ENRU

У Росії всіх згубили компроміси — інтерв'ю з режисером-документалістом Віталієм Манським

Президент фестивалю документальних фільмів «Артдокфеста», режисер-документаліст Віталій Манський розповів Громадському, чому вирішив дати свідчення у справі, де його підозрюють в екстремізмі, про дивовижну терпимість росіян на тлі падіння економіки, про якутів з плакатами «Крим, ми з тобою» і небезпеку компромісів, які гублять і громадян, і державу.

Про звинувачення в екстремізмі

З останніх новин, які стосуються «Артдокфесту»: буде судове слухання, генпрокуратура РФ підозрює вас в екстремізмі, після того, як на «Артдокфесті» мали показати фільм Беати Бубенець «Політ кулі». Як розвивається ситуація?

Ще до початку фестивалю низка депутатів парламенту [Росії] і навіть віце-спікер звернулися в генеральну прокуратуру з вимогою провести перевірку на предмет екстремізму в тих фільмах, які ми показуємо. Про фільм Бубенец «Політ кулі» не йшлося. Згадували інший український фільм — «Війна заради миру». Унаслідок показ цього фільму зірвали, показати його на території Росії можливості не було. Відтак виникли ще проблеми з низкою українських картин або пов'язаних з Україною.

Якщо дороги — це екстремізм, то показ українських картин і поготів.  Досягли дна і знизу постукали — це про те, що відбувається нині в Росії 

Потім вдерлися бойовики і зривали показ фільму Беати Бубенець. Після фестивалю було начебто затишшя, та потім знову з'явилися заяви щодо нашого екстремізму. Найближчим часом я повинен з'явитися в слідчий комітет для надання свідчень зокрема й щодо латвійського фільму «Політ кулі». Я вирішив поїхати до Росії та дати ці свідчення. Якщо я відмовлюся, за словами адвокатів, набуде чинності інший процесуальний порядок, і мене можуть звинуватити в ухиленні від дачі показань з усіма наслідками. А позаяк я вважаю важливим продовжувати в Росії проводити «Артдокфест», то йду на такі вельми сумнівні для мене дії, як явки абощо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Не було б цієї війни, якби її не підігріли» — інтерв’ю з режисером Віталієм Манським

Президент фестивалю документальних фільмів «Артдокфест», режисер-документаліст Віталій Манський під час інтерв'ю Громадському, Київ, 21 квітня 2018 року Фото: Громадське

А як ви вважаєте, що це за симптом, коли держава починає цікавитися такими речами? Коли вона починає забороняти фільми і вбачати екстремізм у стрічках, які збираються показати або показали на кінофестивалях?

Узагалі, мені здавалося, що це крайній прояв божевілля — шукати екстремізм у фестивальних показах документальних картин.

Та я зовсім недавно побачив на телебаченні сюжет про те, що якась регіональна влада звинуватила в екстремізмі жінку за пост у соцмережі «ВКонтакте», де йшлося про Росію. Вона обурювалася місцевими дорогами — що ними не може проїхати швидка, ще щось. Її реально звинуватили в екстремізмі, вона проходить всю цю процедуру. Якщо дороги — це екстремізм, то показ українських картин і поготів.  Досягли дна і знизу постукали — це про те, що відбувається нині в Росії.

Про остаточну перемогу телевізора над холодильником

Ви живете нині в Латвії, але я впевнений, що стежите за тим, що відбувається в Росії. Нещодавно було кілька протестів, які носили неполітичний характер. Один з них спричинила трагедія в Кемерові, інший був у Волоколамську — стосувався сміттєвих відходів. Як вам здається, чи може це спричинити щось серйозніше, чи означає це, що громадянське суспільство в Росії зміцнюється?

Я думаю, що Росія перебуває в просторі непередбачуваності. З одного боку, звичайно, мені б хотілося, щоб громадянське суспільство заявило про свої права, щоб прокинулося хоча б.

З другого боку, все, що відбувається в офіційній площині, і результати виборів з приголомшливою перемогою Путіна, це, на жаль, призводить до якогось песимістичнішого погляду на перспективи. А надто ось ця п'ята чи то пак четверта каденція Путіна до 24-го року... Я зараз перебуваю у фазі повного розчарування і в роздумах особистого характеру.

Це як стадії заперечення, депресії, а потім, можливо, прийняття.

