«Час пророцтв минув, ми перебуваємо у переломній точці — занадто багато варіантів» — музикант Іван Семесюк

Про те, чому гурт «Пирятин» узяв паузу та чим наразі живе проєкт Ukie'z. Про ставлення до пісні про пса Патрона та загалом пісень про війну. А також про українську культуру в радянські часи.

Про все це лідер гурту «Хамерман знищує віруси» Альберт Цукренко розпитав художника і музиканта Івана Семесюка у проєкті hromadske «СучЦукрМуз».

Про родину

У мене є фотографія прадіда: у нього вуса, він стоїть у ялових чоботах, вишиванці, у кашкеті — разом із дружиною, яка теж гарно вбрана. Це чорно-біла подерта фотографія початку XX століття. І от коли в мене з’явилися вуса, я подивився на себе у дзеркало — і аж страшно стало, тому що сила роду в цих вусах проявилася.

Я з творчої родини: батько був архітектором, мати — художницею, свого часу гриміла у середовищі навколонародного мистецтва.

У нашій кімнаті була поличка з художніми альбомами. Батьки купували — іноді замість харчів — НДРівські, чеські, угорські видання.

Я виріс на мистецтві Ренесансу. Величезний знаменитий альбом Босха — це моє перше мистецьке враження.

У квартиру-гостинку батьки купили піаніно, щоб дитина навчилася грати, але цього не сталося.

Про ставлення до роботи

Якщо ти опанував мистецьку драму, то можеш малювати, грати, бути архітектором, тому що принцип однаковий. Це певна форма творення, просто в різних просторах.

Мені здається, що я постійно їбл*ю, і це мене мучить. Я не люблю працювати. Хотів би лежати у шезлонгу на пляжі й думати про вічне.

Коли тобі 20-25 років, треба пройти тяжку школу і гарувати — на будівництво піти, наприклад. А коли тобі 40 чи більше років і доводиться важко працювати, то це означає, що щось не те відбувається у твоєму житті.

Я не можу сказати, що багато працюю, але все, що колись напрацював, мене зараз дуже підтримує.

Про дозвілля

Вільний час я проводжу так: пишу тексти, придумую мелодії просто про запас. Я створюю великий архів ідей.

Вважаю, що кожен музикант має мислити великою формою — альбомом, тому що ти наче одразу будуєш увесь храм, і можна туди зайти й роздивитися всі його кутки. У мене в голові зараз є два альбоми для двох різних проєктів — «Пирятин» і Ukie'z.

Кожен день близько години займаюся дзадзен — це дуже корисна японська практика.

Обов’язково вигулюю свою кішечку на мотузочці. Ця істота прибилася до мене, і мій обов’язок — зробити її абсолютно щасливою.

Про котів

У мене був кіт, який утік. Він був психічно хворим, це теж відтіняло мене значною мірою. Я підібрав кота після того, як він потрапив під машину. Зробили рентген — і у спині, в тазу знайшли кулі від пневматичного пістолета: хтось по ньому стріляв. Я його вилікував, але він так і залишився дуже сердитою недовірливою істотою.

Кішку я теж підібрав, вона мала померти. Зробили дві операції, причому одна була настільки складна, що лікарі під час втручання проводили онлайн-консультацію з іншими хірургами. Кішечка вижила і пройнялася до мене не лише довірою — це щось більше, ніж взаємини тварини та людини.

Допомагати тим, кого любиш, — легко. Я не вважаю свою кішку кішкою, тим паче, що у котів такої самоідентичності немає. Тому я ставлюся до неї як до космічного прибульця — просто істота.

Про сучасну українську музику

Мене не влаштовують неякісні аранжування, нецікаві вторинні тексти. Мало хто здатний написати хороший текст — навіть із тих, хто воює, воював і буде далі воювати. Це різні речі — воювати й писати пісні про війну.

Мені сподобалася пісня Саші Буля про посадку — відчувається, що людина знає фактуру війни й відчуває правильну емоцію.

Здебільшого — багато пафосу. Я назвав цей жанр «шаблюка-падлюка» — з балканським присмаком, мені не подобається.

На те він і хороший митець, щоби відчувати чужий біль, уявляти собі якісно чужий досвід. Ці люди поціловані Богом, і вони можуть робити речі, в які ти віриш.

Жуль Верн ніколи не був у навколосвітній подорожі, але написав прекрасні пригодницькі книжки, на яких виросли покоління, які були впевнені в тому, що він усе це бачив своїми очима. Ось це — міць таланту.

Про творчу паузу «Пирятина» і про Ukie'z

На жаль, усіх розкидало, зібратися разом — нереально, а перезбирати гурт заново — це нечесно стосовно проєкту, тому що люди багато вклали в нього. Саме тому ми вирішили зробити паузу.

Ймовірно, щодо «Пирятина» скоро будуть дуже хороші новини.

