«На якому паркані написано, що в нас є пільги?». З чим стикаються ветерани з пораненнями

Не так сталося, як гадалося: на протезах не побігаєш

Хлопці після поранення думають: «Ось я отримаю свою ногу, свій протез. Спершу пробний, другий обкатаю і на третьому через рік бігатиму». Ще й на фронт збираються. А так не виходить. Той протез там скрипить, там хитається. Перевзув черевики — уже кут стопи помінявся, уже йдеш інакше, уже треба на протезі той кут рівняти. Я вже збилася з ліку, скільки разів переробляли протез Богдану. З десяток точно набереться.

У сина коротка кукса, тому і ходити, і сидіти важко. Сидиш — пластикова гільза протеза впирається в пах. Йому простіше дострибати до крісла стоматолога, наприклад, на милицях. Якби був у протезі, однаково довелося б знімати. Ходити — той протез не тримається до пуття, нога пітніє, може серед дороги та штучна нога відвалитися. Він каже: «Де я буду серед зими роздягатися догола і чіпляти протез?». Тому для ходіння вибирає милиці. Протез дуже рідко: пройтися вулицею, прогулятися, на свято.  На колісному кріслі він категорично відмовляється їздити.

Від такого «ходіння» з'явилися проблеми з колінним суглобом, зі стопою, бо навантаження — на одну ногу. Природою ж задумане рівномірне розподілення навантаження на обидві ноги. Від цього перекосу й спину потягло. Тому ми живемо від лікарні до лікарні. Місяць-два нормально, тоді знову якась пригода.

І в інших хлопців те саме, хоч проблеми інші: рани загнивають; ростуть остеофіти — кісткові виступи, що утворюються вздовж країв кістки; з’являються невроми — пухлини або ж патології нервів, які часто виникають якраз після травм. Тому це нескінченний процес оперування, лікування, спостереження в медиків.

Через це ми й продовжуємо жити у Львові. Власне, і вертатися нікуди: другий наш дім у  Лисичанську — в окупації. Перший знищили ще 2014-го: склався, як картонний, за секунду.

Львів вибрали, бо тут протезисти хороші, які розуміють Богданові потреби. Обслуговується у Superhumans Center.

Пробували ми звертатися в державний заклад з протезування, але це не зручно й довго: писали 10 заяв, по три місяці чекали на простий лайнер — чохол на куксу, що захищає її від травмування і який постійно стирається, тому його треба міняти частіше.

А Superhumans працюють безвідмовно і швидко. Там постійно експериментують, розвиваються. Їм кажеш: «От гільза завелика, отут замала, там тисне», — переробляють умить. А з лайнером за секунду вирішили: «Протез хлюпає? На новий і йди». Ось у чому різниця між державною системою й успішним проєктом, де є кошти.

Я розумію, що держава не може собі дозволити таке обладнання, таких спеціалістів, але ветеран замовляє лайнер раз на пів року. Чому він має чекати місяцями, чому ці силіконові штуки не можна тримати в запасі? Питань дуже багато.

Списали — ти цивільний, іди до сімейного лікаря, який воєнних травм в очі не бачив

Богдан уже понад рік не військовослужбовець. А якщо ти списаний зі служби, стаєш, по суті, цивільним і відтепер звернення до медиків обмежуються звичайними поліклініками. Ти йдеш до сімейного лікаря, до простого травматолога чи хірурга, який твоїх травм не бачив зроду. Немає місця, куди б поранений міг прийти через рік, і два, і п'ять, і лікарі бачили клінічну картину.

Звісно, є шпиталі ветеранів у деяких обласних центрах. Але не у всіх ветеранів є можливість туди дістатися фізично.

Мене турбує відсутність системи ветеранських поліклінік, де були б фахівці з досвідом лікування воєнних травм і їхніх наслідків. Не вистачає таких поліклінік саме в регіонах. І щоб там приймали фахові лікарі, які вже таке бачили й знають, що з цим робити. Хоч би кілька разів на тиждень робили якісь прийоми для них, якщо держава не може утримувати цілі заклади в периферіях заради хлопців.

