Дуже страшні книжки. Що почитати під Гелловін

Страх — це базове відчуття, під дією якого ми здатні як на найсміливіші, так і на зовсім ниці вчинки. Французькі філософи стверджували, що тільки страх дозволяє нам проявити себе по-справжньому. Німці пішли далі й уточнили, що варто розрізняти реальний страх перед визначеною загрозою (Furcht) і метафізичний страх, на позір не мотивований чимось конкретним (Angst). Так ось, другий — жахливіший.

7 книжок про страх і навколо нього. Не примітивні жахастики, які лише граються в те, щоб полякати читачів. А направду страшні книжки, які проростають у нас і стають частиною непоясненного страху.

Марґарет Етвуд «Оповідь служниці» (КСД)

Канадка Етвуд іронічно обирає місцем дії своєї антиутопії США — флагман демократії, батьківщину курячих крилець полковника Сандерса, країну з найпотужнішим книжковим ринком на сьогодні. Всього цього у романі Етвуд, звісно, немає. А є близьке майбутнє, в якому у Штатах починаються численні катаклізми: викиди хімічної зброї, соціальні заворушення, екологічні катастрофи. Більшість жінок уже не здатні виносити здорових дітей, а дехто просто не хоче народжувати.

Консервативна частина спільноти бажає make America great again і повернутися до традиції та порядку. Владу захоплює група релігійних фанатиків, що імітує теракт у парламенті, знищує ліберальних політиків і вводить воєнний стан. Конституцію скасовано, і одного дня жінки виявляють, що всі їхні рахунки й картки заблоковані, а з роботи їх звільнили, аби не заважати «прекрасній половині» виконувати «природне призначення» — народжувати.

Як у всіх антиутопіях, людей розділяють на групи: Командорів, що керуватимуть новоствореною республікою Гілеад, а також їхніх дружин, які виконують роль класичних домашніх берегинь; Очей — шпигунів режиму; Еконожин, тобто челядь, що готує та прибирає в будинках командорів; Тіток — наглядачок і виховательок у Гілеаді, які нагадують найгірших учительок нашого дитинства; і, нарешті, Служниць — найупослідженішу групу жінок, у яких забирають навіть їхні імена.

Служниць приписують до родин Командорів як живі інкубатори: їхня місія — завагітніти від чоловіків під час щомісячної Церемонії, виносити здорову дитину, народити, а потім — перейти в іншу родину вже з новим іменем. Правила поведінки, обов’язки й навіть одяг кожної групи чітко регламентовані, тож роман перетворюється на величезну шахову дошку, де кожна група фігур ходить за власними правилами, аж доки хтось не почне їх порушувати.

Основним законом у Гілеаді стає Старий Завіт, до того ж трактують його буквально, а не метафорично. Створити цілий текст, узявши за основу знайомий усім біблійний код — безумовно, вдала і водночас ризикована ідея. Вдала, бо ми з жахом впізнаємо цитати, які тепер стають знаряддям терору (а ще не забуваймо про пуризм і консерватизм як традицію, на яких постала сучасна Америка). А ризикована — бодай тому, що роман донедавна забороняли у низці штатів як антихристиянський.

Чому книжка лякає? Бо Етвуд напрочуд переконливо вдалося описати парадокс жаби, що не помітила, як її зварили в окропі. Зазвичай ми не зважаємо на поступове відчуження наших прав і виходимо на майдани, тільки якщо диктатор робить занадто різкий рух у бік тоталітаризму. Наступного разу, читаючи чергову новину про незаконне звільнення керівника ключової для держави компанії або захист дисертації людиною, яка не зможе слова «дисертація» написати без помилок, замисліться, чи не наближаємося ми до власного Гілеаду.

Ден Сіммонс «Терор» (Видавництво Жупанського)

Що таке північний колорит? Хюґе, плетені ковдри, свічки? Забудьте. Північний колорит — це нескінченний мовчазний простір, пальці, промерзлі до кісток, ведмідь, що доїдає ногу вашого товариша. Думаєте, це іронія? Тоді ви не читали «Терор» Дена Сіммонса — найстрашніший роман про північ в історії.

