58 років і «дідівський розрахунок». 19 років і два «Золотих хрести». Двоє з «Хартії»

«Думав відпочивати, а тут — на тобі»

Шахтар народився й усе життя прожив у Кривому Розі. Пів життя — 26 років — відпрацював на шахті. До того, у 1986-1988 роках, проходив строкову службу в радянській армії. 

«Хорошого взагалі нічого, — згадує він. — Сильно нас карали за форму одягу, за дрібниці». 

У 2015-му Шахтар долучився до війська й вирушив в АТО у складі 93 бригади ЗСУ. 

«Я вже коли служив при СРСР — не хотів цього „совка“, — пояснює він. — За незалежності ми почали налагоджувати нормальне життя. І потім „сусіди“ — на тобі. Вирішив, що маю щось зробити, щоб цьому заподіяти. Не хочеться під кимось жити, хочеться вільно самим». 

Разом із побратимами Шахтар тримав позиції навколо Донецького аеропорту, коли «кіборги» вже вийшли звідти. Майже всі його побратими були добровольцями, пліч-о-пліч з 93-ю воював «Правий сектор» — «взагалі відчайдухи». Спочатку Шахтар працював із СПГ, який самі бійці називають «сапогом», потім — із міномета. Та війна, каже він, кардинально відрізнялася від нинішньої: насамперед відсутністю дронів, які зараз «як мухи літають».

«У 2015-му активних дій уже не було — перестрілки, але без штурмів, — описує він. — Ми в зуби не дивилися їм — як могли, так і карали. Вони вже зрозуміли, що ми теж можемо їх кусати, тому не сильно рвалися в бій, близько не підходили. Тоді здебільшого арта була, броня, бувало, виїжджала. Сидимо — затишшя. Тільки в новинах кажуть, що приїхав гумконвой — починається пальба. росія підтримувала сепаратистів — не лише зброєю, але й людьми». 

У 2016-му Шахтар демобілізувався й повернувся на шахту. А вже наступного року вийшов на пенсію — 25-річний стаж на важкій роботі це дозволяв. Проте на початку 2022-го уважно дивився новини й зрозумів — наближається велика війна.  

«Думав відпочивати, а тут — на тобі», — журиться він.

«Нас називають „дідівським розрахунком”“

Фурія родом із Запоріжжя. Коли росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі, вона ще була дитиною і не надто переймалася подіями у країні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ще навчалась у школі. 

«24 лютого 2022-го я прокинулася, і мені кажуть: „У школу можна не йти“. Я така: „Вау, нарешті вихідний!“, — згадує вона. — Потім мама каже, що почалася війна. І ми пішли пити каву й спілкуватися з друзями. Слухали новини. Так і день минув». 

Шахтар зустрів перший день повномасштабної війни в рідному Кривому Розі. Тоді, аби не сидіти вдома, він підробляв сторожем на швейній фабриці. 

«Я йшов із роботи з ночі й почув вибухи, — згадує військовий. — Прийшов додому, дружина питає: „Що це?“. Кажу: „Це вже точно війна“». 

У перші дні, згадує Фурія, у крамницях були натовпи, полиці швидко порожніли. росіяни гатили по Запоріжжю. Проте родина Фурії вирішила залишатися. 

Шахтар не став чекати повістки й уже 25 лютого рушив до військкомату з посвідченням УБД. Там побачив чергу з добровольців, які так само хотіли стали на захист держави.

«Людей було дуже багато: тільки щоб зайти до військкомату, на вулиці на холоді простояв приблизно дві години, — розповідає боєць. — Дружина з розумінням сприйняла моє рішення — не сумнівалася, що піду, не відмовляла. Мама як мама — сльози».

Боєць хотів повернутися до 93 бригади, але тоді вона вже була повністю укомплектована. Тож пішов до НГУ — стрілецької роти 21 окремої бригади охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського. На початках гвардійці охороняли дамби, перевіряли документи на блокпостах на Дніпропетровщині. Згодом виїхали на Херсонщину — також на блокпости.

