«Він був іще дитиною, ну який із нього солдат?». Історія 20-річного литовця, який шукав сенс життя й загинув в Україні
Похмурого квітневого дня посеред майдану Незалежності стояла закрита труна. З понівеченим тілом. Покрита прапорами України й Литви, в оточенні кількох десятків військових Інтернаціонального легіону та представників литовського посольства.
Загиблому воїнові віддавали останні військові почесті. Присутні схиляли голови з якимось батьківським жалем: красиве смугляве обличчя на фото, яке тримали військові Почесної варти, було ще таким юним…
«Ми віддаємо шану Томасу Валентелісу, який на 21-му році пішов із життя, виконуючи бойове завдання на Куп’янському напрямку. Це буде його остання зупинка на шляху до рідної Литви».
Прощальні слова лишились на поверхні й не проливали достатньо світла: ким був і чим керувався Томас Валентеліс — хлопець із Литви, який у 20-річному віці приїхав добровольцем на український фронт, а через пів року загинув.
Кілька місяців ми чекали на розмову з його батьком, який дуже важко переживав втрату єдиного сина. І який лиш зараз погодився говорити.
Про те, як самотужки виховував сина, а той від нього віддалився; як Томас зник і опинився на війні в Україні; як друзі через це вважали його дурнем; як він розчарувався, а потім сам викликався на перше бойове завдання, яке й стало останнім; та як провели цілу спецоперацію, аби витягти його тіло під ворожим вогнем, — у матеріалі hromadske.
«Я боявся, що він там залишиться і його тіло розтерзають собаки»
«Тут усе, як у музеї. Я нічого не міняю, тільки протираю пил…» — починає розмову Дайнюс Валентеліс, показуючи по відеозв’язку невелику кімнату свого сина.
Ось ліжко, його стіл, комп’ютер, стілець, шафа. Батько відкчиняє дверцята й показує військові речі, які йому передали разом із прахом сина. На черевиках і досі засохле болото.
«Я не мив і не прав нічого. Тому що я хочу, щоб був його запах…» — каже батько.
«Ось ліжко: воно як було ним востаннє застелене, так і є. Я весь час чекав, що він повернеться… Але не дочекався. Живого не дочекався».
На видному місці медаль — одна з найвищих нагород Системи національної оборони Литви, вручена посмертно. 3 липня батько її отримав з рук міністерки оборони. У самого котилися сльози.
Хіба міг подумати, що другим литовським добровольцем, який загине на війні в Україні, стане його Томас. Томас, якого він сам виховував і все життя оберігав. А той вирвався з-під батькової опіки, ошелешивши всіх.
Вони з невеликого містечка Біржай на півночі Литви. З дружиною розійшлись, коли Томасу було всього 9 місяців. Та виїхала до Лондона. Дайнюс ростив сина самотужки. Зараз зізнається: можливо, виховував надто суворо: не давав свободи, не пускав нікуди самого, а надто — з поганими компаніями. У 15 років Томас став замкнутим і віддалився від батька. У 18 — виїхав до матері в Лондон.
«Мені казали, що це такий вік, мине. Пройшло три роки — а воно не минає й не минає. Він постійно біля комп’ютера, ні друзів, ні дівчини, нікого… Мені вже було ніяково. Кажу: “Ну то поїдь до матері в Лондон, може, хоч світ там побачиш. Змінишся трохи”».
Зараз він шкодує, що його відпустив. Він не знав, що тоді, у травні 2023-го, вони бачитимуться востаннє. Що Томас знову повернеться до Литви лиш через два роки, але вже в урні з прахом. Що у Вільнюсі буде церемонія прощання на найвищому рівні, а батькові тиснутиме руку президент. Але ніщо вже не буде здатне втамувати його біль.
Я постійно плакав, дивлячись його фотографії. Спочатку хотів померти. Просив у Бога якоїсь смертельної хвороби, щоб якнайшвидше зустрітися зі своїм сином на небесах. Потім лежав у лікарні, виписали антидепресанти… Зараз ця думка вже трохи проходить.Дайнюс Валентеліс, батько загиблого литовського добровольця Томаса Валентеліса
«Але принаймні я вдячний українському спецпідрозділу за порятунок тіла Томаса. Ми змогли поховати його як людину. І я маю могилку, куди можу поставити свічку, помолитися і поплакати. Він же лежав у полі місяць. І я найбільше боявся, що він там так і залишиться, його тіло розтерзають собаки… і не буде в мене могилки», — ділиться батько.