ХІХ століття. Вікторіанство — час, коли незафарбованих плям на карті дедалі менше, а амбіцій — усе більше. Люди носять траур заледве не третину життя, а з-поміж дітей до повноліття доживає в найкращому разі половина. Водночас Британія — на піку колонізаторських амбіцій: міністерство іноземних справ очолює лорд Пальмерстон, який вірить у природну вищість британців. Погляди британського флоту, найпотужнішого у світі, звернені в бік неосвоєних арктичних земель.

У 1845 році експедиція, яку очолює досвідчений дослідник Джон Франклін, вирушає на кораблях «Терор» та «Еребус» до північних берегів Канади для того, щоб знайти між льодами Північно-Західний прохід через Північний Льодовитий океан, що суттєво полегшить для Британії торгівлю, а головне — утвердить її імперські амбіції. Проте назад ні кораблі, ні 129 членів екіпажу не повернуться. Експедиція Франкліна стане «національним міфом Канади», як назве цю історію Марґарет Етвуд, а Ден Сіммонс півтора століття по тому переосмислить цей міф як трагічну історію маленької людини у великих льодах.

У романі Сіммонса багато містики: білий ведмідь — дух місцевості, що нападає на учасників експедиції; німа ескімоска, яку експедиція підібрала й оселила на кораблі. Приїхавши з героїчною метою, люди раптом опиняються в чужому, незрозумілому просторі, де діють геть інші правила та божества, відверто ворожі до чужинців.

Апокаліптична приреченість історії створює атмосферу безнадії. Сіммонс ніби протиставляє два типи часу: тут гинуть люди, а десь далеко мирно плине життя вікторіанської Британії. Що більше герої вдають, ніби все нормально, то краще читач розуміє: нічого нормального тут немає.

Чому книжка лякає? Сіммонсу вдається дуже вчасно натискати на всі наші базові страхи: темряви, самотності, невідомості, загубленості в чужому просторі. «Терор» — це історія безуму однієї людини, яка не може заспокоїтися, поки не досягне мети. Так, «Мобі Дік» Мелвілла — головне джерело натхнення автора. Але «Терор» усе-таки страшніший.

Ніклас Натт-о-Даґ «1793» (Фабула)

Любите «Пилу» та фільми Тарантіно, бо там багато крові? Та хіба ж то багато? Ви просто не читали «1793» шведського прозаїка Нікласа Натта-о-Даґа.

Парадоксально, але цього автора люблять і критики, і читачі. У чому ж секрет? Натт-о-Даґ поєднав закони класичного історичного детективу із суворою північною атмосферою й додав кров. Збіса багато крові.

Дії, як нескладно здогадатися з назви, розгортаються у XVIII столітті в Стокгольмі. Усе, як ми любимо: суворий колорит, паби, де подають пиво та м’ясо, пронизливий вітер — незатишний і небезпечний простір. Ролі Шерлока з Ватсоном тут відіграють однорукий ветеран Мікаель та хворий на туберкульоз інтелектуал Сесіл, який ризикує померти кожної миті. Ці двоє зустрічаються, як і має бути в детективному романі, над тілом. Точніше, над тим, що від цього тіла залишилося: хтось не просто вбив невідомого, а поступово відрізав від нього частини, лишаючи при цьому нещасного живим. Що це — помста? Перверсія? Ігри багатих покидьків?

Чому книжка лякає? В арсеналі Натта-о-Даґа безліч страхітливих деталей: брудні вулиці, якими плинуть відходи, показані зблизька бійки, що закінчуються тяжкими травмами, класичний саспенс, коли чекаєш, що з-за рогу вискочить убивця. Коротше, повний набір джентльмена XVIII століття. До речі, якщо почитати анотації до «1793» всіма доступними мовами, у них найчастіше повторюватиметься одне слово. Знаєте, яке? «Жах».

Ніл Ґейман «Небудь-де» (КМ-БУКС)

Головного автора фентезі на сьогодні не назвеш справжнім представником горору: він радше майстерно використовує жахливий антураж, аби розгортати на цьому тлі свої карнавальні сюжети. Кожна оповідь Ґеймана — це історія про перехід від утішного та спокійного незнання до більш небезпечного, але й цікавішого пізнавання. Кожен текст — про кролячу нору, куди так легко впасти.