«Я йшов не для того, щоб стояти на блокпостах, — пояснює Шахтар. — Перевівся у батальйон особливого призначення, бо розумів, що тут можу принести більше користі. А у 2023-му нас усіх перевели до „Хартії“, вже бойовий підрозділ був чималенький». 

Найперше Шахтаря відправили на «хартійський» вишкіл (КМБ), обов’язковий для всіх новобранців бригади. Якщо в період служби в АТО його з побратимами готували лише два тижні й одразу відправили на бойові, тут навчання було більш тривалим і поглибленим. 

«Коли я в АТО був, мабуть, і 50% цього не знав, — зауважує він. — На КМБ багато навчили і з тактики, і з медицини. І зараз це допомагає. Дуже багато уваги приділялося фізкультурі — це для мого віку було трішки важкувато. Хоча комбриг зробив нам знижку: хто віком понад 50 років — міг трохи менше вправ робити. Перший тиждень — дуже важко. Потім втягуєшся». 

Після КМБ Шахтар із побратимами поїхали на ротацію в Серебрянський ліс. На позиціях тоді перебували по п’ять діб, прикривали вогнем піхоту під час штурмів росіян. Перед новим роком, 31 грудня о восьмій-дев’ятій годині вечора, поруч із позиціями «хартійців» поцілив КАБ.

«Тоді вперше за повномасштабку на собі відчув, яка в них є зброя, — згадує військовий. — Три бліндажі засипало. У нас тоді один хлопець загинув, інший був трьохсотий».

Серебрянський ліс Шахтар запам’ятав напівлисим — через тривалі й інтенсивні бойові дії на деяких ділянках залишилися лише оголені й зрізані стовбури. У травні 2024-го росіяни розпочали новий наступ на Харківщині, «Хартію» терміново перевели на цей напрямок. 

«Не було ані метушні, ані паніки, — розповідає боєць. — Вийшли з позицій, все своє — зброю, БК — забрали. Завантажилися, поїхали й вже через добу були тут — дуже швидко, і, мабуть, вчасно. Й одразу поїхали в Липці на позицію».

росіяни вже зайшли в цей стратегічно важливий населений пункт за 15 кілометрів від Харкова й продовжували наступати. Спочатку в незнайомій місцевості Шахтар відчував дезорієнтацію, але невдовзі адаптувався й успішно виконував поставлені задачі. 

Сьогодні він — старший навідник. Отримує координати, виставляє СПГ, наводиться й починає працювати. У розрахунку — троє людей. І хоч за «штаткою» має бути четверо, цього, запевняє боєць, вистачає: «Менше людей — менше метушні». 

«Нас називають „дідівським розрахунком“, — сміється Шахтар. — Одному побратиму на рік менше, ніж мені, — він 1969 року народження. Іншому — на вісім років менше. Коли ми починаємо працювати, нам вже не треба комусь щось пояснювати. Бойове злагодження в нас уже міцне. Кожен швидко робить свою роботу. Ніхто не панікує і не хниче».

«Бабуся досі не знає, що я в армії» 

Два роки великої війни Фурія сиділа вдома, навчалась онлайн, дивилася фільми й деколи виходила з друзями на прогулянки. А закінчивши школу, вирішила кардинально змінити життя. Спочатку спробувала вступити до Хмельницького прикордонного інституту, але не здала нормативів. І врешті у 2024-му долучилася до війська. Бачила багато реклами «Хартії», тому зателефонувала на гарячу лінію бригади.

Батьки Фурії, дізнавшись про її рішення, розхвилювалися, але відмовити не намагалися. 

«А толку? Я б усе одно пішла, — усміхається бійчиня. — Зараз батьки теж не заперечують мені, щоб не погіршити стосунків. Бабуся досі не знає, що я в армії — думає, що навчаюся на військовому факультеті». 

