Страйк. Що пам’ятають шахтарі Донбасу про протести 90-х
Тридцять років тому на Донбасі розпочалися масові шахтарські страйки. Перший стартував 10 липня 1989 року в Росії, на Кузбасі, і за тиждень перекинувся на Донеччину. Півмільйона гірників призупинили роботу.
Загальна економічна криза в Радянському Союзі наклалася на проблеми гірничої галузі — смертельні випадки на виробництві, неефективне управління шахтами, вимога видобувати дедалі більше тонн вугілля. Усе це вплинуло на те, що врешті гірники висунули довгий список вимог до уряду — від зменшення пенсійного віку до забезпечення шахтарських родин квартирами.
Від 1989 і до кінця 1990-х років шахтарі Донбасу страйкували майже щороку.
Кульмінацією протестів стала піша хода гірників Західного Донбасу на Київ у 1998 році. Три тижні шахтарі йшли в столицю через десятки українських міст. Потім були менші походи до Києва, розгін міліцією і «Беркутом» протесту шахтарів у Луганську на День незалежності 1998 року, акт самоспалення луганського шахтаря Олександра Михалевича в грудні того ж року. Але гірничий рух з кожним роком втрачав масштаби.
Шахтарям Сходу приписували роль у руйнуванні Радянського Союзу і здобуття Україною незалежності. Та самі вони кажуть, що політика їх не цікавила. А дослідники припускають, що протести такого масштабу інспірувала влада. У цьому матеріалі ми намагалися зрозуміти, чому ж люди виходили на страйки, на що були готові, та що змінив у їхній свідомості цей досвід.
***
Павлоград — центр вугільного басейну Західного Донбасу. Після війни тут з’явилися машинобудівні, хімічні, промислові і будівельні підприємства, а в 1950-х роках почали розбудовувати шахти. Сюди з’їжджалися гірники з інших регіонів Радянського Союзу, з’являлася інфраструктура.
Ігор Іваниченко, який зараз керує Павлоградською асоціацією прикордонників, переїхав у Павлоград ще малим — батько наприкінці 1960-х влаштувався прохідником на новозбудовану шахту.
«Класі у восьмому нас повели в копальню на екскурсію. Одягли в спецівки, роздали каски, ми полізли рачки по лаві, почули, як вмикається обладнання, цей лязг, пил. Але враження були такі сильні, що після школи всі хлопці пішли в шахту працювати. У нас і вибору не було особливо: шахти, кілька заводів», — згадує Ігор.
Шахтарська справа у той час на Донбасі оплачувалася дуже добре, у порівнянні з іншими спеціальностями:
«Я за кілька років заробив на “Запорожець”, — говорить Іваниченко. — Ми з хлопцями, пам’ятаю, їздили на пиво в Москву на вихідні. Автобус приїжджав о 9 вечора на Курський вокзал, ми заходили в ресторан “Москва” і цілу ніч пили пиво. А потім на поїзд і додому, на роботу».
«Моя найменша зарплата була близько 300 рублів, коли в інженера тоді була десь 120. А на видобувній дільниці зарплата вже піднімалась до 400, 500, 600 рублів. Усі родичі вкупі отримували менше, ніж я один», — згадує шахтар Микола Жовніренко. Він пропрацював на донецькій шахті більше 15 років — від гірничого майстра до начальника вугледобувної дільниці.
У шахтарі переходили з інших професій. Володимир Степаненко спочатку працював інженером-конструктором, але з усіма преміями і надбавками не міг заробити стільки, скільки майстром на шахті:
«Якщо плата за працю ломом і лопатою винагороджується більше, ніж розумова праця, то суспільство приречене працювати ломом і лопатою. На шахті було багато таких як я. Вона давала пристойну зарплату навіть тим, хто відсидів у тюрмах. І купа людей прийшли заробляти ті ж гроші, що й злочинами, але легально, і так само могли пиячити після роботи».
***
Все змінилося наприкінці 1980-х.