Звичайний юнак Ричард Мейг’ю живе банальним лондонським життям: ходить на роботу, вечеряє зі своєю подругою Джесикою у ресторанах і нудиться в Національній галереї. Одного вечора дорогою на важливу зустріч Ричард бачить на землі закривавлену дівчину. І, звісно, вирішує її порятувати. Дівчину звати Дуері, і вона буде Ричардовою Еврідікою, що поведе юнака підземним Лондоном: світом злочинців, убивць, відьом і хтонічних істот.

Щойно зустрівши ту, що вміє відмикати всі замки, Ричард стає невидимим для звичайного світу. Його не помічають на роботі, квартиру здають іншим орендарям, а поліція нашого героя просто ігнорує. Парадоксально, але саме малознайома Дуері стає для Ричарда єдиним ключем до порятунку. Ця його нова невидимість — і натяк на можливу смерть, і симптом перехідного стану, і, як це часто буває в Ґеймана, втілена ідея непомітності й загубленості людини у великому місті.

Ричард і Дуері об’єднаються в команду, де він — слабкий і беззахисний, а вона — мужня і вправна. Тож на гендерному рівні тут усе добре, жодних стереотипних дівчат, які чекають у вежі, поки їх порятують. Цим двом протистоїть класична трикстерна пара: убивці Круп і Вандемар. Іронічно-гротескні, нещадні, але й дуже смішні — вони не лише створюють драматичну напругу в тексті, а й дозволяють читачеві розслабитись і відпочити від перегонів та все нових чудовиськ Нижнього Лондона.

Чому книжка лякає? У Ґеймана страшать не химери й тіні на стіні, а наша самотність у великому місті. За всім, що переживає Ричард у Нижньому Лондоні, сховано значно глибший жах Лондона Верхнього: якщо ми завтра зникнемо, цього ніхто, зовсім ніхто не помітить.

Тімоті Верстінен, Бредлі Войтек «Чи сняться зомбі воскреслі вівці? Нейронауковий погляд на мозок зомбі» (Фабула)

Зомбі — напрочуд вдалий об’єкт для неврологічних досліджень. Правда, ви про це ніколи не думали? А от американські неврологи й фанати популярної культури Тімоті Верстінен і Бредлі Войтек думали. І з’ясували, що саме неживі у всьому своєму маскультурному розмаїтті дозволяють дати відповіді на запитання, які так хвилюють учених: що відбувається з мозком уві сні, як ми рухаємося, чому забуваємо, куди щезають наші навички у старості чи внаслідок хвороби? Річ у тім, що неврологія, як зізнаються автори, — це наука, побудована на трагедіях. Ми розуміємо мозок насамперед завдяки вивченню випадків його пошкодження. А в кого, як не в зомбі, мозок пошкоджений фатально?

Головна проблема зомбі — у синдромі дефіциту свідомості та гіпоактивності. У нас працює зв'язок між глибокими структурами мозку та корою, але в зомбі ці механізми порушені. Та водночас у живих мерців добре працює моторна кора, що дозволяє рухатись у бік жертви. Зомбі не вміють аналізувати мову й усвідомлювати біль, упізнавати знайомих і шукати жертву, якщо вона не ворушиться. Отже, о сьомій у київському метро ми — зомбі лише наполовину.

Кожна з цих особливостей корелює з порушенням роботи певної ділянки мозку: від лобових частин до найглибших шарів. Дивовижно, але вже після перших двох розділів радше співчуваєш зомбі, ніж боїшся їх: Верстінену і Войтеку вдалося олюднити найтиповіший приклад бездумного хаотичного зла в популярній культурі. І написати якісний постмодерністський нон-фікшн, що балансує на межі розваги й дуже серйозного непростого читання.

Чому книжка лякає? Бо велика наука — це історія великих трагедій, і за кожним відкриттям, вакциною, ліками лишаються тисячі втрачених життів. Сміючись над зомбі у кінозалі, ми іноді забуваємо, як легко втратити власну самість через прикрий випадок. До речі, ви знали, що зомбі ніколи по-справжньому не сплять? Їхні нейрони, що сприяють сну, уражені. Може, варто все-таки спробувати сьогодні лягти трохи раніше?

