Олександр Кольченко: П'ять років без свободи і панк-року

7 вересня Олександр Кольченко разом із 34 іншими політв'язнями та військовополоненими моряками повернувся в Україну. 

Нагадаємо, що кримського активіста затримали навесні 2014 року в Сімферополі. Федеральна служба безпеки Росії сфабрикувала справу, звинувативши його в тероризмі.

Після п’яти років, що їх кримчанин провів у Росії за ґратами, він привіз до Києва 20 кілограмів листів, які йому надсилали до СІЗО та колонії.

Ми поговорили з ним про Євромайдан в Києві та Криму, акції проти окупації півострова, його затримання, арешт, судовий процес, стосунки з адміністрацією у Копейській колонії та його нинішнє життя у Києві.

Сашко, зараз ти мешкаєш у Києві разом із мамою, сестрою та племінницею. Де саме ви живете?

У гуртожитку. Ректор Таврійського національного університету надав нам житло в студентському гуртожитку. Мама, сестра та племінниця живуть утрьох в одній кімнаті, а я окремо.

Чи звертались до тебе щодо обіцяного житла?

Вже телефонував рієлтор і пропонував оцінити декілька варіантів. Самі квартири ми поки не дивилися — не встигли.

Зараз ти живеш у Києві, а раніше часто тут бував?

В Києві я був тричі. Приїжджав на студентський контрфорум, якщо не помиляюся в 2011 році, на акцію «Стратегія – 31», це загальноєвропейська антикапіталістична акція, і на Майдан, це було 10 – 11 лютого 2014-го. Я тут був півтора дні разом з Олегом Сенцовим та нашими спільними друзями.

Що ти тоді побачив на Майдані, які були твої враження?

По стрімах можна було бачити здебільшого протистояння протестувальників з «силами зла». Коли ми приїхали, то прийшли до Українського дому, і там був неначе якийсь великий мурашник. Люди пропонували одне одному допомогу. Я був дуже вражений рівнем колективної самоорганізації. Якщо порівняти, то в Криму був дещо інший мікроклімат тоді.

Як відбувалися події в Криму на початку березня 2014 року? Ти пам’ятаєш свої відчуття? Як ти ставився до подій, які відбулися 26 лютого — коли російські військові висадилися в Криму?

Політична ситуація була дуже напружена. Багато говорили про референдум. Спочатку його призначили на травень, потім перенесли на квітень, а потім — на 16 березня. Тоді вже було зрозуміло: якщо тут війська, то референдум — це така собі формальність.

Але тоді я не розумів, що це може бути надовго: ну, думав, на декілька місяців, або на рік. Вже тоді, коли мене арештували, зрозумів, що це надовго.

Щодо твоєї справи. Тебе звинувачували, зокрема, у підпалі офісу «Єдиної Росії» в Сімферополі. Що тоді сталося?

Я брав участь у підпалі цього будинку. Це поодинока, одноповерхова будівля. Людей там на той момент не було — хлопці перевірили. Я спостерігав за вулицею, а інші двоє розбили скло у вікні, залили запальну рідину і підпалили.

Чому ти вирішив брати участь в підпалі?

Бо на той момент легальні мирні засоби боротьби вичерпали себе. На антивоєнні акції приходило більше провокаторів від влади, ніж протестувальників.

Ти розумів, що після цього підпалу можуть бути наслідки?

Розумів, звісно, але не оцінював їх як серйозні.

Коли зрозумів, що вони будуть серйозними?

В день арешту.

Коли ви організовували підпал у цій будівлі, ти знав, що там катують людей?

Ні, саме про цю будівлю я не знав. Але знав, що катували у так званих штабах «Самооборони Криму» та в офісі комуністичної партії. Причому «самооборонці» катували будь-кого, хто виглядав підозріло.

Навесні 2014 року в Криму ви мали підтримку серед людей?

Мали, але від будь-якої підтримки, вже, на жаль, нічого не залежало. Важко щось змінити, коли зайшли війська.

В день твого арешту ти був безпосередньо біля будівлі Служби безпеки України у Сімферополі?

Так. Я йшов із друзями повз будівлю із пляшкою пива. І тут вибігли якісь хлопці у костюмчиках, поклали мене обличчям вниз, а потім відвели до свого офісу.

Ти думаєш це були громадяни України, які жили в Криму, чи люди з Росії?

Мені це невідомо, але коли мене етапували в Москву, зі мною у літаку летіло близько 40 – 50 чоловік, що поверталися у Москву із відрядження.