Так, щось таке, мені здавалося що все так очевидно. Людям може бути абсолютно наплювати на Україну, може бути наплювати на все: на те, що відвернувся світ від Росії, на те, що санкції ввели. Цілком можливо, це не цікавить росіян.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Віддавши частину своєї свободи, ти втрачаєш її всю — Віталій Манський

Але трясця, те, що ваша зарплата впала втричі, що вашим холодильником гуляє вітер — ну невже своя сорочка більше вас не хвилює?

Досі в цій конкуренції телевізора і холодильника в Росії перемагає телевізор. Я вже не знаю, де та межа? Що ще має статися, щоб люди відвернулися від телевізора?

Я, до речі, себе шкодую, і не дивлюся російські канали принципово. Адже, якщо ти починаєш дивитися російські канали, як би не був налаштований, це все починає тебе засмоктувати. Тому я це відрізав і край. Зрештою, я не живу в Росії, я живу цивілізованим, комфортним життям, у мене немає цих напружень. Та люди, які живуть у Росії, як вони можуть це все переносити? Терпіти, погоджуватися із цим приниженням, яке щодня демонструється владою, і цю владу любити?

Президент фестивалю документальних фільмів «Артдокфест», режисер-документаліст Віталій Манський під час інтерв'ю Громадському, Київ, 21 квітня 2018 року Фото: Громадське

А в чому може бути причина? Якщо дивитися зовсім поверхнево, то анексія Криму — дуже серйозний фактор, який вплинув на те, що громадяни Росії підтримують чинну владу. Наскільки сильний сьогодні цей ефект?

Багато росіян, які навіть не були в Криму, сприймають це як символічний жест. Їм втовкмачили, що це якесь повернення імперії, відновлення чогось.

Знаю людей, в яких немає дороги, один потяг ходить через день, світло включають тільки щоб вони подивилися програму «Время». Їм навіщо Сирія здалася? 

Я чудово пам'ятаю, як приїхав до Якутії напередодні анексії Криму, і перше, що побачив — а був такий морозець, 30 із чимось, — і мітинг якутів, зігнаних, з плакатами «Крим, ми з тобою». Це якась абсолютно кафкіанська історія, але вона мені врізалася.

Проте з Кримом наче зрозуміло. А ось з Донецьком, Луганськом, де реально гинуть їхні сини, яких навіть не можуть легально поховати, куди йдуть величезні гроші...

Росія, яка нині має величезні економічні труднощі, повісила на себе якихось нахлібників, які й ноги звісили. Якщо тільки годувати їх, це одне, але ж потрібно ще й озброювати.

Тепер Сирія. Я більш-менш цікавлюся геополітичними питаннями і маю для себе бодай якесь пояснення. Але багато їздив свого часу Росією, знаю людей, в яких немає дороги, один потяг ходить через день, світло включають тільки щоб вони подивилися програму «Время». Їм навіщо Сирія здалася? А туди ж іде просто колосальне фінансування. Як це все уживається в їхній свідомості, чому ця Сирія їх підживлює голосувати за Путіна? Це для мене складніше питання, ніж Крим.

Про догоджання і шлях компромісів

Якщо повертатися до протестів і аналізувати їх, виходить, що громадянських протестів, політичних, проти Путіна, особливо й немає. А художня, творча інтелігенція себе якось усе ж проявляє. Це акції художника Петра Павленського або групи Pussy Riot, або є приклад судового розгляду щодо режисера Кирила Серебренникова. Я не знаю, чи можна назвати його попередній фільм «Ученик» протестним, він радше антиклерикальний, але точно не антипутінський. Як ви оцінюєте ситуацію із Серебренниковим?

Те, що в один день прийшла новина про включення фільму Серебренникова в головний конкурс Канського фестивалю і вимога про продовження йому запобіжного заходу — це теж певний символ часу. І, звичайно, коли я побачив документ, складений Міністерством культури, яке за визначенням має бути на стороні художника, це взагалі не піддається аналізу.

Я хочу сказати більш важливу для мене річ. Я вважаю, що ми самі в усьому винні. Ми самі йшли шляхом компромісів. Ми самі займалися прислужництвом. Самі здавали позиції. Та отримали в кінцевому рахунку те, що маємо.

Я хочу зізнатися: все ділю на 125, тому що я цю розмову веду не в Росії. Я перебуваю в іншій країні, яка є жертвою російської агресії. І все це з одного боку трагічно, напружено. З другого — милостиво, а з третього — це інша країна і я не хочу казати, що думаю. Моє судження дуже жорстке відносно того, що ми зробили в Росії. Що з нами робить влада. Але я для цього врешті-решт приїжджаю в Росію, і я хочу там про це говорити. Щоб мене правильно розуміли, точніше чули, і, можливо, жорсткіше критикували.

