«Я думаю, що в патрульній поліції все стало ще гірше. Але перевірити можу лише на власному досвіді» — Зоя Мельник

Зоя Мельник — правозахисниця та колишня поліцейська з Одеси, яка у 2019 році звинуватила своє керівництво в хабарництві та роботі на «показники». Після цього щодо Мельник провели службове розслідування, за його висновками поліцейську згодом звільнили. 19 лютого суд зобов’язав негайно поновити її на посаді, а також виплатити їй понад 200 тисяч гривень компенсації за вимушений прогул.

hromadske поговорило з Зоєю Мельник про те, чи відбулися зміни в патрульній поліції та чи збирається вона повертатися на службу.

Як ви оцінюєте рішення суду?

Я не мала сумнівів, що буде саме так. З самого початку я вважала, що моє звільнення — незаконне та протиправне. І я довела це в суді.

Імовірно, патрульна поліція буде подавати апеляцію, і ми будемо йти до касації. Це їхня звична практика — вони не здаються до останнього, попри те що програють.

Що для вас означає це рішення суду?

Для мене це відновлення справедливості. Звісно, ще рано про щось говорити. Але я вважаю рішення незалежним.

Ми у своїй бульбашці звикли думати, що скрізь усе погано: суди продажні, усі беруть хабарі. Але так відбувається не завжди. Є різні суди, судді та поліцейські.

На що посилався суд, коли виносив ухвалу? Чому наказ про ваше звільнення визнали незаконним?

У суді були «докази» моїх дисциплінарних правопорушень. Наприклад, акт невиходу на роботу, який підписали четверо людей. Усі вони були підлеглими керівника патрульної поліції.

В одному з прогулів вказується, що я була відсутня на службі з 6:35 до 7:40 ранку. А в нас графік несення служби — з 9 ранку до 9 вечора. І навіть якщо припустити, що служба починалася з 6:30 ранку, то чому це не запізнення? Чому саме прогул? Тобто свою позицію вони не змогли довести — ні прогулів, ні запізнень.

Ви готові повернутися працювати в патрульну поліцію?

Я думаю над тим, чи буде це можливим, чи дадуть мені можливість працювати, враховуючи все те, що було раніше.

Насправді я думаю, що у патрульній поліції усе стало ще гірше. Але як переконатися в цьому, якщо не перевірити на власному досвіді? Для чого тоді було воювати в суді півтора року, щоб не прийти, не попрацювати? А вже від того, якими будуть умови роботи, залежатиме моє рішення — залишатися чи ні.

На це рішення впливає багато обставин. Наприклад, я повернуся, а мене знову поставлять якийсь шлагбаум охороняти. Це не мета мого життя. Мені хочеться працювати й розвиватися.

Я хотіла працювати в новоствореному підрозділі «Поліна», який протидіє домашньому насильству. Але, на жаль, мені цього не дозволили.

Мені не давали навіть довести до кінця справу. Наприклад, я зібрала матеріали й пишу, що мені треба доставити затриманого до суду. Але мені не дають можливості, не дають автомобіль. Я ж не повезу його тролейбусом.

Робота з домашнім насильством невигідна. Вона вимагає часу. Тобто коли поліцейський приїжджає на виклик, він має скласти терміновий заборонний припис, зробити оцінку ризиків, затримати правопорушника, якщо потрібно, скласти протокол затримання, скласти протокол про домашнє насильство, передати його до суду, наступного дня доставити цього правопорушника до суду.

І це лише один протокол. За цей час можна 20-30 постанов написати про порушення правил дорожнього руху.

У разі вашого повернення як плануєте вирішувати конфлікт з керівництвом патрульної поліції? Наприклад, з Жуковим (начальник департаменту патрульної поліції), Білошицьким (заступник начальника патрульної поліції)?

Я не планую нічого вирішувати. Я планую просто виконувати свою роботу відповідно до законодавства.

Усе почалося з вашого допису про системну корупцію та злочини в керівництві одеської патрульної поліції. Чи бачите ви якісь системні зміни після ваших викриттів?

На жаль, ні. «Плани» — як були, так і продовжуються. Поліцейським ставлять плани з протоколів, постанов. Люди й далі бідкаються, що поліцейські не приїжджають на виклики або приїжджають із запізненням туди, де є загроза життю та здоров’ю.

Можливо, щось змінилося в патрульній поліції Одеської області, тому що після скандалу зі мною керівника перевели в Київ. Але я багато їжджу Україною й іноді спілкуюся зі своїми колегами — вони розповідають, що нічого не змінилося.

Загалом система залишилася та сама, тому що ті самі люди керують у той самий радянський спосіб. «Плани» роблять працівника поліції зацікавленим не в запобіганні злочинам, правопорушенням, а в їх фіксації.

Як ви плануєте працювати? І далі публічно говоритимете про порушення в патрульній поліції?

Я не хочу, щоб склалося таке враження, ніби я така скандалістка, почала одразу все викривати та писати на Фейсбуці. Ні. Я зверталася і до керівництва, і до самого Жукова, і до керівника патрульної поліції — про те, що в нас фальсифікують матеріали, що поліцейські не виконують свої обов’язки через «плани».

Нам говорили навіть, що ми не поїдемо на перерву з важкої нічної зміни, поки не принесемо 130-ту. Це протокол про керування в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння. На жаль, на мої звернення ніхто не реагував. Тож лише тоді я почала писати про все публічно. Мене допекли такою поведінкою.

Мені погрожували. Вперше — після того, як я вийшла в ефір на «1+1» зранку і без їхньої згоди розказала, що насправді відбувається.

Людина, яка тоді мені погрожувала, сказала — можеш писати про службу в справах дітей все, що завгодно, але не пиши про поліцію.

Після звільнення ви займалися правозахисною діяльністю і теж публічно викривали дії чиновників. Як вони на це реагували? Були погрози?

Чиновники дуже раділи, що мене звільнили, думали, що їм буде краще. Але насправді їм стало лише гірше, тому що коли ти не зв’язаний статутом, можна писати що завгодно.

З кожним кроком моєї діяльності у мене розширюється «клуб доброзичливців». Коли ти захищаєш чиїсь права, ти не можеш бути не в конфлікті. Хтось же порушує ці права. Часом це керівники установ, де виховують дітей, вихователі. І, звісно, чиновники, обов’язок яких — захищати цих дітей, не дуже раді тому, що приходить якась Зоя, якісь правозахисники, громадські діячі, і викривають, що насправді робиться. Їм це не подобається і вони завдають удару у відповідь.

Коли було розслідування по одеському притулку «Світанок», ми також робили своє розслідування. Тобто ми зібрали всіх дітей, які розказали, як їх катували, били. Чиновники, які покривали це, писали заяви на мене, намагалися мене дискредитувати.

Був великий спротив, і так відбувається з кожною справою, яку я веду як правозахисник. Наприклад, про ситуацію у будинку дитини в Ізмаїлі казали, що «це все неправда. Все придумали. Зоя хоче стати начальницею». Я вже до цього звикла.