У Росії всіх згубили компроміси — інтерв'ю з режисером-документалістом Віталієм Манським

07 травня 2018 08:46

Президент фестивалю документальних фільмів «Артдокфеста», режисер—документаліст Віталій Манський розповів Громадському, чому вирішив дати свідчення у справі, де його підозрюють в екстремізмі, про дивовижну терпимість росіян на тлі падіння економіки, про якутів з плакатами «Крим, ми з тобою» і небезпеку компромісів, які гублять і громадян, і державу.

Про звинувачення в екстремізмі

З останніх новин, які стосуються «Артдокфесту»: буде судове слухання, генпрокуратура РФ підозрює вас в екстремізмі, після того, як на «Артдокфесті» мали показати фільм Беати Бубенець «Політ кулі». Як розвивається ситуація?

Ще до початку фестивалю низка депутатів парламенту [Росії] і навіть віце-спікер звернулися в генеральну прокуратуру з вимогою провести перевірку на предмет екстремізму в тих фільмах, які ми показуємо. Про фільм Бубенец «Політ кулі» не йшлося. Згадували інший український фільм — «Війна заради миру». Унаслідок показ цього фільму зірвали, показати його на території Росії можливості не було. Відтак виникли ще проблеми з низкою українських картин або пов'язаних з Україною.

Якщо дороги — це екстремізм, то показ українських картин і поготів. Досягли дна і знизу постукали — це про те, що відбувається нині в Росії

Потім вдерлися бойовики і зривали показ фільму Беати Бубенець. Після фестивалю було начебто затишшя, та потім знову з'явилися заяви щодо нашого екстремізму. Найближчим часом я повинен з'явитися в слідчий комітет для надання свідчень зокрема й щодо латвійського фільму «Політ кулі». Я вирішив поїхати до Росії та дати ці свідчення. Якщо я відмовлюся, за словами адвокатів, набуде чинності інший процесуальний порядок, і мене можуть звинуватити в ухиленні від дачі показань з усіма наслідками. А позаяк я вважаю важливим продовжувати в Росії проводити «Артдокфест», то йду на такі вельми сумнівні для мене дії, як явки абощо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Не було б цієї війни, якби її не підігріли» — інтерв’ю з режисером Віталієм Манським

Президент фестивалю документальних фільмів «Артдокфест», режисер-документаліст Віталій Манський під час інтерв'ю Громадському, Київ, 21 квітня 2018 року Фото: Громадське

А як ви вважаєте, що це за симптом, коли держава починає цікавитися такими речами? Коли вона починає забороняти фільми і вбачати екстремізм у стрічках, які збираються показати або показали на кінофестивалях?

Узагалі, мені здавалося, що це крайній прояв божевілля — шукати екстремізм у фестивальних показах документальних картин.

Та я зовсім недавно побачив на телебаченні сюжет про те, що якась регіональна влада звинуватила в екстремізмі жінку за пост у соцмережі «ВКонтакте», де йшлося про Росію. Вона обурювалася місцевими дорогами — що ними не може проїхати швидка, ще щось. Її реально звинуватили в екстремізмі, вона проходить всю цю процедуру. Якщо дороги — це екстремізм, то показ українських картин і поготів. Досягли дна і знизу постукали — це про те, що відбувається нині в Росії.

Про остаточну перемогу телевізора над холодильником

Ви живете нині в Латвії, але я впевнений, що стежите за тим, що відбувається в Росії. Нещодавно було кілька протестів, які носили неполітичний характер. Один з них спричинила трагедія в Кемерові, інший був у Волоколамську — стосувався сміттєвих відходів. Як вам здається, чи може це спричинити щось серйозніше, чи означає це, що громадянське суспільство в Росії зміцнюється?

Я думаю, що Росія перебуває в просторі непередбачуваності. З одного боку, звичайно, мені б хотілося, щоб громадянське суспільство заявило про свої права, щоб прокинулося хоча б.

З другого боку, все, що відбувається в офіційній площині, і результати виборів з приголомшливою перемогою Путіна, це, на жаль, призводить до якогось песимістичнішого погляду на перспективи. А надто ось ця п'ята чи то пак четверта каденція Путіна до 24-го року... Я зараз перебуваю у фазі повного розчарування і в роздумах особистого характеру.

Це як стадії заперечення, депресії, а потім, можливо, прийняття.

