«10 років триденної війни, яка триває три сторіччя»: що дивитися на 21-му кінофестивалі Docudays UA
31 травня в Києві розпочинається 21 Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Покази та події до 7 червня можна відвідати в кінотеатрі «Жовтень», KINO42, Будинку кіно, а також подивитися в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE.
Після завершення основної частини фестивалю триватимуть глядацькі дні: 7–9 червня повторно покажуть стрічки-переможниці конкурсних програм та головні хіти 21-го Docudays UA.
Тема кінофестивалю — «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя». Ця фраза вже стала частиною нового фольклору. Через логічну суперечність кожної з цифр, вона нагадує нам про різні фази протистояння з росією.
«Ми збираємося поговорити про історичну пам’ять, її крихкість і постійні намагання ворогів змінювати її й переписувати. Про циклічність історії. Про збереження та пошук ідентичності», — пояснюють автори концепції цьогорічного фестивалю.
Дизайн та візуальні рішення 21-го Docudays UA також зосереджені на пам’яті. Організатори надихалися творами митця Михайла Алексєєнка, який понад 10 років працює з кришталем.
Режисер і артдиректор фестивалю Роман Бондарчук зазначає: «Улюблені вазочки, які стояли в серванті кожної родини, декоративні лебеді, кришталеві роги достатку просто зараз руйнуються в цій війні».
За три століття немає жодного покоління українців та українок, яке б уповні отримало у спадок матеріальну пам’ять. Будинки, меблі, посуд, коштовності, фотоальбоми губляться у війнах і революціях. Щось крихке тріскається в душі. Але щоб рухатись далі, нам доводиться збиратись докупи.Роман Бондарчук, артдиректор Docudays UA
На фестивалі відбудуться правозахисні події, дискусії та майстеркласи фахівців-кінематографістів, а також мистецька програма DOCU/CИНТЕЗ, у межах якої, зокрема, можна відвідати серію аудіовізуальних інсталяцій від української музичної агенції «Ухо».
Ми ж зараз сфокусуємося на кіно, якого цьогоріч чимало: 62 фільми із 34 країн світу, 19 українських стрічок. Це розмаїта добірка, у якій будуть і фільми з конкурсних програм, і фестивальні хіти, що вже здобули престижні нагороди світових кінофорумів. То з чого ж почати знайомство з 21-м Docudays UA?
«Мирні люди» (Україна/Канада/Франція; режисерка Оксана Карпович).
Відкриє фестиваль стрічка, побудована на записах перехоплених телефонних розмов російських військових з їхніми родинами. Фільм «Мирні люди» вже відзначили на Берлінському й Гонконзькому кінофестивалях, а нині він матиме національну прем’єру.
Прикметно, що це одна з небагатьох документальних робіт, героями якої є саме загарбники, дзвінки яких перехоплювали наші спецслужби. Переважно ми почуємо голоси російських дружин і матерів: жінки не лише підтримують своїх військових, а й заохочують їх убивати й грабувати українців. На тлі цих жорстоких балачок — кадри понівечених українських міст і буденного життя наших співгромадян, які пристосовуються до нових умов постійної небезпеки.
Голоси росіян розплющують світові очі на деградацію їхнього образу: від ілюзій про швидку перемогу й статус героя — до повної втрати здорового глузду, мародерства та найжахливіших воєнних злочинів.
Nice Ladies (Нідерланди/Україна; режисерка Марія Пономарьова)
Харківська команда з чирлідингу під назвою Nice Ladies руйнує стереотипи про жінок віком 50+. Їхню підготовку до чемпіонату Європи перериває повномасштабне вторгнення. Дехто з жінок виїжджає з міста, частина — залишається.
По-різному проживаючи досвід війни, Nice Ladies стикаються з вимушеною розлукою та загрозою не тільки життю, але і їхній єдності. Аби повернутися до улюбленого заняття — чирлідингу — їм потрібно наново віднайти спільну мову та відчуття сестринства.
«Фото на памʼять» (Україна, Франція, Німеччина; режисерка Ольга Черних)
Стрічка стала першим українським фільмом-відкриттям найбільшого світового фестивалю документального кіно IDFA в Амстердамі.
