Мами янголят: історії жінок, які втратили немовлят, але залишаються матерями назавжди

Тетяна Малєєва, мама ангела Віри

«Я вперше побачила Віру в реанімації і не знала, що їй сказати. Це була 5 година після пологів, я була знесилена. Медсестра, яка під руку мене завела до доньки, підказала: «Скажи — привіт, донечко». Я привіталась, погладила її ніжки і змогла лише розказати, наскільки сильно її люблю».

Після зустрічі із мамою Віра прожила три дні.

Тетяна Малєєва живе з мамою в Ірпені, Київської області. Працює бухгалтеркою. Вагітність жінка відчула без тесту і відразу була впевнена, що чекає дівчинку. Згодом, на другому УЗД, лікар це підтвердив.

Про вагітність Тетяни знали тільки найближчі: батько дівчинки, з яким жінка пізніше розійдеться, мама і сестра. «Вагітність проходила дуже добре. Я насолоджувалась цим періодом, багато гуляла на природі. Любила подумки розмовляти з дочкою», — коли Тетяна згадує період вагітності, вона усміхається.

Під час пологів Тетяну супроводжувала сестра, допомагала з усіма організаційними процесами. Потуги почалися, все йшло за планом. І вже коли Віра народилася, вона не заплакала. Це означало, що дитина не дихає. Її відправили до реанімації, у трахею вставили спеціальну трубку для штучної вентиляції легень.

Для подальшого обстеження Віру відправили до реанімації дитячої лікарні «Охматдит». Вже там сказали, що мозок не працює, бо довгий час туди не потрапляв кисень.

«Я до останнього вірила, що дочка буде жити. Вона була дуже схожа на мене: однакові очі, губи, чоло і навіть колір волосся. Коли я прийшла в реанімацію, лікарі кажуть: «Ось, на кого дитинка схожа». З однієї сторони мені подобалося, що вона на мене схожа, а з іншої — я відчувала, що частина мене помирає».

Тетяна зареєструвала доньку у РАЦС. На виході їй подзвонили з лікарні і попросили номер телефону сестри. Жінці здалося це підозрілим. Сестра передзвонила з поганими новинами. Віра померла. Вона боролася за життя 3,5 дні.

«Мені здалося, що в мені все згасло і весь світ став чорним, як попіл. У реальності падав білий сніг, світило сонце. Мами гуляли з колясками, діти каталися на санках. Це якось було несправедливо і боляче, що життя продовжується без Віри».

Найскладнішим моментом було поховання Віри. На цвинтарі працівники запитали, чи потрібно відкривати гроб. Тетяна злякалася і закричала: «Ні!». А потім довго себе звинувачувала, що не змогла цього зробити.

Тепер про Віру нагадують фотографії, які сестра зробила в реанімації. «Це найдорожче, що у мене є», — каже Тетяна і через сльози усміхається: «Мені достатньо в дзеркало глянути, щоб згадати доньку». 

Хто знав про вагітність Тетяни, почали запитувати про доньку. Коли жінка зрозуміла, що розмов і людей їй не уникнути, зібралася силами і в один день усім написала, що Віри більше немає. Вона плакала весь день.

«Фізично я відновилася досить швидко. А емоційно я плачу досі, коли розповідаю про дочку. Я дуже за нею сумую, хочеться взяти на руки, приголубити. Це, мабуть, ніколи не мине».

Христина Лебедь, мама Юстини і ангела Меланки

Травень — найскладніший і водночас найщасливіший місяць для Христини і її чоловіка Тараса. Минулого року, 17 травня, пара дізналася, що у доньки Меланки зупинилося серце. Христина була на 30 тижні вагітності. Наступного дня сім’я мала святкувати 6-й день народження доньки Юстини, яке організували заздалегідь. Свято вирішили не скасовувати.

17 травня Христина була на роботі. Вона попередила колег, що йде за лікарняним і повернеться за дві години. Але не повернулася. Христина стояла на обліку у приватній клініці. Під час планового УЗД лікарка побачила, що у дитини не б’ється серце. Вона запанікувала і не знала, як про це сказати.