Так, щось таке, мені здавалося що все так очевидно. Людям може бути абсолютно наплювати на Україну, може бути наплювати на все: на те, що відвернувся світ від Росії, на те, що санкції ввели. Цілком можливо, це не цікавить росіян.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Віддавши частину своєї свободи, ти втрачаєш її всю — Віталій Манський

Але трясця, те, що ваша зарплата впала втричі, що вашим холодильником гуляє вітер — ну невже своя сорочка більше вас не хвилює?

Досі в цій конкуренції телевізора і холодильника в Росії перемагає телевізор. Я вже не знаю, де та межа? Що ще має статися, щоб люди відвернулися від телевізора?

Я, до речі, себе шкодую, і не дивлюся російські канали принципово. Адже, якщо ти починаєш дивитися російські канали, як би не був налаштований, це все починає тебе засмоктувати. Тому я це відрізав і край. Зрештою, я не живу в Росії, я живу цивілізованим, комфортним життям, у мене немає цих напружень. Та люди, які живуть у Росії, як вони можуть це все переносити? Терпіти, погоджуватися із цим приниженням, яке щодня демонструється владою, і цю владу любити?

А в чому може бути причина? Якщо дивитися зовсім поверхнево, то анексія Криму — дуже серйозний фактор, який вплинув на те, що громадяни Росії підтримують чинну владу. Наскільки сильний сьогодні цей ефект?

Багато росіян, які навіть не були в Криму, сприймають це як символічний жест. Їм втовкмачили, що це якесь повернення імперії, відновлення чогось.

Знаю людей, в яких немає дороги, один потяг ходить через день, світло включають тільки щоб вони подивилися програму «Время». Їм навіщо Сирія здалася?

Я чудово пам'ятаю, як приїхав до Якутії напередодні анексії Криму, і перше, що побачив — а був такий морозець, 30 із чимось, — і мітинг якутів, зігнаних, з плакатами «Крим, ми з тобою». Це якась абсолютно кафкіанська історія, але вона мені врізалася.

Проте з Кримом наче зрозуміло. А ось з Донецьком, Луганськом, де реально гинуть їхні сини, яких навіть не можуть легально поховати, куди йдуть величезні гроші...

Росія, яка нині має величезні економічні труднощі, повісила на себе якихось нахлібників, які й ноги звісили. Якщо тільки годувати їх, це одне, але ж потрібно ще й озброювати.

Тепер Сирія. Я більш-менш цікавлюся геополітичними питаннями і маю для себе бодай якесь пояснення. Але багато їздив свого часу Росією, знаю людей, в яких немає дороги, один потяг ходить через день, світло включають тільки щоб вони подивилися програму «Время». Їм навіщо Сирія здалася? А туди ж іде просто колосальне фінансування. Як це все уживається в їхній свідомості, чому ця Сирія їх підживлює голосувати за Путіна? Це для мене складніше питання, ніж Крим.

Про догоджання і шлях компромісів

Якщо повертатися до протестів і аналізувати їх, виходить, що громадянських протестів, політичних, проти Путіна, особливо й немає. А художня, творча інтелігенція себе якось усе ж проявляє. Це акції художника Петра Павленського або групи Pussy Riot, або є приклад судового розгляду щодо режисера Кирила Серебренникова. Я не знаю, чи можна назвати його попередній фільм «Ученик» протестним, він радше антиклерикальний, але точно не антипутінський. Як ви оцінюєте ситуацію із Серебренниковим?

Те, що в один день прийшла новина про включення фільму Серебренникова в головний конкурс Канського фестивалю і вимога про продовження йому запобіжного заходу — це теж певний символ часу. І, звичайно, коли я побачив документ, складений Міністерством культури, яке за визначенням має бути на стороні художника, це взагалі не піддається аналізу.

Я хочу сказати більш важливу для мене річ. Я вважаю, що ми самі в усьому винні. Ми самі йшли шляхом компромісів. Ми самі займалися прислужництвом. Самі здавали позиції. Та отримали в кінцевому рахунку те, що маємо.

Я хочу зізнатися: все ділю на 125, тому що я цю розмову веду не в Росії. Я перебуваю в іншій країні, яка є жертвою російської агресії. І все це з одного боку трагічно, напружено. З другого — милостиво, а з третього — це інша країна і я не хочу казати, що думаю. Моє судження дуже жорстке відносно того, що ми зробили в Росії. Що з нами робить влада. Але я для цього врешті-решт приїжджаю в Росію, і я хочу там про це говорити. Щоб мене правильно розуміли, точніше чули, і, можливо, жорсткіше критикували.