Президент фестивалю документальних фільмів «Артдокфест», режисер-документаліст Віталій Манський під час інтерв'ю Громадському, Київ, 21 квітня 2018 року Фото: Громадське

Що треба було зробити інакше? Як не потрібно було чинити, аби не допустити того, що сталося?

Як мені здається, я вже переходжу в період старіння. Це мене в якомусь сенсі турбує. Я хочу сказати, що людина не старіє в один день. Процес старіння незрозуміло де починається. Тільки ясно, де він закінчується — в мить смерті. Так само мить старіння суспільства, втрата якоїсь свіжості та адекватності теж поволі відбувається. І де починається ця мить, я не знаю.

Якщо казати про кінематографічний простір, у нас був Союз кінематографістів, з якого я вийшов задовго до від'їзду з Росії. Хоча був у керівництві. Вийшов тому, що його голова Микита Сергійович Михалков просто наплював на статут, на всю кінематографічну спільноту, вкотре переобрав себе через ще до Путіна, який пішов на умовний третій-четвертий термін.

Як президент фестивалю я дивлюся сотні і тисячі фільмів, тому можу сказати загалом: я бачу, як російські документальні картини щороку стають стерильнішими, віддаленими від актуальних питань соціального життя 

Я вийшов, ми створили інший союз. Ось не дали Михалкову премію «Ніка», він заснував свою національну премію, став знищувати цю «Ніку». Мене неодноразово намагалися висунути на цей його «Золотий орел». Я категорично говорив: «Ні. Для мене цієї премії не існує. Я ні в який спосіб не беру участі в цій історії». Але мої найближчі друзі, їхні думки співзвучні тому, про що я думаю, вони менше з тим подають туди фільми, приходять, вбираються у фраки, метелики.

Коли я запитую: «Ти якого дідька туди попхався?» — «Ну, ти знаєш, це моя група, це мої продюсери, канал. Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся». У мене теж глядачі, продюсери, студії, канали, але є моя позиція, яку не можу переступити. Просто не можу і край. А коли ви порушуєте, то певним чином сприяєте, робите неприпустиме припустимим.

І через кому наступним кроком відбувається ще щось, і ще. Міністр культури Мединський спочатку робить одне, потім інше, потім уводить інструменти, які знищують вас, знищують ваші плани, знищують ваш кінематограф — це ви винні. Тому що в принципі таке неможливо було б ще навіть в якомусь 2010 році, просто неможливо було, а тепер багато можливо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Якщо ми хочемо завершити війну, то повинні побачити всі її жахи», — режисер Віталій Манський

До речі, знаєте, що цікаво. Як президент фестивалю я дивлюсь сотні і тисячі фільмів, тому можу сказати загалом: я бачу, як російські документальні картини щороку стають стерильнішими, віддаленими від якихось актуальних питань соціального життя.

Водночас, якщо кожного окремого автора запитати, чому він знімав учора ось це кіно, а сьогодні це, кожен знайде якусь аргументацію...

Президент фестивалю документальних фільмів «Артдокфест», режисер-документаліст Віталій Манський під час інтерв'ю Громадському, Київ, 21 квітня 2018 року Фото: Громадське

Чому уникають гострих тем?

Ніхто не перебуває в цьому діапазоні риторики. Скажуть: «Ну ти знаєш, я давно хотів, мені було цікаво зняти фільм про цю воду, про цей стакан, про ці хмари. Я ось це виношував, і ось настав час». Ніхто ж не скаже, мовляв, боюся, хочу комфортніше існувати, в мене щось не пропустять. І кожен окремо буде переконливий. Але коли все, що відбувається в країні, виявляється за кадром, то ти перестаєш вірити аргументам кожного окремого учасника.

Мені здається те, що ви кажете, можна сформулювати такою дещо безглуздою фразою, що не можна бути трохи людожером — ви або людожер і їсте людей, або ви не людожер.

Мені здається, що можна бути трішечки людожером, адже ми всі трошки людожери, ми всі їмо курочок, рибку, баранину, свинину, але водночас не вбиваємо людей. І це все-таки і є якийсь баланс. Складна історія.

Компроміси все погубили.

Так! Я вважаю, що компроміси в таких нестабільних суспільствах надто небезпечні й іноді згубні. Ось я дивлюся на те, що відбувається в Україні, і дуже переймаюся, щоб Україна не пішла шляхом компромісів, адже вони тут теж дуже очевидні, що в якихось моментах треба б піти шляхом компромісу. Але це просто небезпечно для існування країни.