«У нас, шахтарів, робота важка, і потребує багато енергії. Треба вживати їжу невеликого об’єму, але енергетичну. Найкращий варіант — сало. Якщо сала не поїв — лопатою кидати не вийде. І всі якось почали приносити такі перекуси, де не те щоб сало було відсутнє, а й узагалі якесь м’ясо. Я ніколи не думав, що дорослі люди їстимуть варену моркву і бурячок. Нам обіцяли, що все буде добре. Але добре не приходило і не приходило», — згадує Ігор Іваниченко.
Напередодні страйку в нього народилась донька. Зарплату не платили, доводилося просити гроші у батьків. Було соромно, каже, але вибору не було. І не ходити на роботу було не можна — зарплата залежала від видобутку.
«Протест уже ніби висів у повітрі. Ми знали, що вже страйкують у Сибіру, і, значить, ось-ось має бути і в нас. І так сталося, що я приїжджаю, а шахта вже стоїть. Одна зміна піднялася, а інша не спускається, — пригадує Володимир Степаненко. — Люди виходили на площу, як на роботу. Все було чітко: облік людей, зразкова організація простору, сухий закон. У цьому сенсі народ показав себе здібним до самоорганізації».
***
«Одного дня ми прийшли на шахту, перевдяглися у брудну спецівку. Тут приходять хлопці і розказують, мовляв, повертаємося на автостанцію. Ну і ми автобусами поїхали на центральну площу Павлограда. Лежимо на асфальті в касках, гумових чоботах, мокрі, смердючі, брудні, як чорти», — розповідає Володимир Степаненко.
Так у середині липня 1989 року почався перший масштабний страйк серед робітників, який не придушила радянська влада. За різними даними, в ньому взяли участь до півмільйона шахтарів по всьому Радянському Союзу.
Попередня спроба подібного масового робітничого спротиву сталася 1962 року. Тоді в протесті взяло участь близько 5 тисяч людей. Силами військових влада розстріляла 27 робітників новочеркаського електровозобудівельного заводу в Ростовській області, ще більше сотні засудила до таборів, і семеро — до розстрілів.
«А цей не розстріляли, — каже Іваниченко. — Мабуть, країна сама йшла до розвалу. І за рахунок нас хотіли пришвидшити процес. Але ми тоді цього не розуміли. Мені от взагалі не до цього було — мала дитина, треба було думати, де взяти копійку на те ж молочко».
Василь Павліченко входив у перший страйковий комітет на вугледарській шахті. Потім доєднався до незалежної профспілки гірників. Згадує, як напередодні страйку на місцях «обробляли» людей:
«Був такий у нас Олексій Бокарєв, збирав людей, розказував про життя і зарплату за кордоном. Мовляв, на зарплату там іде половина від об’єму видобутку, а в нас 10-15%, і ставляться до нас як до нелюдів. Я з ним зустрівся, кажу: Льоня, є ж силовики, гебісти, міліція, вони що, тебе не затримують? Я зрозумів, що це якийсь темник іде вже. І їздив він отак місяць, виступав. А потім і на акції його привозила міліцейська машина. Це була скрупульозно підготовлена акція правлячих кругів Союзу».
На протест, каже Павліченко, він потрапив прямо з відпустки. Приїхав і питає колегу, мовляв, що тут? Той відповідає: мила немає, спецодягу, ніякого забезпечення.
«Але це все повна дурня. Ніхто б за мило не вставав. Якби влада хотіла, то задушила б страйк ще в зародку. Нас не чіпала ні міліція, ні КДБ. Були підозри, що очолював це все Горбачов. Я хотів зрозуміти, що відбувається», — каже Павліченко.
«Те, що страйк шахтарів був організований КДБ, почали нав’язувати з Москви і з Донецька вже після проголошення незалежності», — каже голова конфедерації вільних профспілок України Михайло Волинець.
Він приєднався до шахтарів під час страйку 1989 року.