Мій інший проєкт, Ukie'z, перетворився на фронтовий оркестр. Ми неодноразово їздили в тил до хлопців, де вони відпочивають, і фактично на лінію фронту.

Ми дружимо з третьою штурмовою бригадою, у нас є заплановані виїзди. Хлопці хочуть чути «Арту», і ми зробили акустичне аранжування — заради однієї пісні Ukie'z на 3 хвилини перетворюється на «Пирятин». Але ми це робимо тільки для військових.

Ukie'z, звісно, менш відомий проєкт, тому що він делікатніший, складніший для музичного розуміння. Але є люди, які його дуже люблять, і мене це вражає.

Це коли ми уявляємо собі, що ніколи не було російської окупації — ні у вигляді царату, ні у вигляді більшовизму, — як би розвивалася фолькова музика, як би розвивалося аранжувальне мислення. Якби не переривалися зв’язки із західним атлантичним великим світом, як би звучала сучасна музика. І от Ukie'z саме про це.

Про смерть

Мої уявлення про смерть базуються на тому, що я переживав кілька разів. Один із них був дуже яскравим: у молоді роки я довго лежав у реанімації, тому що впав з великої висоти на дошки із цвяхами. Досі пам’ятаю деякі моменти, що пережив за той тиждень, який для мене був і вічним, і як блискавка.

Смерть — це наскрізна тема для мене, це відчувається у текстах «Пирятина» — там постійно хтось гине.

Я тоді ще був молодий і безгрішний, мені не було чого боятися. Коли помирає чиста людина, то, звісно, для неї смерть — це невимовне блаженство.

Про гроші та марнославство

Я збиваю з людей по 300 гривень. Звичайно, за консультацію треба платити. Кожен готовий піти в салон і купити BMW за 40 тисяч доларів, а за дуже-дуже помічну консультацію платити не готові. Для мене 300 гривень — це внутрішній мем, і ті, хто давно слідкує за моєю творчістю, розуміють, що це така мемна одиниця.

Але річ у тім, що люди справді скидають гроші на картку час від часу. Це все йде на студійну роботу.

Ярмарок марнославства мені не притаманний, і я взагалі публічність переношу тяжко. Люди, які кайфують від цього (а це більшість естрадних зірок), мені видаються підозрілими — і, відповідно, їхня творчість, яка теж має вібрацію нарцисизму.

Про власний простір та сценічний досвід

Ніч — це мій улюблений час. Я відчуваю, що місто спить, і мені спокійно. Ходжу по хаті й думаю.

У мене є досвід проживання на зйомних квартирах. Але коли ти живеш у приватному секторі, то маєш свій власний простір, можеш відкрити двері й зайти в кучугуру снігу з чашкою кави і гучно перднути — це дорогого вартує.

Мій другий поверх — це полімайстерня, де певний час була студія «Пирятина», ми там записували й репетирували. Зараз там якісь прилади для заняття спортом.

У мене специфічний голос, кажуть, що приємний тембр, і я вірю. Я записав аудіокниги — це справді приємно слухати. Сценічний досвід не проп’єш.

Про те, чи варто знищувати мистецтво радянського періоду

«Знищувати» — це дуже емоційно навантажене слово. Мені подобається «анігіляція» — щоб нічого натомість не приходило, просто нах*й і все. А натомість зроблять майбутні покоління — надіюся, що вони будуть якіснішими.

У нас біда з художньою освітою останні 20 років. Тому я не впевнений, що якщо ми, скажімо, прибираємо якийсь маркерний радянський пам’ятник, на його місце треба ставити щось інше. Можна посадити дерево.

Переважно це неякісний радянський маскульт, це конвеєрне виробництво. Я знаю, як була влаштована ця сфера: спілки художників розподіляли замовлення, і всілякі скульптори — алкоголіки, дурні — сиділи по майстернях і ліпили чобіт пролетарія або голову Леніна. Зрозуміло, що вони вміли ліпити, але це не привід тепер це все зберігати.

Лисенко — справді потужний скульптор, зараз таких немає, але це не привід цього «моторолу» або «гіві» древності залишати. Це все треба прибирати, воно роз’їдає, як онкологія.

Про майбутнє

Я обожнюю тему збирання доларів. У мене просто невроз: бачу 50 центів — купую, бачу 10 доларів — купую. Думаю, що це спадок нашого злиденного існування 80-х років.

Час пророцтв минув, ми перебуваємо у переломній точці — занадто багато варіантів. Те, що ми переживаємо зараз, було нескладно передбачити, але те, що буде далі — уже проблематично.

Українська криза накладається на дещо більшу кризу, і чим це все закінчиться — я не можу сказати, тому намагаюся про це не говорити. Я абсолютно не бачу майбутнього для людства.

З Україною все буде добре, а от із людством — я не знаю.