Перше й останнє бойове завдання
— Хто хоче піти на завдання?
Томас підняв руку.
— Ти впевнений, що хочеш піти? Не боїшся? — перепитує командир.
— Дуже хочу, — підтвердив Томас.
Батькові дослівно переказали цю розмову, що відбулася на початку березня. На той час Томас був в Інтернаціональному легіоні ЗСУ вже майже пів року. Він добре тренувався, усе робив з ентузіазмом. І тут випав шанс піти на перше бойове завдання. Воно здавалось нескладним: викопати позиції на другій лінії оборони.
«Це мала бути легка місія, але ми не знали, що росіяни планують зробити те саме приблизно за 100 метрів від них. Ми вирішили, що найкращим рішенням буде усунення загрози. Томас із побратимом вступили в бій першими: одного вбили, другий почав відступати.
Вже на зворотному шляху їх почали переслідувати ворожі безпілотники, після чого був відкритий артилерійський вогонь. Томаса добив дрон із гранатою. Його пораненому товаришеві вдалося врятуватись», — розповів деталі командир взводу, на позивний Техас. Це сталося 13 березня.
«Він був для мене ніби молодшим братом, моїм улюбленцем. Я це кажу з щирого серця», — додає Техас.
«Ми всі намагалися його захистити й відмовляли йти на фронт. І в нього насправді була тисяча шансів піти (з війська — ред.). Але він сам хотів іти на завдання», — каже його побратим Яр, теж доброволець із Литви.
«Я хочу щось змінити, але не хочу вмирати»
У Лондоні Томас прожив рік, але «там щось не склалось», — неохоче розповідає батько, натякаючи, що мати випивала. Зрештою, син зник, заблокувавши номери і матері, і батька. Родичі подали в розшук. Як пізніше з’ясувала лондонська поліція, він вилетів із лондонського аеропорту «Лутон» до Кракова в Польщі. А вже звідти — в Україну. Зв’язок підтримував лише з тіткою і двоюрідною сестрою.
«Через два тижні він їм написав повідомлення з України: “Я вступив до лав Інтернаціонального легіону”. Це було в серпні 2024 року. У мене був шок. Я почав телефонувати, аби вони йому передали: “Хай тікає звідти, поки не пізно”.
А він шукав сенс життя, бо тут себе не знаходив… Він був іншим. Тут з однолітками йому було нецікаво», — каже Дайнюс.
За словами батька, перші місяці в українській армії Томас скаржився рідним на «бардак» і корупцію, що вони «ходять з кутка в куток» і майже нічого не роблять. Та коли змінив підрозділ — усе налагодилось.
«Він хотів тренуватися, щоб бути справжнім солдатом», — додає Дайнюс, водночас сам собі, по-батьківськи й з образою в голосі, відповідає:
Але подивіться на фотографію: дитина ж іще. Ну який там солдат, штурмовик… А їх відправили вдвох у чисте поле копати окопи. Ну нафіга, якщо там літають повно дронів російських? Що там удвох зробиш?Дайнюс Валентеліс, батько загиблого литовського добровольця Томаса Валентеліса
Дайнюс певен: Томас не був достатньо підготовлений для таких операцій. Спочатку батько навіть злився на українців, що ті не навчили сина так, як треба, не дали необхідного спорядження. Та зараз, каже: злість минула. Зараз він приймає вибір сина.
Сам Томас у розмові з литовським журналістом Бенасом Герджунасом, поблизу Куп’янська в лютому 2025 року, казав:
«Нічого хорошого в житті не відбувалося, у сім’ї було важко, мені нічого було втрачати. Я приїхав сюди, щоб допомогти, знайти сенс. Хоча тепер я не певен, що воно того варте».