Фурія відразу націлилася на бойову посаду — умовне діловодство її не цікавило. Обрала напрям БпЛА, бо любила грати у відеоігри й відчувала потребу в адреналіні.

«Можливо, не працює інстинкт самозбереження, — зізнається вона. — Звичайно, вже є, але все одно постійно хочеться адреналіну».

На БЗВП Фурія була єдиною дівчиною в роті. Проте хлопці, каже вона, добре прийняли й не ставили питань на кшталт: «Дівчинко, що ти тут робиш?». Пройшовши БЗВП, продовжила навчання на «хартійському» вишколі (КМБ).

«КМБ було краще: спочатку не подобалося, що більше занять, інтенсивний графік, але коли занурюєшся — цікаво, — зауважує військова. — Стрільби, звичайно, знадобилися. І тактика, бо ходимо 5-10 кілометрів до позицій». 

З навчального центру Фурі» потрапила до РПТКР — роти протитанкових керованих ракет. У лютому 2025-го, вже через тиждень після приїзду в сектор, рушила з екіпажем на бойові. Тоді ще не працювала на БпЛА, чергувала по черзі з іншими. Той вихід тривав шість днів.

«Мене відправили з ними, щоб перевірити психологічний стан, — пояснює вона. — Прилітало постійно, і КАБи були. Незвично, коли чули різкі звуки, але страху взагалі не було. Спочатку був дискомфорт, що під землею сидиш. А потім звикаєш. Тоді було легше заходити й виходити — дронів на оптоволокні ще не було, вони вже навесні з’явилися». 

Тричі Фурія чергувала на позиціях, потім почала працювати з «мавіком», зробила з ним декілька виходів. Але врешті через дефіцит людей її перевели на FPV. Сьогодні вона — пілотеса й штурманка.

«Найперший політ FPV був найскладнішим, — згадує Фурія. — „Мавік“ — більш стабільний, а FPV постійно хоче кудись відлетіти — керування зовсім інше, потрібна легкість у пальцях. Проте її можна напрацювати. Місяці три знадобилося, щоб відчути впевненість». 

Фурія не пам’ятає першої цілі, у яку влучила. Інколи їй здається, що це все гра — але цікава. 

«Найбільше запам’яталося, коли танчики фігачили, було дуже багато „броні“, — розповідає вона. — Піхоту ворожу уражати — теж прикольно». 

Паралельно зі службою на бойовій посаді Фурія навчається на психолога на першому курсі ХНУ імені В. Н. Каразіна. Чи в курсі одногрупники, чим вона займається, — не знає.

«Цікаво розібратися з психологією людей, як можна маніпулювати ними, — усміхається бійчиня. — Загалом хочу дізнатися, як можна допомагати людям. Нормально виходить поєднувати навчання зі службою, з викладачами знаходимо компроміс. Але на позиції я цим не займаюся — краще посплю, і часу зараз немає — постійно робота». 

«Син за повісткою пішов, щоб мене не ганьбити»

На позицію 58-річному Шахтареві доводиться тягнути амуніцію та рюкзак загальною вагою приблизно 30 кілограмів. Але витривалість, каже він, можна напрацювати.

«Якщо топаєш у цьому 12 кілометрів — важкувато, — зізнається він. — Захід і вихід — і фізично важкувато, і морально. Відкритка — найбільш стрьомне. Але найголовніше — не панікувати. Дійшли до якоїсь точки. Передихнули. „Ну що? Треба до наступної“. — „Рух!“» 

Тендітна на вигляд Фурія тягне на собі амуніцію і рюкзак завважки близько 10 кілограмів. Фізично, каже бійчиня, із часом стає легше. А перебувати на позиціях із чоловіками їй комфортно. 

«Багато дівчат показали, що спроможні виконувати ту саму роботу, що й хлопці. Тому вони навіть не намагаються нас образити, — пояснює вона. — Ми довго працювали в екіпажі, де були дві дівчини — я і Галактика. Було дуже весело, ми постійно сміялися. Якось на позиції ми співали пісні Петра Щура». 