«Я тоді був головою профспілкового комітету шахти Стаханова. Такі профспілки можна було назвати школою комунізму. В статуті навіть було записано: завдання профспілок — допомагати керівнику організовувати виробництво і виховувати людину в дусі комуністичних ідеалів. Тобто допомагати владі експлуатувати працівника», — пояснює Волинець.
Він згадує, як під час першого страйку 1989 шахтарі пішли на площу одразу після зміни: брудні, стомлені та голодні.
«Керували цим усім прості робітники, у них не було грошей. І я виділив профспілкові кошти, відвів людей у їдальню. Перший секретар міськкому приїхав на шахту і почав погрожувати: мовляв, ти будеш відповідати, що підтримав негідників, які осмілились вийти на площу. Я відповів, що час розсудить».
***
«В умовному рейтингу чинників розпаду Радянського Союзу шахтарські протести посідатимуть, якщо не перше, то, щонайменше друге місце. Саме протести липня 1989 року позначають перехід від Перебудови згори до Перебудови знизу. Ініційований центральною владою процес виходить з-під її контролю і поступово обертається проти неї», — пояснює історик Кирило Ткаченко у статті «Липневі грози в місті Роз».
Після першого страйку шахтарі здобули двомісячну відпустку, розширили список професійних хвороб, мило і спецодяг почали видавати.
«Але це не так важливо, — каже Павліченко. — Головне, що на той момент шахтарі відчули себе людьми. Ми добилися права говорити і вимагати. У нас є сила і згуртованість, право на слово, дію і протидію. Право голосу — це і зараз розкіш. А тоді тим більше. Найважливіше було те, що з’явилось бажання боротись».
Протягом десятиліття страйки відбувалися майже щороку. У 1990-му на Донбасі страйкувала майже половина шахт, страйкові комітети висловлювали недовіру офіційним профспілкам, вимагали закриття партійних комітетів на підприємствах. Зрештою навесні 1991 року вже вимагали відставки президента СРСР та розпуску народних депутатів.
Ще за два роки, у 1993, з донецької шахти імені Засядька розпочався масштабний страйк, до якого приєдналися машинобудівники, металурги і енергетики. Під час протесту шахтарі висунули не тільки економічні, але й політичні вимоги: референдум щодо недовіри президенту та Верховної Ради і надання регіональної автономії Донбасу. Підняття рівня мінімальної зарплати і решти соціальних вимог не відбулося. Натомість вимоги, які враховували інтереси директорів шахт, задовольнили, зокрема виплатили дотації.
За словами дослідника Дмитра Снєгирьова, місцева еліта та директори шахт хотілв використати страйкувальників. Шахтарі в цій історії не виграли. За кілька місяців ціни на продовольчі продукти зросли втричі, а рівень зарплат залишився на тому ж рівні. Цей протест був останнім, на якому шахтарі висували політичні вимоги. Всі наступні зосереджувались виключно на економічних і соціальних.
«З тих, хто брав участь у першому страйку 1989 року, потім мало хто ходив, — каже Іваниченко. — Ми казали молодим: “Тепер ви йдіть”. Ми зрозуміли, що нас використали по самоє нікуда. Постійно було відчуття, що позаду хтось стоїть і ніби наштовхує на якусь думку. Ніби все правильно робимо. Але щось ми здобули, а потім нам знову закручують гайки. Кинули якусь подачку — і забрали значно більше. Ми йдемо на пенсію, а молодь приходить — і в них все те, що ми вимагали, знову відбирають».
***
Протести тривали більш-менш регулярно і в різних масштабах. За кілька років шахтарі Західної України пішли до Києва з вимогою не закривати шахти, а у 1998 році, тисячна колона шахтарів Західного Донбасу пішки рушила на Київ.
Олександр Бойко на Західний Донбас потрапив на початку 1980-х. Його тато був українцем, мама — кримською татаркою. Жили в Криму. Під час депортації кримських татар з півострова вислали його діда. Тому, каже Олександр, коли йому виповнився місяць, батьки самі втекли — поїхали за сім’єю в Казахстан.