«Тільки не кричіть, тільки не кричіть», — повторювали лікарі. Христину з чоловіком одразу відправили в обласний перинатальний центр у Львові.

«Ми в стані шоку сідаємо в машину, проїжджаємо декілька метрів і обоє ридаємо. Як вони могли нас відпустити у такому стані?», — Христина досі не може цього зрозуміти.

В обласному центрі пару не прийняли, відправили в міський пологовий будинок. Вони знову сідають в машину, їдуть туди і довго чекають на лікаря. Той побіжно читає направлення і запитує: «А чого ви плачете?». 

Оформити жінку не змогли і у міському пологовому. Причина — сім’я живе в іншому районі. Їх відправляють вже у третю лікарню. «Я тоді не витримала і почала дзвонити до всіх знайомих, які могли допомогти. І вже в останньому пологовому нас вийшли зустрічати і навіть дали окрему кімнату. Наступного дня в мене почалися пологи».

У пологових будинках в Україні немає окремих відділень для жінок, які втратили немовлят. Зазвичай, їх кладуть в палату до матерів, які уже народили дітей. Два дні Христина чула плач чужих дітей.

Вдома Христину чекала старша донька, яка зустріла маму без сестрички. Пояснити їй було складно, але необхідно. Для Юстини це була подія, яку вона переживала по-своєму. Наприклад, вона могла гостям на порозі або за столом сказати: «В мене померла сестричка».

«У школі Юстині дали завдання намалювати сім’ю. Вона намалювала нас трьох і ангелика Меланку. Мене це так вразило», — розповідає Христина. Вже пізніше вона замовить ланцюжок з кулоном ангела. В пам’ять про Меланку.

Наступною проблемою, з якою зіштовхнулася сім’я, стала церква. Там не знають, як прощатися з такими дітьми. В громадській організації «Слід життя», яка допомагає сім’ям зі втратою немовлят, Христині порадили храм і передали одяг. «Я запитала у священника, чи можемо ми похрестити Меланку. Він відповів, що ні, бо дівчинка уже з Богом. Цвинтар — це те місце, куди мені найскладніше ходити, бо я поклала свою дитину не в колиску, а в холодну землю».

Декілька місяців Христина закривалася у ванній і у сльозах уявляла як колисає Меланку. Боялася залишатися сама, не могла бачити людей.

«Ми поїхали в парк атракціонів в Європу. Я вирішила, що піду на найвищий атракціон і буду верещати так, щоб викричати весь біль. Біль залишився». 

Христина досі не може зустрітися зі найкращою подругою, з якою вони водночас були вагітними. «Я знаю, що це буде найскладніша зустріч, бо я асоціюю її сина з Меланкою. І часто думаю про те, як візьму його на руки. Я ніби триматиму свою дитину».

Анастасія Сальникова, мама Давида Бйорна, Роксолани, Дем’яна Арміна і

ангела Емми-Ноель Аркадії 

Навесні 2015 року Настя з чоловіком удочерили Роксолану, другу дитину у сім’ї. В цей же період жінка завагітніла.

«Я ці події пов’язую, бо коли я вперше побачила дівчинку, яка стала частиною нашої сім’ї, я так розчулилася, що думаю, мені це допомогло завагітніти. На той час старшому сину було 3 роки і я дуже хотіла ще дитину. Я відходила свою вагітність в Одесі: ходила на море, фотографувалася», — розповідає Настя.

Настя з чоловіком Михайлом обрали для дочки потрійне ім’я — Емма-Ноель Аркадія. Емма — так хотіла мама Настя. Ноель — дівчинку очікували на Різдво (назва свята французькою — ред). Аркадія — запропонував батько дитини, бо зачали її в Одесі.

Досвід перших пологів в Україні для неї був травматичним: партнера до пологів пустила не одразу, тиснули на живіт, дитину забрали в реанімацію без вагомих причин і загалом умови були не найкращі.

Народжувати дитину Настя планувала в Канаді, де вона раніше вчилася і викладала політологію в університеті. Жінка могла обрати, як хоче народжувати — з лікарем, з акушеркою в лікарні або з акушеркою вдома. І у всіх випадках — оплачувала держава.

«Я спланувала домашні пологи. Дуже хотіла народжувати в оточенні всього домашнього», — розповідає Настя.