Мої друзі вважають мене дурнем, що я тут. Я хочу щось змінити, воювати, але я не хочу вмирати. Я намагаюся переконати себе, що все буде добре.Томас Валентеліс, доброволець із Литви, який загинув на Куп’янському напрямку
«Він зробив те, що мріяв зробити я, але не зробив»
Свого часу батько мріяв, щоб Томас пішов у литовську армію. Коли він поїхав до Лондона — йому саме прийшла повістка. Синові, як і йому, подобались зброя і військова справа, каже Дайнюс. Малим він вчив сина стріляти по бляшанках із пневматичної зброї.
У свої 21 Дайнюс теж пішов добровольцем — до литовської армії. Коли Литва переживала власний період боротьби за незалежність, відбиваючи штурм радянських військ, які силою намагались повернути Литву до СРСР, — він був у добровольчих силах охорони краю.
«У 1991-му тут у нас були російські війська. Ми охороняли кордон, спочатку взагалі без зброї, тільки з кийками. Нас розганяли… і дев’ятьох таких ось, як я, розстріляли. Я був патріотичний, за Литву, за свободу. І я це розповідав сину».
З 2014 року, коли почалася війна в Україні, Дайнюс безперервно дивився новини, гучно проклинаючи росіян. Томасу тоді було 10.
«Я казав: “Був би я молодший, було б у мене краще здоров’я — я би поїхав”. Він усе чув. І коли почалася повномасштабна війна, я так само постійно сидів у телефоні й лаявся: “Ось росіяни, бачиш, гади!..”, “Ось скоро вони прийдуть і до нас”. Думаю, це сформувало і позицію Томаса».
Мені психолог сказав: «Він зробив те, що мріяв зробити ти, але не зробив».Дайнюс Валентеліс, батько загиблого литовського добровольця Томаса Валентеліса
Спецоперація, відзначена президентом
Днями президент Литви нагородив українських спецпризначенців, які евакуювали тіло Томаса Валентеліса.
До цієї багатошарової спецоперації — з розвідкою, прикриттям і боєм — у ССО готувалися понад тиждень. Тіло литовського добровольця не вдавалося дістати понад три тижні, воно було фактично в тилу ворога. Попередні спроби закінчувалися невдачею і пораненням чотирьох добровольців з Іноземного легіону.
«Відверто кажучи, навіть у посольстві не вірили, що його вдасться забрати. Але ми показали, що своїх не залишаємо на полі бою», — каже доброволець-волонтер Вігентас Ушинскас, який організовував операцію з пошуку тіла.
Щоб дістати тіло Томаса, спецпризначенці мусили здолати 10 кілометрів під вогневим контролем ворога. Зайти непомітними було неможливо. Для цього обрали стрімкий рух на двох багі в той час, як бронегрупа на «хамерах» відвертала увагу противника, а інша запускала з міномета димові міни. Коли тіло забрали — по групі почала працювати ворожа мінометна батарея. Але минулось без жертв.
«Це була важлива операція, тому що це порятунок іноземця, який втратив життя, захищаючи Україну. Батьки повинні отримати тіло свого сина назад. Ця людина приїхала з-за кордону проливати кров за нашу країну, і, звичайно, для нас це було важливо й, можна сказати, принципово» — зазначив начштабу тактичної групи CCO Скіф.
***
Литовці за два тижні зібрали для батька Томаса загалом 70 тисяч євро. Понад половину цієї суми він вирішив передати підрозділові ССО, який і витягнув його сина. Решту, каже, залишив на похорон і пам’ятник.
«Ми його поховали тут, у Бержаї, на родинному цвинтарі. Зараз майстри вже роблять пам’ятник із карельського каменю. Мама запитувала, чи, може, я хочу бути похованим поруч із ним… Я сказав: ”Ні”. Він як герой нехай буде один».
Місцеві політики планують назвати його іменем одну з вулиць.
Батько каже, що, попри біль, дуже пишається сином. І продовжує щодня слухати зведення про війну в Україні. Нині він зібрав речі й поїхав у село, аби там жити «як відлюдник».
— Що б ви зараз хотіли сказати синові? — запитую насамкінець.
— Я б обійняв його, міцно-міцно притиснув би до себе. Обійняв би й не відпустив. Не знаю, що б сказав… «Люблю тебе». Він був моїм життям. Моєю ціллю в житті, моїм сенсом. Тепер у мене немає ніякої цілі.
- Поділитися: