«Бородянка так жорстоко розбита, бо вона смілива»: лист очевидиці Каті

Можу опублікувати цей текст, бо не в Бородянці вже, і є зв'язок. Але вчора зранку було так.

Я в Бородянці. Якщо ви розумієте, про що я. Це північний захід, один із найзапекліших напрямків.

Ще коли я була в Києві, узяла квитки на Хмельницький у перші години війни, а потім здала їх. Тут жодна логіка мною не керувала, йшла туди, куди вели відчуття. А вони казали їхати додому, до Бородянки. Чи правильно я зробила, не знаю. Але тікати на захід я не хотіла. Ми дісталися сюди з мамою електричкою.

Тут уся моя сім'я, яка вирішила частково евакуйовуватись лише на восьмий день війни. Тут мій будинок, який збудував мій прадід, цей дім пахне глиною.

Мені не страшно. Я ніби в глибокому стані медитації, але спеціально для цього нічого не роблю. Добре їм, сплю, годую пташок.

Бородянка так жорстоко розбита, бо вона смілива. Бо боролась за Київ, за Україну, за свободу. За кожен сантиметр. Маленьке смт-супутник Києва, через яке проходили найнебезпечніші спецпідрозділи з V, кидало в них коктейлі. Спалена вщент нафтобаза.

«Де всі, де підмога? Де мені крутити коктейлі?» — кричало і кричить моє серце.

Подейкують, що голова смт — щур і втік, здав село. Що бореться за нас тут лише тероборона.

Моя хрещена, директор школи, поруч в Немішаєвому береже людей в бомбосховищі, школу розбомбили.

На 1 чи 2 березня звук наших бомбардувальників дав мені підтримки стільки, що легені наповнювала свіжість і нарешті розуміння: ми не одні. Здавалося, в цей момент спав камінь туги, що ношу все життя за собою. Від звуку бомбардувальників приходили думки, що нарешті більше ніхто не скаже нашим дітям, як казали мені в моєму дитинстві в російському посольстві у Гвінеї: «Ну, Катєріна, пагаварі на свайом хахляцкам язикє».

3 березня я дізналася, що поруч вже наші військові.

У погріб ми пішли далеко не одразу, аж коли їхав танк нашою вулицею і шмалив. Психіка ставить такий захист, що я почуваюся наче в теплому коконі.

Чому я тут, якщо не можу нічим бути корисною, окрім як бути з мамою, дідусем і бабусею, а ще дівчинкою, яку взяла під опіку моя хрещена. Розум каже, що неефективна, що навіщо пертись в очікувано найгарячіший напрямок, а хтось інший всередині мене стуляє розуму пельку, і каже, що так має бути.

Я не боюсь смерті. Я боюся бути в окупації та залишитись інвалідом.

За два тижні до війни друг з Ізраїлю запропонував одружитись, щоб виїхати та жити в цій країні. Я відмовилась, бо Україна понад усе.

Зробила сьогодні відос, щоби зафіксувати стан психіки через фізику: тримала на витягнутій руці, голку підвішену за нитку, то голка не ходить ходором, і майже не рухається. В руках спокій і сила.

Магнолії в мене біля хати набубнявіли, хочу побачить їхній цвіт.

І не питайте «з-за бугра», чи є нам, що їсти, якщо допомогти не можете. «Бугром» для мене є все, що за Житомиром.

Авторка: Катерина Усеніна