Що треба було зробити інакше? Як не потрібно було чинити, аби не допустити того, що сталося?

Як мені здається, я вже переходжу в період старіння. Це мене в якомусь сенсі турбує. Я хочу сказати, що людина не старіє в один день. Процес старіння незрозуміло де починається. Тільки ясно, де він закінчується — в мить смерті. Так само мить старіння суспільства, втрата якоїсь свіжості та адекватності теж поволі відбувається. І де починається ця мить, я не знаю.

Якщо казати про кінематографічний простір, у нас був Союз кінематографістів, з якого я вийшов задовго до від'їзду з Росії. Хоча був у керівництві. Вийшов тому, що його голова Микита Сергійович Михалков просто наплював на статут, на всю кінематографічну спільноту, вкотре переобрав себе через ще до Путіна, який пішов на умовний третій-четвертий термін.

Як президент фестивалю я дивлюся сотні і тисячі фільмів, тому можу сказати загалом: я бачу, як російські документальні картини щороку стають стерильнішими, віддаленими від актуальних питань соціального життя

Я вийшов, ми створили інший союз. Ось не дали Михалкову премію «Ніка», він заснував свою національну премію, став знищувати цю «Ніку». Мене неодноразово намагалися висунути на цей його «Золотий орел». Я категорично говорив: «Ні. Для мене цієї премії не існує. Я ні в який спосіб не беру участі в цій історії». Але мої найближчі друзі, їхні думки співзвучні тому, про що я думаю, вони менше з тим подають туди фільми, приходять, вбираються у фраки, метелики.

Коли я запитую: «Ти якого дідька туди попхався?» — «Ну, ти знаєш, це моя група, це мої продюсери, канал. Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся». У мене теж глядачі, продюсери, студії, канали, але є моя позиція, яку не можу переступити. Просто не можу і край. А коли ви порушуєте, то певним чином сприяєте, робите неприпустиме припустимим.

І через кому наступним кроком відбувається ще щось, і ще. Міністр культури Мединський спочатку робить одне, потім інше, потім уводить інструменти, які знищують вас, знищують ваші плани, знищують ваш кінематограф — це ви винні. Тому що в принципі таке неможливо було б ще навіть в якомусь 2010 році, просто неможливо було, а тепер багато можливо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Якщо ми хочемо завершити війну, то повинні побачити всі її жахи», — режисер Віталій Манський

До речі, знаєте, що цікаво. Як президент фестивалю я дивлюсь сотні і тисячі фільмів, тому можу сказати загалом: я бачу, як російські документальні картини щороку стають стерильнішими, віддаленими від якихось актуальних питань соціального життя.

Водночас, якщо кожного окремого автора запитати, чому він знімав учора ось це кіно, а сьогодні це, кожен знайде якусь аргументацію...

Чому уникають гострих тем?

Ніхто не перебуває в цьому діапазоні риторики. Скажуть: «Ну ти знаєш, я давно хотів, мені було цікаво зняти фільм про цю воду, про цей стакан, про ці хмари. Я ось це виношував, і ось настав час». Ніхто ж не скаже, мовляв, боюся, хочу комфортніше існувати, в мене щось не пропустять. І кожен окремо буде переконливий. Але коли все, що відбувається в країні, виявляється за кадром, то ти перестаєш вірити аргументам кожного окремого учасника.

Мені здається те, що ви кажете, можна сформулювати такою дещо безглуздою фразою, що не можна бути трохи людожером — ви або людожер і їсте людей, або ви не людожер.

Мені здається, що можна бути трішечки людожером, адже ми всі трошки людожери, ми всі їмо курочок, рибку, баранину, свинину, але водночас не вбиваємо людей. І це все-таки і є якийсь баланс. Складна історія.

Компроміси все погубили.

Так! Я вважаю, що компроміси в таких нестабільних суспільствах надто небезпечні й іноді згубні. Ось я дивлюся на те, що відбувається в Україні, і дуже переймаюся, щоб Україна не пішла шляхом компромісів, адже вони тут теж дуже очевидні, що в якихось моментах треба б піти шляхом компромісу. Але це просто небезпечно для існування країни.