Далі — розлучення батьків, переїзд у Литву, інтернат, армія, одруження, ще один переїзд — в Сибір. За кілька років прийшла звістка, що за тисячі кілометрів у перспективному регіоні набирають молодь для роботи в шахтах. Олександр каже, довго не думав.
«Дніпропетровська область спустилась на нас манною небесною. Тут м’ясо на прилавках трьох сортів лежало, і сало продавали за 3.50. Яблука роздавали відрами, абрикоси під ногами валялися — рай проти Сибіру», — пригадує Бойко.
Він пропрацював під землею 24 роки. На початку протестної ходи 1998 року Олександр був у незалежній профспілці гірників.
«Я був у Києві, і дізнався про ходу. Поїхав прямо звідти: в костюмі, з валізою, без форменного одягу. Колона якраз ішла на Дніпропетровськ. Вийшов з автобуса — і сльози навернулись на очі. П'ять тисяч людей, хвоста не видно! Роздягнені, хтось босий. Спекотно», — згадує він.
Шансів не дійти до Києва було багато. Шахтарів, згадують учасники ходи, постійно намагалися спровокувати:
«Тодішній директор однієї з шахт привозив повну машину горілки і споював своїх хлопців. Ясно, щоб скомпрометувати — мовляв, п’яний дебош.
Група СБУ теж працювала з нами — сиділи біля багаття як свої. Вони думали, що напоють, а зранку шахтарі не зможуть продовжити шлях. Але шахтар, знаючи, що ввечері його будуть поїти, навпаки попри ті 40 кілометрів в очікуванні такого розслаблення. Це смішно, але так воно і вийшло», — згадує Бойко.
Всередині колони найбільше боялись, каже Олександр, що втратиться зв’язок із тими, хто лишився на місцях. І що вони, не знаючи новин, відновлять роботу. А тоді все це не матиме сенсу — або всі страйкують, або ніхто.
Найбільша провокація була перед самим Києвом, каже Бойко. Приїхали представники уряду і запропонували угоду: уряд виплачує всім з колони заборгованість за 9 місяців, але просить не йти до Києва.
«Спочатку цю пропозицію озвучили вузькому колу стачкому, але її одразу винесли назагал. Реакція була миттєва — цю урядову комісію були готові розірвати на місці. Говорили — ви що, хочете нас зробити зрадниками перед своїми ж?».
Чи не єдиним джерелом інформації, яке регулярно інформувало про все, що відбувається у поході, було незалежне павлоградське телебачення. Його заснував колишній шахтар Ігор Лєдін.
«Оператори їздили щодня. Відзняв матеріал — поїхав віддавати на студію, йому на зміну інший. І так тривало три тижні. Кожного дня ми транслювали ходу для людей, які залишились», — пригадує він.
Шахтар Віктор Бондаренко вів на ході свою шахтарську ділянку, кількадесят людей:
«Пам’ятаю, як ми йшли проспектом, і люди з усіх сторін плакали та хрестили нас. Вони вірили, що ми перевернемо владу, яка ставиться до народу, як до скоту. Народ же тоді, та і зараз, потрібен був у трьох випадках: для статистики, виборів і здобувати блага для тих, хто в кріслах. А зарплати тоді не платили по всій країні.
Ми казали людям: приєднуйтесь. Але металурги, наприклад, не захотіли. Казали, що в них зовсім інший технологічний процес і вони не можуть його зупинити. Підприємства в Кременчузі обіцяли нас наздогнати, але теж не зробили цього. От і вийшло, що тільки шахтарі, і тільки Західного Донбасу, дійшли до Києва. А потім, коли нам вже виплатили зарплату, почали говорити, що шахтарі тягнуть ковдру на себе. Але ми ж казали: приєднуйтесь», — пригадує шахтар.