Взимку на позиціях особливо складно. Сніг ускладнює рух. Провізію та БК бійцям підвозить «емка» або НРК. До точки вивантаження потрібно чимало йти пішки в умовах суцільної небезпеки. Посадки зараз без листя — і це збільшує ризик. І для ротацій також. 

«Щоб помінятися, бажано, щоб був туман, дощ, — наголошує Шахтар. — Те, що в цивільному житті не подобається, тут — це щастя». 

Найстрашніше, каже Фурія, — дізнаватися, що хтось загинув. Натомість до обстрілів вона звикла: «Бахнуло — добре, що не поруч». 

Востаннє, коли Шахтар із побратимом заходили на позиції, по них почав працювати міномет. Бійці ледь встигли сховатися в яру. На позиціях тоді пробули 49 днів.

«У мене це був найдовший вихід. Морально завжди налаштовую себе на максимум, тому неважко було. Після виходу видихнули: відбули, відстояли. Набрав дружину — з позицій я їй тільки пишу — і кажу: „Я вдома“. Вона: „Тебе нема вдома“, — сміється Шахтар. — Кажу: „Я тут вдома, вже вийшов“». 

Після виходів Фурія зазвичай теж відчуває полегшення. І радіє від передчуття простих речей — гарячого душу, смачної кави, м’якого ліжка. Після ротацій бійцям дають вихідний: цілий день військова відсипається, потім починає підготовку, що триває в секторі нон-стоп.

Шахтарю після останнього виходу дали відпустку. Два тижні пролетіли як один день. Їх провів вдома з родиною, відзначив у колі сім'ї день народження. Крім рідних, бачити нікого не хотілося. З дружиною в них двоє дорослих дітей. Сину цьогоріч виповнюється 35, доньці — 25. Діти також дотичні до війни: син служить в ССО, а донька зустрічається з військовим.

«Син за повісткою пішов, не ховався, щоб мене не ганьбити, — усміхається Шахтар. — Дружина в мене розумничка, підтримує у всьому. І донька так само. Запитують: „Як ти?“. Кажу: „Все нормально“. А вони: „У тебе завжди все нормально“. Я їм майже нічого не розповідаю — не хочеться їх зайвий раз чимось засмучувати. Коли йдемо на вихід, кажу дружині: „Ми йдемо. Вийдемо — наберу“. Вона: „Люблю, чекаю“».

Нещодавно Фурія також повернулася з відпустки. Майже всю її провела вдома у Запоріжжі. І кілька днів у Харкові — місті, що подобається їй більше, ніж рідне, і в якому вона б жила. Відпустка промайнула дуже швидко. 

«Пів відпустки хворіла, потім набила нові татушки. На спині велика — це лелека, вільний птах, не дороблена ще, — розповідає вона, показуючи фото на телефоні, і закочує гуді: — А це рукав — теж недороблений. „Дикі качки“ на честь нашого екіпажу. І саламандра для багатства. Поки що не працює».

Після відпустки Фурія відчуває себе значно краще. Та каже, що втома постійно наздоганяє. Безсонні ночі також даються взнаки.

«Втома постійно була. Поганий сон. Бувало, вночі працюєш, приходиш додому, і не можеш заснути, — зізнається вона. — І не спиш по два дні, бо не можна. І п'єш енергетики — зараз це друге життя. Але це дуже погано. Намагаюся перейти на какао, але поки що не виходить».

«Це найкращі роки в моїй молодості»

Шахтар продовжує підтримувати контакти з друзями із цивільного життя, які часом ображаються, що він рідко телефонує. Проте часто відчуває між ними прірву непорозуміння:

«Такі запитання неприємні ставлять, що не хочеться далі балакати, — бідкається він. — Про війну: „Коли ви там закінчите?“. Я б і сьогодні закінчив, але це ж не від мене залежить». 