Минулого літа Богдану знадобилася операція: коли гулі під протезом повилазили. І ми шукали по всьому Львову тих лікарів, які вже лікували таких військових, оперували. Сина взяли в одну з лікарень міста для цивільних і там дуже бережно з ним поводилися: лікарі «з рук у руки» його передавали. Один завідувач відділення давав телефон наступного і казав: «Дзвоніть, скажете, що від мене». Його хірург і причину знайшов, і прооперував, і пролікував. Дуже людяне ставлення. І грошей ніхто не просив, навіть натяків не було. 

Я така наполеглива і вмію з людьми контактувати: весь Львів на таксі об'їздили в пошуках такого лікаря. А як бути людині з села, яка непробивна, не може за себе постояти? Не має родичів, які б допомогли? От і виходить, що вони повертаються додому, і в них єдиний шлях — місцева лікарня.

Мій чоловік, чинний військовослужбовець, лікував хребет у районній лікарні на Полтавщині. Не поранення — спина боліла. Хотілося, щоб у військовий шпиталь направили від військової частини, але там не було місця. І він ішов у районну. А там: «Будемо колоти те, що ви самі принесете». Навіть призначення ніхто не робить. А спитав щодо масажів, то: «Масажистів у нас немає, з ЛФК є електрофорез. Якщо апарат запуститься». То добре, що струмом не вбило!

Ось ще історія із життя: з нами у шпиталі лежав хлопець із пораненням у плече. Йому поставили пластину. І дуже швиденько виписали на домашнє лікування. Він не списаний, досі служить з тією пластиною, бо в нього немає ампутацій. Розповідав мені: «У мене ті пластини вдома загнилися, температура під 40. Я прийшов у свою сільську лікарню, кажу, що гниє та пластина всередині, а вони: “А в нас місць немає”».

На якому паркані пишуть про пільги?

У нас немає в країні системи. Єдиної інформаційної системи.

От ніби всі щось роблять: і Міністерство у справах ветеранів, і Міністерство соцполітики, і кожна громада. Програми пишуться, гроші виділяються, посади «помічник ветерана» з'явилися у штаті кожної ОВА. Але скільки я спілкуюся за ці два з половиною роки з людьми, то їм ніхто з державних органів не телефонує. Уточню, що не маю на увазі ветеранські спілки, які самі хлопці організовують: усе, що створено самотужки, працює. До них питань немає.

У держструктурі система так влаштована, що треба самому до них стукати, писати заяву на допомогу тощо. Бо політика така: «У нас є програми, пільги — звертайтеся». Але на якому паркані написано, що це взагалі існує? Де якась єдина платформа, база, де зібрана вся інформація?

Є хлопці, які бізнес мали, посади обіймали до служби, якось по життю крутилися, то ті знайдуть. А є умовні трактористи чи вантажники, і дружини в них горло не деруть, про все не допитаються. Отакі не знають, куди звертатися.

Я почула минулого року, що, виявляється, місцеві громади своїм землякам-військовим мають виплачувати від 10 до 50 тисяч гривень (хто скільки може) як разову грошову підтримку, а про це не всі знають. Або взяти соціальний захист. Ми не просили наймичку, щоб приходила і їсти готувала. Але, якщо вже Богдан у відділі соцзахисту зареєструвався, то можна ж звідти раз на пів року подзвонити й поцікавитися, чи немає якоїсь потреби, або повідомити про кошти, які щороку виділяються на реабілітацію.

Історія із життя. Ветеран розповідав про соцслужбу: «Я в інтернеті подивився, що мені як людині з інвалідністю першої групи мають дати візок з електроприводом. Прийшов до них: “Я маю право?” — “Маєш”. — “А чого ви не сказали?” — “А чому ти не спитався?” — “А ви чого тут сидите?”». Він також судився із Пенсійним фондом, бо той не перераховував пенсії роками. І ветеран виграв!