У результаті того страйку всі борги по зарплаті шахтарям виплатили і відправили назад поїздом. За декілька днів вони повернулись на роботу.
***
Зараз всі шахти Західного Донбасу приватизовані та належать компанії ДТЕК. В одній із них облаштували музей шахтарської слави — там багато про видобудок вугілля, технології та рекорди. Грамоти, дипломи, нагороди найкращих бригад. Про страйки тут хіба що стенд про той самий піший похід на Київ у 1998 році.
Головні відвідувачі музею — студенти гірничого ліцею.
«Як ви собі це уявляєте? Приходять студенти, а я їм буду про забастовки розказувати? Цього робити ніяк не можна. Та і документації немає, що вони були, — говорить доглядальниця експозиції. — Якщо були протести, значить, були проблеми. А це історія. Навіщо лякати людей?»
Похід 1998 року не був останньою протестною акцією, але був найпомітнішою. Після цього шахтарський рух у такому масштабі спав.
«Тут же он в чому справа. Людина на шахті вимотується не тільки фізично, а й психологічно. Складні механізми. У мене було таке, що приходиш з роботи, чекаєш, поки розігріється їжа, і в процесі засинаєш так, що не розбудити. Так і люди працюють, до останньої краплі. Після роботи не хочеться абсолютно нічого», — пояснює Бондаренко.
«Ми ж були як фронтовики, які бачать перед собою танк і обличчя ворога. А те, що планувалося стратегічно, знищення соціалістичного ладу і захоплення власності народу, ми не розуміли. Ми були фактично рушійною силою знищення соціалізму. Силою, використаною в темну», — говорить Володимир Степаненко.
«Ми хотіли скинути поганих, і зробити життя для інших хорошим. Не вийшло. Але ніхто тоді навіть не вірив, що десять шахт, розкиданих по всьому Західному Донбасу, зможуть мобілізуватись. Але ми це зробили», — пояснює Віктор Бондаренко.
***
Майже всі, хто брав участь у страйках двадцять-тридцять років тому, зараз на пенсії.
Майже у всіх професійні захворювання. Деякі хвороби, кажуть колишні протестувальники, вдалось внести у список професійних якраз завдяки протестам. Шахтарські династії теж продовжились — у Олександра Бойка, скажімо, один син загинув на шахті, а інший продовжує працювати.
«Найбільша перемога — те, що з регіоном почали рахуватися, — каже Бойко. — У нас, на Західному Донбасі, один з найкращих колективних договорів. По всій Україні не виплачують компенсацію за газ і світло, а нам виплачують. Погано це чи добре, але 6 тисяч робітників отримують компенсацію, це, по-моєму, непогано. Зарплата тут, в Павлоградвугіллі, теж стабільна».
«Зараз у Павлограді така ситуація, коли страйки взагалі неможливі, — натомість каже Степаненко. — Ну вони імовірні, поки анонімні. Всюди безробіття, шахти приватні, почнеш страйкувати — наберуть нових, роботи ж нема. Тому люди бережуть своє місце. Хоча люди що тоді, що зараз несміливі, просто тоді страйки санкціоновані були».
«Ми взагалі боролися за те, щоб все було за західним зразком, — каже Олександр Бойко. — Щоб людина отримувала зарплату незалежно від кількості видобутого вугілля. Так звана погодинна оплата праці. Але ніхто не погодився на це. Тому важіль управління залишився на рівні радянського зразку».
Вугільна промисловість країни залишається однією з найбільш дотаційних. Щороку, пише «Європейська правда», на її фінансування Україна виділяє близько 3 мільярдів гривень. Євросоюз відійшов від стратегії модернізовувати шахти, там їх намагаються ліквідувати з мінімальними втратами. Чи перейматиме Україна цей досвід, і чи в разі ліквідації шахт люди матимуть альтернативні варіанти для роботи? Але це вже зовсім інша історія.
/ Матеріал створено в межах програми неформальної історичної освіти «Студії живої історії»