Сім’я збиралася йти до церкви, але у Насті якраз відійшли води. Вона залишилася вдома. І через два дні почала народжувати. Чоловік був поруч, акушерка міряла необхідні показники.

«В якийсь момент я помітила пожежників в домі, які привезли кисень. Він мені не був потрібен, але я зрозуміла — щось пішло не так. Дорогою до лікарні я прошу акушерки пояснити, що відбувається. Вона сказала: “Я не чую її серця”». 

Емма народилася швидко, але без серцебиття і пульсації пуповини. Настя хотіла проводити реанімацію дитини прямо на собі, щоб залишити зв'язок із плацентою для підстрахування. Але лікарі діяли за протоколом: пуповину перерізали, поклали дитину на стіл і почали її відкачувати. Це тривало 13 хвилин.

«Вона померла ще всередині мене. Відповідно лікарі просто затягували процес: ми не можемо з нею попрощатися, не можемо перейти до завершення процесу. Ми дивимось на дитину з різними трубками і не бачимо ознак життя. Лікарі теж не бачать жодних змін і підстав для надії. Емма зробила вибір, а ми його не приймаємо. Ми порадилися з чоловіком, пастором, лікарями і вирішили відключити її від апаратів».

Насті і Михайлу виділили окрему кімнату в лікарні, яка передбачена для прощання з малюками. Дали фотографа, який за 5 хвилин зробив знімки Емми. Подарували зліпки ніжки і ручки, дали рожеву в’язану ковдрочку. Настя загорнула у неї дитину і поклала на себе.

«В той момент, коли я була готова, я її віддала. Мене запитали, що ми будемо робити з тілом. Ми вирішили зробити кремацію і розвіяти попіл в Канаді. Далі ми почали горювання».

Настя хотіла поділитися своїм горем із жінкою, яка теж втратила дитину. Її цікавило одне — чи буде вона жити. Жінка відповіла, що так, хоча спочатку здається інакше. Після першого тижня Настя вирішила писати. Це був її спосіб виговоритися, який тривав протягом року.

«Втрата Емми не пов’язана з домашніми пологами, бо таке трапляється і в пологових будинках. Ми багато разів прокручували цю історію, обговорювали з акушерками і дійшли висновку, що в пологовому її би теж не врятували», — каже Настя.

Сім’я переїхала в Швецію і народила четверту дитину. Після втрати Емми Настя почала вчитися на жінка, яка допомагає вагітній у підготовці та під час пологівдоулу, і зараз допомагає жінкам під час вагітності і в пологах.

«Ми відзначаємо день народження Емми 22 грудня. Щороку це щось інше. Перший рік я плакала, другий — спекла торт, третій рік — ми малювали і співали християнські пісні, пов’язані з її іменем».

#ятежмама

Жінок, які втратили дітей у вагітності, пологах або після народження, переважно не вітають з Днем матері.

Минулого року Тетяна Малєєва взяла участь у флешмобі #ятежмама, який третій рік організовують матері. Тоді жінка вперше публічно розповіла про Віру. Тетяні важливо, щоб її вважали мамою і вітали зі святом друзі та родичі: «Коли мене запитують, чи є у мене діти, я не знаю, що відповісти. Не всі розуміють, що я — мама ангела. Щоразу боюся непорозуміння від людей. Я відчуваю себе мамою дочки, якої немає поруч». 

Для Христини Лебедь День матері асоціюється із першою річницею втрати доньки. Жінки, які пережили горе, розповідали їй, що за рік стає легше. Христині боляче досі. Не минуло ні дня, щоб вона не згадувала Меланку: «Ще багато не пройшло етапів, але я полюбила цей біль. Найяскравіший період — це народження Меланки. Я досі пам’ятаю, як вона виглядає. Меланка — це біль. У цьому болі є вона».

Настя Сальникова виділяє два аспекти Дня матері — ідентичність жінки як матері та зв’язок з дитиною: «Другий для мене більш актуальний, ніж боротьба за ідентичність материнства, бо в мене є троє дітей. Але для жінок, які поєднують два пласти — їм набагато складніше. І їх я хочу підтримати».