У нашій державі ти потрібен сам собі, своїй родині, якщо вона в тебе є, друзям, побратимам, волонтерам, благодійним організаціям. З державою мати справу тяжко.

Пропонуйте допомогу тричі!

Я закінчила курси соцпрацівників, і зі мною в групі були чинні соцпрацівники з Кам'янка-Бузької громади. Вони мене порадували й здивували. На своєму ентузіазмі вирішили брати під опіку ветеранів. Створили мобільні групи, ходять по домівках, питають, що треба зробити: їсти зварити, дров принести, пороги в хаті збити, бо він на колясці не переїде через них.

І тепер, де я буваю на зустрічах, які стосуються ветеранів, скрізь наголошую: створюйте такі групи теж!

Ніхто ж не уявляє, як без двох ніг з візка пересісти на унітаз, чи без руки та ніг. Зробіть їм поручні, якісь кріплення, бо більшість, і мій Богдан серед таких, не попросять самі.

Це проблема. Не всі вміють, можуть і хочуть просити про допомогу. Коли мій син на одній нозі у трамвай застрибував, то люди самі йому колісне крісло заносили, просити не доводилося. Він не відмовиться, не скаже: «Не треба, я сам». І якщо ми заходимо в громадський транспорт, йому поступаються місцем, і він сідає, бо розуміє, що не зможе на одній нозі їхати довго. Але ходити по «червоних хрестах», щоб йому додому приносили їжу, — ні. Він молодий, він оптиміст. А є люди, яким за 50, і ніхто по продукти для них не вийде, вони мусять просити.

Я, хоч де виступаю, наголошую соціальним працівникам: пропонуйте таким людям допомогу. Причому тричі. Уперше вони не знають, як реагувати, й навіть послати можуть чи скажуть: «Нічого не треба, у мене все добре». А коли ти знайдеш підхід, то за другим, третім разом дізнаєшся, що він пенсію досі оформити не може, бо не знає, куди ті 150 довідок нести. Треба, щоб хтось його за руку поводив чи зробив це замість нього.

Тому щонайменше тричі кажіть: «Давай ми для тебе щось зробимо», — і в очі дивіться.

Особливо важко тим, чий дім — на окупованій території. Вони розпорошені по Україні, самі серед чужих людей, і ніхто із державних служб не запитує: «За що ти живеш, куди ти виписався після шпиталю, де дівся?».

Робота і квартира — це важко, але можливо

Якби не Superhumans, не знаю, що б ми робили. Вони охопили ще таку сферу життя ветеранів, як їхнє навчання і працевлаштування. Постійно запрошують на семінари, навчання, на курси з освоєння нової професії. Хто хоче, реєструється і бере участь. Міжнародні організації оплачують проживання і харчування. Богдан був на трьох: вивчився на пілота БпЛА, картографа і на механіка з ремонту автівок Toyota. А потім ще й роботу йому запропонували у Львові, бо тут є Toyota-центр.

Син ще в роздумах, куди піде працювати: все впирається в те, що він не може бути у  протезі довго. А без нього, на милицях, далеко не підеш і багато чого не можеш зробити фізично.

З хороших новин: мої діти — Богдан одружився понад рік тому — стали в чергу на квартирний облік державної програми. Є така постанова Кабінету Міністрів України, там пояснюють усі умови грошової компенсації для деяких категорій осіб, які захищали суверенітет і незалежність та територіальну цілісність України, та членів їхніх сімей.  Першочергово беруть людей з інвалідністю І та II груп.

Настала черга моїх дітей на отримання компенсації на придбання житла, і вони шукають собі квартиру у Львові.

Не всі державні програми безнадійні. Вони працюють! Просто про них не всі знають.