Ед Брубейкер, Дуґ Манкі «Бетмен: Людина, що сміється» (Рідна мова)

Фройд був упевнений, що сміх — наша безпосередня реакція на світ, і це пояснює, чому зі складних інтелектуальних жартів ми не сміємося, а радше усміхаємося їм. А ще сміх допомагає примиритися зі страшною реальністю, тому на трагедію людина часто реагує неконтрольованим спонтанним сміхом.

Тож ця реакція асоціюється не лише з вітальністю, а й зі смертю. Одиничний випуск DC «Людина, яка сміється» — історія про сміх, що вбиває. А ще це римейк видання 1940-го року, де вперше з’явився Джокер, і продовження «Бетмена. Рік перший». У 1940-му в Європі лютує Друга світова, і суспільству як ніколи потрібні боги з машини чи бодай переодягнені мільйонери, що врятують світ, захоплений відбитими психами. У Брубейкера є для читача повна колода таких карт: і психи, і супергерої, і жорстокі мільйонери, що визискують містян.

У цьому коміксі Бетмен нарешті отримує функцію охоронця та генія місця: тепер він називає Ґотем «моє місто», тобто присвоює собі простір і остаточно приймає свою місію. Поруч із Бетменом діє комісар Джеймс Гордон, звичайний чесний детектив, і його розслідування не менш важливе, ніж героїзм Бетмена. Такий ренесанс детективного жанру в епоху кризи — не дивина. Звичайний американський читач волів зрозумілої системи, у якій раціональність тріумфує, а справедливість обов’язково буде відновлена.

Вже у цьому випуску автори відходять від типового образу Золотого століття коміксів, тобто супергероя, що ніколи не помиляється й не програє. Бетмен справді ризикує і робить помилку за помилкою, що олюднює персонажа й наближає до нас, звичайних читачів. А от образ його вічного ворога Джокера, що невдовзі стане найупізнаванішим поганцем у світі DC, візуально проростає з німого фільму 1928 року за романом «Людина, що сміється» Віктора Гюго, де головну роль зіграв Конрад Вейдт. Так неочікувано абсолютно нова на той час комікс-культура продовжує вже відому кінотрадицію, формуючи мистецьку тяглість.

Чому книжка лякає? Бо в сучасному світі досі є божевільні поганці, але немає ані Бетмена, ані Супермена. Комікси оголюють головну травму мистецтва: ідеальний уявний світ і реальність фатально не збігаються. І від цього гірко.

Ростислав Семків «Уроки короля жахів. Як писати горор» (Pabulum)

Остання книжка у списку найбільш гуманна, бо оголює для нас механізми жаху й пояснює, чому горор — оптимістичний жанр. Український літературознавець Ростислав Семків узявся препарувати (з огляду на тему звучить двозначно) Стівена Кінґа. Автора, який стверджує, що його робота — «лякати до смерті» своїх читачів.

У цій специфічній роботі Кінґ застосовує цілком конкретні визначені інструменти. Наприклад, рідко фокусується на страху перед власною смертю, надаючи перевагу хвилюванню за коханих і дітей. Справді, за найближчих ми боїмося дужче, ніж за себе. Інший важливий мотив, знайомий усім, — страх утратити контроль над собою. Вчора ти був письменником, а сьогодні — маніяк, що намагається вбити свою родину в гірському готелі. Цілком реалістична ситуація в умовах українського книжкового ринку.

Кінґ описує події, постійно перемикаючись з однієї сюжетної лінії на іншу, тримаючи читачів у стані напруги. Ідеться про класичний гічкоківський саспенс: страшно не тоді, коли вже сталося, а коли ось-ось станеться. А ще автор повсякчас обманює наші сподівання: здається, що з цим персонажем точно все буде добре, але ні — з’являється монстр із молотком, і всім кінець.

А чому ж горор — оптимістичний жанр? Бо, як пише Семків, навіть найстрашніші книжки доводять, що в будь-якій ситуації залишається шанс вижити. Горор — це історія про те, що смерть усе-таки пішла геть.

І це єдина книжка з переліку, яка не лякає.

Авторка: Богдана Романцова