Це автобіографічна історія про довгий шлях однієї родини крізь війну та втрати, яких зазнали три покоління жінок: сама режисерка, її мати та бабуся, що залишається в окупації. Кіноесей на прикладі однієї сім’ї розмірковує про історію України останнього століття.
Проєкт починали ще до повномасштабного вторгнення, проте велика війна додала йому нових сенсів та вплинула на форму. Подорожуючи у часі, фільм поєднує нинішнє насильство на Донбасі з руйнаціями у регіоні під час Другої світової війни.
«Все має жити» (Україна/Польща; режисери Тетяна Дородніцина та Андрій Литвиненко)
Анна Куркуріна — тричі чемпіонка світу з паверліфтингу, зоозахисниця та відома всьому півдню України волонтерка. Після початку повномасштабного вторгнення Анна не покинула рідний Миколаїв, а свою популярність використовує, щоб допомагати пораненим та покинутим тваринам. На затоплену Херсонщину після підриву греблі Каховської ГЕС харизматична спортсменка приїхала однією з найперших — завдяки її діяльності від лиха врятували багатьох тварин.
Це теплий портрет людини з великим серцем і любов’ю до життя. «Із таких людей складається той незримий щит, що допомагає українському суспільству вистояти та не втратити людське обличчя», — каже про стрічку програмна директорка Docudays UA Юлія Коваленко.
«Київські файли» (Нідерланди; режисер Вальтер Стокман)
У 2017 році в Україні відкрили доступ до архіву КДБ СРСР, який містить безліч звітів про спостереження за громадянами. Нідерландський режисер розшукав «фігурантів» декількох архівних справ і колишнього співробітника «органів», аби поговорити з «обома сторонами» вже через декілька десятків років після розпаду Радянського Союзу.
Дослідження показує, під яким щільним ковпаком стеження перебували звичайні люди. Дехто став і співучасником, адже хтось написав чотири мільйони доносів і допомагав спецслужбі стежити навіть у спальнях. Крізь історії героїв Стокман досліджує питання особистої відповідальності за умов диктатури.
«Лазневе сестринство» (Естонія, Франція, Ісландія; режисерка Анна Гінтс)
Найтитулованіший естонський фільм року: картина здобула безліч відзнак на міжнародних майданчиках, серед яких — приз за режисуру на американському фестивалі «Санденс».
Посеред пишного зеленого лісу на півдні Естонії група жінок ділиться найпотаємнішими думками та секретами у безпечній темряві димової сауни. Це фільм з чутливою візуальною мовою та захопливим стилем. Естонська лазня, до речі, внесена до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, стає у стрічці своєрідною сповідальнею, де жінки оголюються у прямому та переносному сенсах.
«Невидима нація» (Тайвань, США; режисерка Ванесса Гоуп)
Стрічка демонструє ідеологічні й політичні реалії, у яких існує Тайвань перед обличчям воєнної загрози з боку комуністичного Китаю. На противагу пекінському авторитаризму тайбейська політична еліта докладає великих зусиль для збереження демократії.
Режисерка стежить за роботою президентки країни Цай Іньвень, яка продовжує відстоювати історичне право Тайваню на незалежність і навіть мати міжнародно визнану юрисдикцію над материковим Китаєм. Цай балансує між надіями та мріями свого народу й колосальними геополітичними силами США та Китаю.
Архівними кадрами та уривками телевізійних новин глядачеві змальовують довгу історію колонізованого острова та пояснюють контекст сучасної політичної ситуації. Між іншим, відлунням звучить і повномасштабне вторгнення росії в Україну, що ставить також питання глобального миру та безпеки.
«Місія 200» (Україна; реж. Володимир Сидько)
Після повномасштабного вторгнення Тетяна Потоцька полишила роботу в туристичному бізнесі та за власний кошт придбала мікроавтобус. Жінка почала опікуватися перевезенням загиблих захисників і захисниць зі східних регіонів у їхні рідні міста. Долаючи тисячі кілометрів без зупинок і сну, вона везе в останню подорож тих, хто вже закінчив свою боротьбу на полі бою.
«Коли кажуть “вантаж 200”, я страшенно злюсь. Що значить “вантаж”? Який дурень створив колись цю назву?», — обурюється героїня фільму.
Приклад Тетяни — незабутня історія про те, як власними силами піклуватися про збереження пам’яті про наших героїв і продовжувати будувати майбутнє, хоч як би важко не було.