Фурія також підтримує зв’язки з друзями з минулого, але відчуває, що вони віддалилися одне від одного: інтереси аж надто розійшлися й поговорити вже нема про що. Хіба що дізнатися, як справи, але далі розмова вже не клеїться.

«Вони продовжують своє життя, не розуміють, чому я, молода дівчина, сюди пішла, — стверджує бійчиня. — Тут багато справжніх друзів. Коли я тільки прийшла в сектор, сказали: „Ніколи не прив’язуйтесь до людей“. А не виходить».

Найбільше із цивільного життя Фурії не вистачає вільного часу. Проте 19-річна бійчиня не відчуває, що втрачає молодість на війні, радше — навпаки. 

«Не шкодую, що мобілізувалася, — запевняє вона. — Це найкращі роки в моїй молодості».

За чотири роки про своє рішення мобілізуватися Шахтар також не пошкодував. 

«Намагаюся не поступатися молодим, — сміється боєць. — Звісно, вже з ними не позмагаюся, але намагаюся не жалітися, не плакатися. Тому поки можу допомагати захищати нашу країну — буду у війську. Найголовніше — щоб ті, хто поруч, були живі й здорові». 

Фурія вважає, що тим, хто ще вагається щодо мобілізації, варто насамперед розібратися в собі й зрозуміти, що не дає їм змоги піти на цей крок. Заздалегідь обрати посаду. І за можливості ще на цивілці пройти відповідні курси, читати й дивитися корисні матеріали в інтернеті. Водночас Шахтар на запитання, як мотивувати людей, які досі не долучилися до війська, лише знизує плечима й зізнається:

«Мене це (чоловіки на цивілці — ред.) дратує. Дивишся — молодий, здоровий, чого ж не піти захистити свій дім? Якщо москалі зайдуть, йому в будь-якому разі доведеться воювати — вони його вже не питатимуть, хоче він чи ні».

Зараз Фурія тимчасово не виходить на позиції — проходить навчання на черговому типі дронів, цього разу — новітніх Bumblebee з ШІ. Проте на запитання, чи могла б сама викладати новобранцям те, що вже опанувала, відповідає негативно — мовляв, не вистачає терпіння.

«Я не зможу, бо не вмію нормально комунікувати з людьми, — стверджує Фурія. — Армія в цьому допомогла, але коли, наприклад, людина не розуміє із четвертого разу, пояснювати далі спокійно вже важко. Бувало, що я в Discord починала кричати, й хлопці ображалися. А потім, коли вперше бачили мене в житті, казали: „Не думали, що ти так виглядаєш“. Кажу: „Нічого особистого, це робочий момент“. Воно накопичується просто». 

«Хартія» нагородила Фурію «Золотим хрестом». Нещодавно вона також отримала «Золотий хрест» від держави. Проте нагороди її мало цікавлять. На запитання про свій психологічний вік відповідає, що відчуває себе на 16. І навіть у війську примудряється зберігати жіночність — «зараз не видно, але нещодавно зробила собі губи». Щодо особистих змін — стала менше спати. За новинами не стежить, а про майбутнє взагалі не думає. 

«Я живу моментом, щоб не забивати собі голову думками про майбутнє, бо дуже багато інформації зараз, — каже Фурія. — Після війни треба відкрити свій бізнес, який — ще не знаю. Мрія? Я дуже люблю ганяти на машинах. Хочу собі машину. Швидку, гарну машину». 

Шахтар не знає, як змінився за ці чотири роки — йому здається, що яким він був, таким і залишився. Як і Фурія, на після війни наразі нічого не планував. 

«Я, може, трохи забобонний — не люблю загадувати наперед, — усміхається Шахтар. — Про що замислююся — так щоб дожити до демобілізації. Син не одружений, а доня сказала, що поки ми з ним не повернемося — ні весілля, нічого. Мрію видати її заміж. Красиво. Сина побачити вдома — теж демобілізованого. Онуків хочу».