Після твого затримання тебе завели до будівлі СБУ в Сімферополі. Далі відбувався допит. Про що тебе питали?

Називали прізвища, питали, що я знаю про цих людей. Але я нічого не міг сказати, бо я нікого не знав. Потім вже почалися запитання про підпал.

Чи давали тобі зрозуміти, що як ти розкажеш те, що їм потрібно — будеш на волі?

Та ні. Мене просто били — в голову, в корпус… Але у порівнянні із тим, що пережили інші, той же Сенцов, це дрібниці.

Після твого етапу із Сімферополя до Москви ти перебував у СІЗО «Лефортово». Чи чинили на тебе тиск — фізичний, психологічний?

Ні. Там всі дуже ввічливі, але діяли суворо за правилами. Наприклад, дуже проблематично було забрати книжки, які я привіз з собою, особливо ті, що українською мовою. Вони не хотіли їх віддавати, поки не втрутилися члени та членкині Громадської наглядової комісії у Москві (громадська організація в Росії, що здійснює моніторинг дотримання прав в’язнів у СІЗО та колоніях — ред.).

Що ти читав у «Лефортово»?

Івана Франка, Кропоткіна, книгу про кремлівський централ «Замуровані», Еріха Фромма.

В’язні у «Лефортово» знали про твою справу, знали що вона політична?

Знали, там неможливо приховати свою статтю. Зазвичай, коли заходиш в камеру, ти у двох-трьох словах розповідаєш про свою справу.

Перед виголошенням вироку чи ти розумів, що він буде на десять років?

Розумів. Коли ми їхали етапом з Москви, Сенцов мені розповідав, що бачився зі слідчим і той йому конкретно сказав: у тебе буде 20 років, а у твого поплічника — 10. Так і вийшло.

Тебе не лякали ці десять років?

На той момент вже ні. Це спочатку я був трохи розгублений — коли тільки затримали та арештували. Але потім вже ні, не лякали.

Після затримання та арешту ти розумів, що твої друзі, рідні, просто люди, яких ти не знаєш особисто, тебе підтримують? Що ти не один?

Розумів, але я гадав, що і на них можуть чинити тиск через їхнє знайомство зі мною або їхню підтримку мене.

Ти пам’ятаєш своє знайомство з адвокаткою Світланою Сідоркіною (відома російська адвокатка та правозахисниця, яка представляла Кольченка — ред.)?

Так. Коли ми познайомились, вона сказала, що прийшла від нашої спільної знайомої. І я розплакався. Бо не очікував на таку підтримку.

Коли ти повернувся до Києва, ви бачились із Геннадієм Афанасьєвим (справу Сенцова і Кольченка вибудовували на свідченнях інших затриманих — Афанасьєва і Чирнія; на суді Афанасьєв відмовився від своїх слів, пояснивши, що свідчення вибивали під тортурами — ред.)? Спілкувався з ним?

Ні, не бачився. Нам нема про що говорити.

Як відбувався твій етап вже в колонію?

Він тривав три тижні. Протягом цього часу я перебував у транзиті у Воронежі та Челябінську. Весь інший час їхав потягом. Зі мною були книжки, сумка з листами та поштівками. Ми з сусідами всю дорогу роздивлялися величезну кількість поштівок із різних країн…

Яким було ставлення адміністрації до тебе в колонії?

Мені здається, я був для них соціально чужим елементом, але вони були вимушені поводитись зі мною коректно, адже до мене була прикута увага всього світу.

Тебе з певною періодичністю відправляли у штрафний ізолятор. Через що і чому так часто?

Справа в тому, що закривали не лише мене. Я був одним із тих, хто стояв на профілактичному обліку як особа схильна до розповсюдження екстремістської ідеології і літератури. Нас було таких десять чоловік на весь табір. Решта, окрім мене, мусульмани. Через невідомі мені внутрішні розпорядження нас мали закривати в ШІЗО на великі державні свята, визначні події, як-то вибори президента або інавгурація.

Чим відрізняється камера штрафного ізолятору від звичайної камери в колонії?

По-перше, в колонії живуть не в камерах, а у загонах. Як кажуть на жаргоні в «бараках». Це щось між гуртожитком та казармою. У спальному приміщенні двоповерхові ліжка. У нас в бараку в різний час перебувало від 90 до 110 чоловік. Всі жили разом. А в ШІЗО — на двох людей шість квадратних метрів. І ліжка пристібуються вранці: о 5-й підйом і до 8-ї вечора. І весь цей час ти маєш або стояти, або ходити, або там є пеньки — можеш на них сідати.

