових ситуаціях просто кидають управління і шукають цапа-відбувайла. Особисте «вітання» пану Тарнавському за «геніальне» командування. По факту, ми мали наступне — фактично за три доби одна з бригад навіть не дійшла до ЛБЗ. Відзначу й буду відзначати 47 бригаду — порівняно із сусідом, який усе просрав, вони показали себе, як боги війни.

Щодо ресурсу картина була наступна — тижнева артпідготовка без оперативного ефекту: артилерію клали по полях навколо посадок; справна техніка, кинута через відсутність злагодженості; втрата документів управління; фактична відсутність управління; заборона евакуації техніки із сірої зони. Ту техніку, яку нам вдалося витягнути, потім із конфліктом вилучала ВКР. Я просив дозволити нам витягти іншу за умови, що вона хоча б тимчасово лишиться в нашому підрозділі на час перебування на цьому напрямку — відмовили. Через кілька днів противник спокійно знищив її мінометним вогнем. Тому твердження про критичну нестачу ресурсу, з мого досвіду, не відображає реальної картини. Ресурс був. Проблема — в його розподілі та застосуванні.

Основні помилки наступальної операції 2023 року, на мою думку: невдало обраний напрямок основного удару і слабке планування; нераціональний розподіл техніки й особового складу без урахування досвіду та морального стану військовослужбовців; відсутність гнучкості після втрати темпу. Коли стало очевидно, що напрямок буксує, потрібно було змінювати задум і перекидати резерви туди, де є динаміка. Війна — це адаптація. Це маневр, бл*ть. Це здатність визнати, що початковий план не працює. Але впертість тих самих генералів затьмарює розум — як тоді, так і в ситуації з наступальною операцією на Курському напрямку — «дожмьом».

Але лобове продавлювання противника, який має кратну перевагу в людському ресурсі, — це не мистецтво війни. Це дурість, яка, на жаль, вартує нам життя найкращих синів та доньок України й не приносить жодного результату. Кожен повинен відповідати за свої прорахунки й кожен повинен відповідати за свої здобутки. Поразки не можна списувати на «обставини». Тож погони не мають давати імунітет від помилок, а посада не має знімати відповідальності за наслідки рішень.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.