Оскільки я постійно їздив в ШІЗО, я бачив хлопців, які перебували на такому ж профілактичному обліку, як і я, вже багато років. Вони були вже екіпіровані. Я попросив маму привезти мені великий рушник, два метри на метр. Я згортав його вдвічі та лягав на нього.

Рушник можна було брати, а, наприклад, ковдру — ні. Також не можна користуватись чаєм, кавою, заборонені цигарки та їжа.

В тебе були конфлікти з іншими в’язнями?

Та ні, не було конфліктів. Я не дуже конфліктна людина. Іноді виникали суперечки стосовно політичної ситуації в Росії, стосовно «Кримнаш»…

Як проходив твій день у колонії?

Спочатку треба відмітитися, потім можеш спати далі, після цього є можливість сходити до спортивної зали, клубу, бібліотеки або просто погуляти у локальній дільниці. Далі обід, після цього теж вільний час. Потім вечеря, після вечері — вільний час до перевірки. Ти можеш читати, грати в настільні ігри, займатись фізкультурою, спортом. У нас влаштовувались турніри із літнього та зимового футболу, волейболу, хокею. Я участі не брав.

Ти вчив англійську мову?

Вчив майже рік. Але вже майже все забув.

Ти працював тоді в колонії?

Я не працював, бо там платили копійки. І це тим, хто був офіційно працевлаштований. Але там було багато нелегалів, які зовсім не отримували заробітну платню, хоча ті, хто отримував платню, ділилися із тими, хто не отримував нічого.

Як адміністрація колонії поставилась до того, що ти не працюватимеш?

Ніяк, байдуже. Спочатку пропонували влаштуватись на роботу, але я сказав, що треба роздивитись, як тут все влаштовано, які умови праці, яка зарплата... Мені тоді співробітник сказав: «Що? Що ти мелеш?!». Ясно, що я просто їх тролив — я не збирався працювати.

Ти дуже добре розбираєшся у панк-році, любиш музику. Як тобі було без улюбленої музики?

Трохи сумно, бо там була інша музика. По телебаченню постійно грало «МузТВ». На усіляких культурних заходах — патріотична російська музика. Час від часу були концерти, але я їх не відвідував.

Серпень 2019 року. Коли ти зрозумів, що відбуваються якісь рухи?

Все почалося ще 14 серпня. Мене викликали в опервідділ, щоб сфотографувати на наявність татуювань. Це мені здалося підозрілим. Наступного дня мене викликали на розмову із моїм адвокатом, який приїжджав раз на місяць. Ми чекаємо понад дві години, а адвоката немає. Потім опер каже: «Все, ходімо». Спускаємося, а там стоїть завгосп із моїми сумками. І все. Тобто мені не дали змоги навіть зібрати свої речі, їх збирав завгосп, щоб я не міг ні з ким контактувати. 15 серпня я приїхав до Челябінського СІЗО, а 16-го вже був у Москві в «Лефортово».

Чи ти знав, що у цьому СІЗО знаходяться й інші українські політв’язні?

Я знав тільки про Клиха, бо я летів разом з ним. А про інших нічого не чув. Ми були ізольовані один від одного.

...Потім принесли мою особисту справу та документи на підпис. Довідки — про визволення, на отримання коштів. Сказали зібрати речі та чекати. А далі мене завели в автобус — і там я побачив інших людей, Сенцова. І от тоді я вже зрадів.

…У нас вийшла чудова екскурсія Москвою. Проїжджали повз Кремль, храм Василя Блаженного та храм Христа Спасителя... Ми всі почали знайомитися.

Ви приїжджаєте у Внуково...

…До нас заходить керівник «Лефортово» і оголошує указ Путіна про помилування. Потім чекали на літак.

Після твого повернення держава пропонувала тобі психологічну допомогу?

Так, коли ми перебували у «Феофанії», я пару разів зустрівся з психологом. Але я не потребую психологічної допомоги.

Ти зареєструвався у Фейсбуку, читаєш думки інших людей, читаєш новини. Ти встигаєш за всім цим потоком?

Поки що не встигаю. Можна сказати, що я відстав на п’ять років. Я навіть не встигаю прочитати новини про події вчорашнього дня. І ще я багато бігаю на зустрічі та інтерв’ю, вирішую проблеми з документами...

Я ще не встиг поринути у порядок денний в Україні, зрозуміти всі ті події, що відбувалися впродовж останніх п’яти років. Але можу сказати так: я маю намір і далі брати участь у розвитку робітничого руху, а також екологічного й антифашистського. Це мої плани.